Всеукраїнський національний конгрес обрав Михайла Грушевського головою Центральної Ради
"Конгрес був першим кроком відродженої нації по шляху державности, – згадує письменник Володимир Винниченко події квітня 1917 року в книжці "Відродження нації". – Будучи одночасно сильним організуючим і агітаційним засобом, він став першим, підготовчим етапом у творенню як ідеї української держави, так і в частковому переведенню її в життя. А саме: Конгрес як повновласний орган національної волі офіціально передав усю свою повновласть вибраному з себе органові – новій Центральній Раді. З цього моменту Центральна Рада ставала, дійсно, представницьким, законним (по законах революційного часу) органом усієї української демократії".
17 березня 1917 року в Києві створено Центральну Раду. На початках це була міська організація, що об'єднувала українців. Її членами були кілька десятків осіб. Аби стати повноцінним законодавчим органом, необхідно було документально засвідчити підтримку жителів українських земель у складі Російської імперії. Тобто скликати з'їзд із представників усіх верств населення: селян, робітників, інтелігенції, військових, політичних партій і громадських організацій.
На той час у Києві вже налагодилась призначена Тимчасовим урядом нова влада: комісаром міста був Микола Страдомський, губерніальним комісаром – Микола Суковкін. На провідну роль поряд із Центральною Радою претендували ще дві – Рада солдатських і Рада робітничих депутатів. Обидві в українському русі вбачали конкурента.
Вперше ідея провести всеукраїнські збори зафіксована у протоколі засідань на шостий день існування Центральної Ради: "Комітет ухвалив робити заходи до скликання українського конгресу в Києві. Політично-національним мінімумом комітету є домагання демократичної республіки для України, себто навіть Гетьманщини, і цілковитої самостійності, коли се можливо. Відпоручник Одеси каже, що до скликання конгресу Центральна Рада має взяти на себе представництво всієї України".
1 квітня у Києві відбувається національна маніфестація українців. На вулиці виходять близько 100 тис. осіб. Газета "Нова Рада" – друкований орган Товариства українських поступовців – повідомляє:
"Скликати на 6, 7 і 8 квітня (апреля) (19–21 квітня за новим стилем. – Країна) у Києві загальноукраїнський конгрес для установлення постійних членів Української Центральної Ради. Українці! Скільки де вас є, організуйтеся, виберіть одного чи двох ваших представників від кожної організації, і хай вони їдуть у Київ на Всеукраїнський з'їзд. І оживе добра слава – слава України!"
Містом ходять чутки, ніби конгрес планує оголосити себе Українськими установчими зборами, проголосити автономію України та взяти владу в свої руки. Голова Ради робітничих депутатів Павло Незлобін погрожує розігнати Центральну Раду "революційними штиками".
"Незлобін зробив, дійсно, нетактовність, – відзначає Володимир Винниченко. – Він вихопився зі своєю погрозою, не розшолопавши в чому річ, не порадившись із більш досвідченими дозрілими ворогами українства. Його засліпив гнів, і він не втримав його в собі. Але це була корисна для українства нетактовність: ми побачили, що наш "старший брат" завжди мав для нас у кишені кулака".
Лідерів Центральної Ради кличуть на об'єднане засідання виконавчого комітету й президій рад солдатських і робітничих депутатів. Голова комітету Микола Страдомський вимагає пояснень: чи не збирається Центральна Рада одноосібно проголошувати автономії або ж самостійності України? Чи є між українцями течія, що ставить вимогу "Україна для українців"?
"Ми дали заспокоюючі пояснення, що не маємо ніякого заміру вносити які-небудь замішання в діло загального визволення, ні вступати в які-небудь конфлікти з Временным правительством, – згадує Михайло Грушевський. – Але я при тім зазначив, що можна бути не знати яким демократом, і заразом централістом, і ворогом національних домагань. З вдоволенням приймаючи дані нам запевнення про сприятливе відношення до українського національного руху, ми все-таки чекатимемо, щоб за словами пішли діла".
І далі: "Так нібито щасливо і мирно закінчилась ся пам'ятна стріча провідників українського руху з російськими. Вона, з формального боку, очистила атмосферу, відсунула конфлікт між українською й общеруською демократією і дала змогу українському рухові посувати свої позиції до певної межі, не входячи у виразний конфлікт з общеруською демократією. Зі свого боку ми почували себе задоволеними. Але приємних вражінь, приємної спадщини сей інцидент по собі не лишив. Ті слова, що пролунали з обох сторін, навпаки, ясно зазначили непримиренне становище їх супроти себе. Те неприємне, що було в сім інциденті, зоставалось надалі".
Для зборів винаймають будинок Купецького зібрання – тепер Національна філармонія. На той час це найбільший зал у Києві – близько тисячі місць. Із балюстрад відкривався краєвид на Дніпро і ще не забудовані степи Лівобережжя. Через проблеми із транспортним сполученням й слабке поширення української преси організатори побоюються, що Конгрес не вдасться розпочати вчасно. Тому декоративну частину – офіційні вітання, заслухання делегацій – переносять на другий день. Однак ентузіазм українців перевершує всі сподівання.
"Зал купецького зібрання переповнений, – пише газета "Киевская мысль" 20 квітня. – Море голів, і від краю до краю котяться хвилі мелодійної української мови. Партер заповнюють делегати, кількість яких перебільшила тисячу чоловік. Але це не все, очікують ще й тих, хто не встиг прибути на сьогоднішнє засідання".
"Вщерть наповнена заля була багато прибрана прапорами та квітами, – описує секретар Центральної Ради Михайло Єреміїв. – Перед столом президії стояв великий портрет Шевченка, весь уквітчаний і прибраний вишиваними рушниками. Учасниками були переважно селяни, поміж якими визначався полтавець в багатому старокозацькому жупані, очевидно витягнутому з прадідівської скрині, який міряв 2 метри 25 сантиметрів. Це був справжній Остряниця або Наливайко. Ніколи не бачив ні раніше, ні пізніше такого імпозантного козака".
Роботу розпочинають 19 квітня о 14:00. Слово бере Михайло Грушевський. Його обирають почесним головою.
– Ми розуміли, як трудно в сучасних обставинах було прибути сюди, – говорить Грушевський. – Тим з більшою вдячністю вітаю вас, що прибули численно на з'їзд. Прибули, щоби висловити гадку організованої людності українського народу, виявити і обмінятися думками про дальший напрям діяльності щодо національного будівництва. Щире признання та подяка вам за сей труд.
Історик Дмитро Дорошенко виступає з доповіддю "Державне право і федеративні змагання на Україні", історик Олександр Шульгин – "Федералізм. Домагання демократичної Федеративної Російської Республіки". Географ Валентин Садовський розповідає "Про територію і населення автономії України".
"Коли в перерві члени з'їзду повиходили до саду і на улицю, різні репортери і просто цікаві обивателі обпали селян, беручи їх під перехресний допит, аби переконатись, чи свідомо ставляться вони до тих питань, якими вестиметься дискусія – чи не являються простими фігурантами, спровадженими з різних сторін, – згадує Грушевський. – Селяни прегарно витримували сі допити, виявляли повну свідомість тих питань, які висувалися в доповідях, і не давали себе збити різними хитрими підходами. Потім сі совопросники дали вираз і в пресі своєму здивуванню з національного розвитку і свідомості нашого селянства".
Ключовим моментом другого дня з'їзду стає виступ представника Тимчасового уряду – губерніального комісара Миколи Суковкіна.
– Мне жаль, что я не могу приветствовать вас на украинском языке. Но я слишком ценю ваш прекрасный, певучий язык для того, чтобы портить его неумелою своею речью. Потому разрешите обратиться к вам по-великорусски, – вибачається на початку.
Визнає конгрес за виразника волі всього організованого українського громадянства. Обіцяє, що в усіх питаннях, які стосуються українців, Тимчасовий уряд буде рахуватись із його словом.
З особливою цікавістю присутні очікують на виступ Павла Незлобіна. Той обмежується побажанням успіху в "творчій роботі":
– Братья-украинцы! Над народами, населяющими нашу великую страну, засияло солнце свободы, для всех одинаково светлое и теплое. Полоса прозябания отошла в область прошлого, началась эра возрождения, возрождается к национальной жизни и Украина. Я приветствую это возрождение. Вы съехались, чтобы обработать и отчасти создать тот материал, из которого отныне будет строиться жизнь.
Далі заслуховують вітання від національних організацій Києва: грузинів, євреїв, латишів, поляків, чехів і словаків.
– Вы, украинцы, и мы, грузины, особенно близки друг другу, – каже представник грузинів Києва Кіоава. – Наша прошлая судьба одинакова. Украина и Грузия присоединились к России с тем условием, что они сохранят полное право национального самоопределения. Но недостойные правители России нарушили договор и стремились нас задушить. Когда говорят: "Украина воскресла", я говорю: "Она не умирала никогда. Но лишь теперь настали светлые дни ее жизни".
– Мы, евреи, веками живущие с вами бок о бок, с радостью встречаем благую весть о возрождении украинского народа, – говорить представник єврейських організацій доктор Биховський. – Мы твердо верим, что коллективный разум украинского народа выработает основные начала устроения национальной жизни, при которых свободный украинский народ будет расти и крепнуть в братском единении с остальными народами России.
Останній день з'їзду Михайло Грушевський називає "тріумфальним". Анонімним голосуванням його обирають головою Центральної Ради. За нього віддають голоси 588 осіб. Проти – ніхто. Ще п'ять карток для голосування – чисті або зіпсовані. Серед них і картка власне Грушевського. Він вважав:
– Се була найвища честь, якої я коли-небудь зазнав, і один з моментів найбільшої національної нашої консолідації.
118 членів Центральної Ради обрали під час Всеукраїнського національного конгресу 21 квітня 1917 року. Близько половини – від губерній і великих українських громад за межами України, решта – від політичних партій, професійних і громадських організацій.
Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Харківська і Полтавська губернії, де українці становили абсолютну більшість, отримали по чотири місця. Чернігівська, Кубанська, Таврійська та Холмська, із значними вкрапленнями неукраїнського елементу – по три. По одному місцю віддано Ставропольській, Курській, Мінській, Городенській губернії.
Найбільше – 20 мандатів – отримали київські організації. Цим підкреслювалася особлива роль київської інтелігенції у творенні Центральної Ради. Інші міста – Катеринослав, Одеса, Харків, Москва та Петроград – мали по два місця. По п'ять мандатів дісталося робітничим, селянським, студентським та кооперативним організаціям. Партії представляли від одного до п'яти делегатів – залежно від кількості їх членів.
"Делегати з різних частин України в кулуарах Конгресу знайомились між собою ближче і встановлювали зв'язки, ділячись досвідом з праці в повітах. Часто можна було побачити чернігівців у живих розмовах із сусідами полтавцями, українців з Одеси з представниками Харкова – а в обох цих містах російсько-жидівський елемент був порівняно сильний. У цих розмовах встановлювалась на підставі досвіду спільна тактика боротьби проти русифікації. Селяни Київщини, які були більш ініціативними, як волиняки й подоляки, обмірковували з ними справу ліквідації польського землеволодіння і польських впливів. Катеринославці відбували довші наради з представниками київської інтелігенції, заохочуючи до висилання культурних і освітніх працівників з Києва на Катеринославщину. Враження цього загального контакту українських місцевих діячів було не меншим від потужного враження, яке залишив по собі Конгрес, як вияв єдности і волі української нації", –
Микола КОВАЛЕВСЬКИЙ (1892–1957), кооператор, член Центральної Ради, майбутній міністр земельних справ Української Народної Республіки
"Конгрес має надзвичайно глибоке, може, навіть епохальне значення в історії українського відродження. Це був поворотний пункт українського національного руху. Цей рух був спочатку неорганізований і непланомірний, як і кожний інший стихійний рух. Коефіцієнт видатності неорганізованої суспільної праці буває дуже незначний. Себто при затраченні великої кількості часу й людської енергії досягається порівнюючи малих результатів. В міру того, як росте внутрішня зорганізованість, а значить і консолідація, збільшується також і продуктивність затраченої енергії, себто досягається більшої доцільності й результатів праці. Саме Всеукраїнський національний конгрес був тим моментом в українському русі, коли цей дотепер стихійно-елементарний рух почав набирати організованої форми й став виявляти найважливіші прикмети дійсного національного руху: свідомість свого "я", розуміння мети своєї чинності й волю до досягнення поставленої мети", –
Микола ҐАЛАҐАН (1882–1955), публіцист, член Центральної Ради, майбутній посол УНР у Румунії та Угорщині
2 
1
Коментарі