50-річний Володимир Винниченко залицявся до 16-річної доньки друга

"Зустрів Новий рік у сімействі Брилкіна. Хоч як весело там було, але коли я прийшов додому, мені стало нудно. Трохи понудившись, подався до чарівливої родини мадам Гільде. Але нудьга знайшла мене й там. Пішов до утрені. Ще гірше — дячки з похмілля так верещали, що я затулив вуха й пішов геть із церкви", — записав 1 січня 1858‑го в щоденнику 44‑річний письменник і художник Тарас Шевченко. Тоді саме відбув заслання в Середній Азії й жив у Нижньому Новгороді, очікуючи дозволу повернутися в Санкт-Петербург. Новий рік зустрічав у помічника керуючого пароплавством Миколи Брилкіна, з яким дружив.

У ті часи головним зимовим святом було Різдво. Його відзначали 25 грудня. Але й зустрічі Нового року приділяли увагу, особ­ливо в містах. Та письменниця Леся Українка зізнавалася в лис­тах, що не любила це свято.

 

"Слова "з Новим роком" по якійсь давній асоціації наводять на мене смуток, — писала Іванові Франку в січні 1903‑го. — Тому я прошу у вас дозволу не казати їх тепер вам, — не тим, що я не хочу вас поздоровити, а тим, що не дається мені той стиль та й не дуже я вірю в силу новорічних бажань".

Вона ж через шість років у листі до матері Олени Пчілки повідомляла з Єгипту, де лікувалася: "Тут уже Новий рік зустріли — нового стилю. Доки лист мій дійде, то й скрізь уже буде Новий рік. Але, властиве, так мало від того змінюється. Живучи життям новітнього кочівника, краще справді одвикати від тих традицій. Не знаю, чому я така байдужа до всяких свят тоді, коли вони могли б дати якусь радість. Чому я все святкую їх тугою?"

Прозаїк Володимир Винниченко у 1917–1918 роках очолював уряд Української Народної Респуб­ліки. Після захоплення території України більшовиками виїхав у Європу. Перший час жив у Берліні. Там його застав 1922 рік.

"Зустрічав Новий рік у письменника Олександра Шрайдера в пансіоні, — записав у щоденнику 1 січня 1922‑го. — Мстивий флірт Єлени Давидівни (перекладачка Єлена Ґоґоберідзе. — ГПУ) з мінералогом Олександром Лагоріо. Отруєння. Безсонна ніч".

1923 рік письменник із дружиною Розалією зустрічає в домі адвоката Марка Віленського, який 1918‑го залишив Київ. Володимир Винниченко помічає "невиразні ознаки жіночої уваги" доньки господарів. Біля щоденникового запису про це одразу занотовує потенційну тему для твору: "50‑літній чоловік стоїть на заході кохання і перемог над жінками, але перевіряє свою силу на 16‑літній дів­чині, яка стоїть на сході свого кохання і також перевіряє себе на досвідченому Дон Жуані. Дві перевірки, дві спроби сил, хвилюючі й приємні для обох".

Наступну новорічну ніч подружжя Винниченків теж проводить у Віленських. Письменник виголошує тост за повернення в Україну.

"Затишок тепло натопленої кімнати. Приємна сонливість. Знайомство з лікарем Тарасовим із Києва. В науковій командировці. Вертає додому, на Україну. Вперте заговорювання по-українському. Наче ми були вже колись знайомі. Часто зустрічаю людей, з якими ніби колись був знайомий. Так вони говорять. А я не пам'ятаю зовсім".

До Віленських приходить і подружжя Івана та Зінаїди Мірних. Жінка була членкинею Центральної Ради в Києві 1917‑го. "Через них, утому й ліньки залишилися ще на одну ніч", — записав тоді в щоденнику Володимир Винниченко. Повернутися в Україну йому не вдається. 30 років живе у Франції, де й помирає.

В СРСР живе письменник Остап Вишня. 1919‑го він очолював медично-санітарне управління Міністерства залізниць УНР, потрапив у полон до більшовиків. Цей факт йому пригадують 1934 року. По сфабрикованій справі замаху на секретаря ЦК КП(б) У Павла Постишева засуджують до концтабору.

"З Новим роком тебе і всіх, хто тебе оточує, — написав 31 грудня 1935‑го Остап Вишня дружині з рудника Чиб'ю — нині місто Ухта в Республіці Комі, РФ. — Сьогодні кінчається 1935‑й! Який же він був лютий! Скільки мук, страждань, зневіри пережито! Скільки горя! Розтрощені всі надії, сподівання. Розлучив цей клятий рік тебе зо мною, розкидав нас на Далекій Півночі. Може, новий рік буде милосердніший? Може, він принесе хоч крихітку того, що щастям зветься. Я тут бєдной. Харчишки всі вже викакано. Частину вкрадено. Обікрали урочки. Рис, картопляну муку, сало вкрали".

 

Наступного дня повідомляв: "От і новий рік. Високосний! Що він нам принесе? Поки що мені приніс "тупуюбольподложечкой" і "отсутствиестула". Подарунок, як бачиш, не дуже. А яка велика сила традиції! Ми все ж таки встали й привітали один одного з Новим роком. А Нюра додала: "З новим щастям!" Яка іронія!"

Письменник Олекса Воропай виїхав із Радянського Союзу під час Другої світової війни. З дружиною Вірою жив на околицях Берліна. Серед його спогадів теж є новорічні. В останній день 1944‑го був на службі у православній церкві.

"Хор дуже гарно співав "Боже, великий, єдиний". Цей церковний гімн доводить мене до сліз, — писав у книжці "В дорозі на Захід: щоденник утікача". — Є в нас і спогади, що в'яжуться з цією піснею. Вперше ми її почули взимку 1941 року на Північному Кавказі, — там її проспівав для нас тихенько, щоб ніхто сторонній не чув, довголітній в'язень совєтских таборів Григорій Андріїв. Сьогодні її співав церковний хор на повний голос. Решту дня провів над книжкою Маркевича "Обычаи".

Ночують у гуртожитку для емігрантів. Опівночі на вулицях люди зустрічають Новий рік пострілами.

— На щастя, на здоров'я та на Новий рік, щоб не було аж так погано, як минулий рік, — вітає Олекса Воропай сусідів, які вийшли надвір.

— Дай боже! — відповідають хором.

— Що ж то за поздоровлення без чарки?! — розчаровано говорить один із чоловіків.

— Коли скінчиться війна, будемо й чарки пити! — підмічає хтось.

Вранці подружжя Воропаїв йде до церковної служби, яку править митрополит Української православної автокефальної церкви Полікарп. Під час його проповіді починає ревіти сирена. Всі вибігають із храму і ховаються в бункер. Коли небезпека минає, йдуть до кафе, де зазвичай збираються українці. До гуртожитку повертаються над­вечір і Воропай сідає працювати над "Народним календарем".

"Ми не зустрічали Нового року. Навіщо його зустрічати, він нам нічого доброго не обіцяє, — записав у щоденнику 1 січня 1947‑го Олекса Воропай у таборі для переміщених осіб у німецькому Авгсбурзі. — Матеріальні справи наші кепські, одяг зносився, а купити його нема за що. Зима, хоч тут вона й не дуже холодна, все ж таки зима й теплого одягу потрібно. В таборі — тривожні чутки, ніби знову є загроза, що нас видадуть большевикам. Перебуваємо під постійною загрозою".

×