Ексклюзиви
Середа, 10 травня 2017 18:57

"Треба вибачати, щоб не існувало ненависті"

Українцям і полякам слід більше говорити про епізоди історії, які нас пов'язували, – каже польська дослідниця Александра ЗІНЧУК

Кому вигідні спекуляції навколо українсько-польського конфлікту під час Другої світової війни?

– Тим, хто розраховує на незнання історії серед громадян. Коли політики – і польські, й українські – починають говорити про минуле, то не історія є їхньою метою. Вони намагаються утриматися при владі.

  Александра ЗІНЧУК, 35 років, дослідниця українсько-польських відносин. Народилася в місті Ополе-­Любельське Люблінського воєводства. Закінчила університет Марії Кюрі-Склодовської в Любліні. Працює над докторською дисертацією. Довелося змінити тему, оскільки помер куратор. Під час анексії Криму й початку війни на Донбасі організовувала гуманітарну допомогу Україні. Живе в Любліні. Любить їздити велосипедом селами по природних стежках. Цікавиться теологією ікон і народним співом. Улюблений режисер – Пітер Ґріневей. Незаміжня. У рамках проекту ”Примирення через важку пам’ять” зібрала понад 300 історій свідків збройного конфлікту між українцями та поляками на Волині під час Другої світової війни. Тоді, за різними даними, загинули від 35 тис. до 120 тис. осіб. Свідчення записують майже 20 студентів із двох країн
Александра ЗІНЧУК, 35 років, дослідниця українсько-польських відносин. Народилася в місті Ополе-­Любельське Люблінського воєводства. Закінчила університет Марії Кюрі-Склодовської в Любліні. Працює над докторською дисертацією. Довелося змінити тему, оскільки помер куратор. Під час анексії Криму й початку війни на Донбасі організовувала гуманітарну допомогу Україні. Живе в Любліні. Любить їздити велосипедом селами по природних стежках. Цікавиться теологією ікон і народним співом. Улюблений режисер – Пітер Ґріневей. Незаміжня. У рамках проекту ”Примирення через важку пам’ять” зібрала понад 300 історій свідків збройного конфлікту між українцями та поляками на Волині під час Другої світової війни. Тоді, за різними даними, загинули від 35 тис. до 120 тис. осіб. Свідчення записують майже 20 студентів із двох країн

Маємо справу з конфліктом пам'яті. Для українців УПА передовсім – це символ боротьби з Радянським Союзом і комуністичним режимом. Натомість у Польщі Українська повстанська армія – це організація, відповідальна за знищення цивільних поляків на території Волині та Східної Галичини. Процес примирення ускладнює війна на Донбасі. Українці потребують символів, героїчних постатей – це природно.

Торік у Польщі презентували присвячений подіям 1943 року художній фільм "Волинь". В Україні його називають провокацією. Чи на часі зараз таке кіно?

– Ранг цього фільму не такий значний, як рекламується. Ажіотаж швидко минув. Стрічка художньо незавершена. Щодо історичних фактів, то вони переважно правдиві. Хоч і не без зауважень. Знімальну групу консультували професор Гжегож Мотика і доктор Леон Попек – одні з найкращих спеціалістів у цій проблематиці.

На жаль, фільм не відповідає на питання, звідки взялося це зло. Не з'ясовує, що ж трапилось. Однак не бачу нічого поганого, аби "Волинь" показали в Україні. Наприклад, як частину двостороннього діалогу про причини такого страшного злочину.

Українці – не єдиний народ, з яким поляків об'єднують неприємні сторінки історії. Яким чином шукали шляхи діалогу з іншими?

– Торік видали перший том німецько-польського підручника з історії. З'явилася книжка з однаковим змістом, але двома мовами. Робота над нею тривала майже 10 років, ініціатором був міністр закордонних страв Німеччини. Найближчими роками мають вийти ще три томи. У проекті спільно працюють історики й географи двох країн. Колись так само спільний підручник видали німці та французи.

Які кроки повинні зробити громадяни двох держав, аби остаточно примиритися?

– У липні 2012-го ми з колегою Юрієм Матущаком були в домі жінки при смерті. Заховали камеру, фотоапарат – не мали права зловживати своїм становищем. Пані зустріла нас, лежачи в ліжку. Розказувала, як українці катували поляків. А потім до села приїхали поляки й катували українців, зокрема її родину. Юрій запитав, чи тримає вона образу на убивць рідних. Відповіла, що ні. Треба вибачати, аби була злагода і не існувало ненависті. Ми вийшли з хати і до вечора не могли говорити.

Важливо розрізняти історію й пам'ять. Поєднання через діалог – тривалий процес. Важливим є створення простору для нього – спеціалізовані конференції, літні школи або молодіжні обміни, спільне виробництво фільмів чи музики. Мусить з'явитись більше дослідницьких праць з української сторони. Маємо менше зважати на спекуляції й провокації. Пам'ятники і кладовища нищать з обох сторін кордону. Треба знаходити і карати винних.

Слід більше говорити про епізоди історії, які нас пов'язували. Наприклад, оборона польського Замостя солдатами Симона Петлюри, спільна організація підпільної військової боротьби з радянським окупантом, заслання в табори. Треба пропагувати історії спасіння, безкорисливої допомоги, долі змішаних шлюбів, загальні звичаї.

Для чого це потрібно?

– Кілька років ми збирали спогади, щоб віддати шану жертвам і врятованим. Аби це зло ніколи не повторилося. А що маємо сьогодні? Крим і Донбас перебувають під російською окупацією. Люди гинуть на війні. Ми стали свідками часу, подібного на той, який досліджували. Тепер важливо не тільки передавати зібрані матеріали, а й висловлювати свою позицію. Натомість політики з двох сторін волинську трагедію використовують задля меркантильних інтересів.

На щастя, і в Україні, і у Польщі є мудрі люди, яким однаково дорогі та потрібні обидві країни. Можливо, саме діалог поляків і українців незабаром стане прикладом для інших.

Мар'яна ЧОРНІЄВИЧ

Маленьких дітей топили в колодязях

Свідчать українці

Анна СЕМЕНЮК, 1926 року народження:

– Палили якось польську хату. Там жив молодий Юзік Пащик із беременною жінкою. Він став утікати. По йому стріляли, подбили ногу. Він впав у рів, збігав кров'ю. Лише рано його в больницю завезли, але він умер. А жінка беременна втікла до нас аж у Забороль. Переночувала, ми її не вигнали. А потім за те, що ми ту полячку ховали, то нам хату спалили. Свої! Да, отак було. А українців поляки мало ховали. Була вражда, дуже велика.

Автор: Narodowe Archiwum Cyfrowe
  Молода українка з Волині в національному костюмі, 1937 рік
Молода українка з Волині в національному костюмі, 1937 рік

Якось їхав мій чоловік зі своїм татом з Луцька. В них кобила була німецька, великая. Їдуть, а назустріч їм з горбочка – поляки. "Стой!" – каже поляк. А з іншого боку їде мадяр з горбка на коневі. Поляк каже: "Тшеба, жеби нас завезли". А мадяр під'їжджає і каже: "Газда, нє бойся, мадяр стреляти не буде!" Поляк до нього щось там говорить, а він його копнув ногою: "Їжджай до дому!" Вони поїхали, то і осталися живиє.

Оленa КОЦ, 1939 року народження, село Борове Любомльського району Волинської області:

– Мама моя покійна розказувала, як вони раніше з поляками жили дружно. А потім у війну сталася така ненависть. Почали вбивати одні других. Вбивали маленьких дітей, топили в колодязях, зганяли в клуні, там спалювали. Але мій дід покійний і бабуся не втікали, вони були старенькі. Їх чого-то не вбили.

У нас переховувалась одна полячка. Усю її сім'ю перестріляли. Вона дружила з моїм дідом, тому він її і переховував. У стодолі, в клуні. В тій соломі вона і пересиділа. Дід дуже боявся, що знайдуть. Після того ще приїжджала до нас. А зараз ми дружимо, ходимо одні до других.

Ольга ШВОРАК, 1930 року народження, село Маковичі Турійського району Волинської області:

– Як поляків везли розстрілювати, то ми плакали. Мама нас до хати заганяла. Вони везли селом, якраз понад нашою хатою. Мама казала: "Та не глуха, не кричи. Бо ще прийдуть і тебе заберуть."

Не назвалася, 1926 року народження:

– При нас була польська дитина. Батьки мої взяли її з селища, де вибили всіх поляків. Чоловіків зганяли тих трупов закопувати. І в клуні став плач. І як вони одкрили клуню – так мені уже розказували батьки – дитина виходить. А в сестри не було дітей. Послє вона удочерила собі ту дитину і годувала. Була у нас так, як своя сім'я. Заміж видала у Гороховському районі. Ми їй не признавалися, що взяли її. Може хто посторонній потім уже сказав.

Цитати подано за книжкою: Pojednanie przez trudną pamięć. Wołyń 1943, – Lublin 2012

У неділю встали – село вже горить

Свідчать поляки

Гелена ГУК, 1934 року народження, село Островки Маневицького району Волинської області:

– Мій татусь Йозеф Трусюк працював у лісі. Був гайовим, пізніше – лісничим. Мав багато друзів-українців. Якось однієї ночі приїхав до нас українець Омелян Костюк і сказав, щоб звідси втікали. Банда змінилася, і татуся не знає, так що ми тут всі загинемо. Була дуже погана погода, падав дощ, він приїхав конем. Омелян привіз нас до Острувек і завдяки цьому ми врятувалися.

Автор: Narodowe Archiwum Cyfrowe
  Плантація хмелю на Волині, міжвоєнні роки
Плантація хмелю на Волині, міжвоєнні роки

Як перший раз була пам'ятна зустріч в Острувках, татусь вже був після операцій, дуже хворий і не міг приїхати. Але там були українці, котрі про нього питали. На Службі Божій я зустріла українця, який мав 90 років. Я спиталася, звідки він є і чи він знає, де гаївка стояла. А він говорить: "Пам'ятаю, пам'ятаю Крука надлісничого". Питаю, чи пам'ятає Трусюка: "Дуже добре пам'ятаю Трусюка, то був дуже хороший чоловік".

Яніна АДАМЧУК, 1920 року народження:

– Ми мали знайомого українця Козуна. То був мудрий чоловік. Мав радіо, закривав вікно коцами і слухав. Попереджав нас: "Не ночуйте вдома, бо страшно є". Ночували в нього. Якось у неділю встали – а село вже горить. Він сказав: "Ідіть до лісу і вже не вертайтеся". Ми як стояли, босі, в одних сукенках, втекли. В лісі були два тижні.

Ввечері Козун приніс нам пироги, якийсь спечений хліб, ячмінну кашу. Потім навіть молоко, бо люди з дітьми були. Вночі ми дісталися Володимира. Там вже нікого не рухали.

У Володимирі живе внучка Козуна. Часто гостюємо одне до одного. Мені приємно приїздити в Україну. Моя сестра говорить: "Тутай мені небо гарніше, ніж там". Але що зробиш, так сталося. Зла ні на кого не тримаю. Українці та поляки жили в злагоді – разом ходили на весілля чи хрестини, разом вчилися в школах. А потім не знаю, що сталося.

Вадислава БЕНДАЛЖ, 1922 року народження:

– Річка проходила між селами Фундумом і Хотичовим. У Хотичові жили українці, а в Фундумі самі поляки-поселенці. Наймали українців на викопки картоплі. В нас був знайомий українець у Хотичеві. Добрий був. Як рух почав робитися, то тато питається "Халубінський, що тут робити? Чи втікати, чи сидіти, чекати кінця?" А він каже: "Краще втікайте". Від березня до липня ми спали в сховищі. Тато від хліва до саду викопав тунель. Знесли постіль і там спали. Постіль гнила.

Не назвалась, 1925 року народження:

– Уночі, коли втікали, по селу пустили чутку, що людям на двері почали вішати картки. На них писали, хто в будинку живе – поляк чи українець. Нас врятував українець Халубінський. Зустрічався з батьком внизу, в руслі річки, щоб ніхто не бачив.

Цитати подано за книжкою: Pojednanie przez trudną pamięć. Wołyń 1943, – Lublin 2012

Зараз ви читаєте новину «"Треба вибачати, щоб не існувало ненависті"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 739
Голосування Яку спортивну подію 2019 року ви чекаєте найбільше?
  • 1) повернення у бокс Володимира Кличка
  • 2) перемоги Еліни Світоліної на турнірі Великого Шолому
  • 3) "Шахтар" чи "Динамо" дійдуть принаймні до чвертьфіналу Ліги Європи
  • 4) виходу футбольної збірної України на Євро-2020
  • 5) приходу до київського "Динамо" кваліфікованого головного тренера
Переглянути
Погода