Василь Стефаник не зміг одружитися з жінкою, яку вважав ідеалом

"Спала на Вас біда, я се розумію. Та мусите поступати як тато і ґазда"

"Зі всіх людей, що жиють, – Ви мені найблищі. Як сестра, як мама, і – все. Якби не мав Вас, то здавало би ся мені, що земля де би не ступав, всюди підо мною потавала. Я мушу мати чоловіка найблищого і для скарги, і для радости", – повідомив із Кракова в листопаді 1900-го письменник 29-річний Василь Стефаник своїй ровесниці Ользі Гаморак у село Стецева – тепер Снятинський район Івано-Франківської області.

 

Він із 1890-го разом з іншими членами Русько-Української радикальної партії брав участь у відкритті читалень по селах. Для цього відлучався від навчання у Дрогобицькій гімназії. У Стецевій його приймав священник Кирило Гаморак. Василь Стефаник знав його з дитинства, бо жив у селі Русів неподалік. Духівник допомагав йому влаштуватися до школи у Снятині.

Кирило Гаморак мав доньок Євгенію, Ольгу й Олену. Вони захоплювалися чорнявою чуприною гімназиста та його гарними манерами. Кілька років підряд запрошували пожити в них під час канікул. Василь не відмовлявся. Батько Семен Стефаник злився на сина, бо замість допомоги по господарству той усе літо проводив у Гамораків.

Та подобалися йому не лише дівчата Гамораків. Коли у справах бував у друга Лева Бачинського в селі Серафинці – нині Городенківський район на Івано-Франківщині, то покохав його сестру Євгенію. Вона була на рік молодшою і теж полюбила гостя. Батьки натякали, щоб присилав старостів.

"Висока, білява панна мене полюбила, – писав Василь Стефаник про Євгенію Бачинську другові Вацлаву Морачевському. – Я перший раз дізнався, що мене дівчина любить. Ой, то була радість, але така, що єї потім і перед тим такої не було. Але я розлюбив панну. Якось отримав від неї листа. Як я читав той лист, та й та любов пропадала. Як коли би єї стрічки листу спивали. Та й пропала. То лиш була хвиля одна та й перша. Тепер та панна нещаслива".

Почуття Євгенії Бачинської міцнішають. Та він не відповідає на її листи й не навідується з Кракова, куди вступає на медичний факультет. А про свої почуття пише Ользі Гаморак: "Тішився, що я тоді так файно любився. А потім перестав".

Закохана не може змиритися з байдужістю хлопця. Тужить і починає хворіти, розвивається туберкульоз. Від нього помирає.

"Я нині дістав широкий папір у чорних берегах із хрестом. На ньому написано ім'я, що колись для мене було дороге, – ділився у грудні 1897-го з Морачевським. – Я був чорний хлопець, а вона була біла дівчина. Як ми сходилися, то вона червонілася. Казала, що єї встидно з-за того, бо єї здавалося, що она мене все цілює. Пропаде то лице, що червонілося, гет пропаде. Ще в сю годину воно під зеленим вінком, а завтра буде під сиров землев".

Василь Стефаник не їде на похорон. Боїться осуду її батьків.

"А люде? Вони будуть двояко говорити. Ліпші скажуть: подлий, бо загнав дівчину у гріб! А гірші: вона гадала, що зараз таки за доктора пійде, – писав Ользі Гаморак. – Ой нині панни з посагами та докторів не мають. А потім прийде Великдень, і поле зазеленіє, і гріб зазеленіє, і всі забудуть".

 

– Бачиш, кілько-то я паперу збавляю, аж гріх. А люди собі гадають, що воно от так собі: сів та й написав. Ая! Тяжкий хліб, і не дай Боже письменником бути, – бідкається Василь Стефаник перед Сафатом Шмігером, з яким винаймає кімнату в Кракові.

Вчиться неохоче, більше часу присвячує творчості. Пише новели, які публікує газета "Праця" в Чернівцях. Восени 1898-го приїздить у гості до священника Василя Калитовського в село Троїця – тепер Снятинський район. Він одружений зі старшою донькою Кирила Гаморака – Євгенією. Мають двох дітей. Стефаник закохується в господиню. Їй він теж небайдужий.

"Для Вашого успокоєння, хоть прикро приходить се мені, мушу Вам дещо обяснити, – пише вона письменнику після його від'їзду. – У нас ніколи не було гармонії, тож виключена можливість, щоби хтось межи нас вніс розстрій! А неприємності і непорозуміння в порядку деннім. Я так до того привикла, що здається інакше бути не може".

Після того Василь приїздить частіше. На людях приховують почуття, вдають добрих друзів. Якось він умовляє покинути чоловіка. Отримує відмову й довго шкодує про пропозицію.

У листі від Ольги Гаморак дізнається про наближення дня народження Євгенії і створює автобіографічну новелу Confetior – "Сповідь". Показує себе великим самітником, якого ніхто не розуміє. Під заголовком пише "Для Євгенії Калитовської на її ювілей". Відсилає Ользі і просить передати сестрі.

"Дорогий Пане! Красний Ваш дарунок, з нічим не зрівняний, але тішитись не можна ним! – пише Євгенія Калитовська в березні 1900-го. – Від першої хвилі дотепер мене мучила та гадка, що на моїм місці повинна бути людина вільна, нічим не зв'язана, щоби належала неподільно до Вас. Щоби Ви коло неї відпочивали від тої пропасті мук творця. Мій мученику. Простіт мені. Я зроб­лю на Вашу волю фотографію, лиш для Вас одного. Тільки нікому не показуйте".

Жінка любить його, але піти від чоловіка не може. А ще знає про почуття сестри до письменника.

Ольга дорожить дружньою перепискою й ніколи не нав'язує себе. Знає про схильність до психічних розладів у його родині. У Русові говорять, що хтось зі Стефаників був великим грішником, бо нащадки не раз вкорочували собі віку. Тому жінка пише заспокійливі листи, ніколи не засуджує й не сварить.

Він кидає університет, вештається по друзях і зрештою повертається до Русова. Оселяється в домі брата Юрія. Займається господарством. Та з часом бачить, що без жіночих рук важко.

Перебирає кандидаток і найімовірнішою видається Ольга Гаморак. Перед остаточним рішенням їде до Троїці. Розповідає Євгенії про намір взяти за дружину Ольгу, питає, чи не проти.

– Буду щаслива, коли це зробите, – говорить Євгенія. В її голосі відчуває переживання та рішучий наказ.

Василь Стефаник готується до весілля, все частіше зустрічається з Ольгою. За кілька місяців вона повідомляє про вагітність. Щоб не завдавати болю своєму батькові, їде жити до родичів у Тернопіль.

"Спала на Вас біда, я се розумію, – пише звідти коханому, – але Ви тепер не той. Мусите поступати як тато і ґазда. А особливо ми мусимо так робити, щоби дитині нашій зробити яке місце на землі. Оно не просилося на світ! Ви не гнівайтеся, що я так пишу. Се не потрібно. Але я мушу так писати. Не чую ґрунту під ногами і тому хтіла би м, щоби Ви вже якнайборше залагодили з татом. Відпишіть мені зараз. Цілую Вас щиро".

 

У січні 1904-го Василь Стефаник та Ольга Гаморак вінчаються в церкві Святого Юра у Львові. Відзначати йдуть до ресторану готелю "Ванда". Серед гостей – письменники Іван Франко, Лесь Мартович, Марко Черемшина, етнограф Володимир Шухевич.

Селяться у Стецевій біля батька Ольги. 1 березня того ж року вона народжує сина Семена. Згодом ще двох.

1906-го від запалення головного мозку вмирає Євгенія Калитовська.

– Вона мусила піти, бо годі жити з такою болю в серці, – сказав Василь Стефаник.

За вісім років хвороба легенів забрала його дружину Ольгу. У одному з підсумкових творів начерку "Серце" письменник так згадав про своїх жінок: "Євгенія Калитовська – мій найвищий ідеал жінки, Євгенія Бачинська – моя біла любов, моя жінка Ольга – найбільший приятель, мати моїх трьох синів".

"Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську? Ні, ті трагедії й драми мають не багато спільного з економічною нуждою. Се трагедії, конфлікти та драми, що можуть повторитися в душі кожного чоловіка. Власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача", –

Іван Франко (1856–1916), письменник

Відмовився від пенсії радянського уряду

1871, 14 травня – у селі Русів – тепер Снятинський район Івано-Франківської області – в родині заможного селянина Семена Стефаника народився син Василь. Змалечку пас овець і допомагав батьку в полі. Мав братів Володимира, Юрія й Луку, сестер Марію та Параску.

1883 – після шкіл у рідному селі та Снятині вступає до Коломийської польської чоловічої гімназії. Приятелює з майбутніми письменниками Лесем Мартовичем та Іваном Семанюком – Марком Черемшиною. Беруть участь у роботі таємних гуртків, відкривають читальні для селян.

1890 – за участь у гуртках виключають із гімназії в Коломиї. Вступає до такого ж закладу в Дрогобичі. Стає членом Русько-­Української радикальної партії. Знайомиться з Іваном Франком. Публікує статті "Жолудки наших робітних людей і читальні", "Віче хлопів мазурських у Кракові", "Мазурське віче у Ржешові", "Мужики і вистава", "Книжка за мужицький харч", "Молоді попи", "Для дітей", "Поети та інтелігенція".

1892 – вступає на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові. Вчиться неохоче. Більше часу віддає літературній і громадській діяльності. Входить до молодіжного товариства "Академічна громада". 1895-го за виступи на селянських мітингах заарештовують на два місяці.

1897 – в чернівецькій газеті "Праця" публікує перші новели "Виводили з села", "Лист", "Побожна", "В корчмі", "Стратився", "Сама-саміська". Привертають увагу читачів реалістичними сюжетами. 1899-го видає першу збірку "Синя книжечка", за рік – "Камінний хрест". Залишає університет.

1904 – одружується з донькою священника й посла Галицького сейму Кирила Гаморака Ольгою. Того ж року народжується син Семен, 1908-го – Кирило, наступного – Юрій. Спочатку живуть у селі Стецева біля Гамораків, а по смерті тестя 1909-го переїздять до Русова. Батько дає ділянку, на якій будують хату.

1907 – під час виборів до австрійського парламенту балотується заступником посла Володимира Охримовича від Радикальної партії. Той перемагає, але з часом переїжджає на Львівщину. Від посади посла відмовляється на користь Стефаника. Таке рішення підказує співачка Соломія Крушельницька, яка була знайома з письменником.

1914 – помирає дружина. Її сестра Олена допомагає виховувати дітей.

1919 – бере участь у проголошенні Акту злуки в Києві.

1928 – радянський уряд починає виплачувати пенсію Василеві Стефанику, який живе в Русові, що входить до складу Польщі. 1930-го пережив параліч правої частини тіла.

1932 – довідавшись про штучний голод і переслідування української інтелігенції в УСРР, відмовляється від пенсії. Митрополит Андрей Шептицький призначає виплату від Української греко-католицької церкви. Стефаник просить касира видати призначену суму дрібними монетами. Виходить на майдан і роздає жебракам із проханням молитися за убієнних голодом українців.

1934, 7 грудня – Василь Стефаник помирає від запалення легень у Русові. Ховають на сільському цвинтарі.

×