"Одруження з кимось іншим, як не з освіченим українцем, для мене гидке"

3

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА МАЛА НЕЩАСЛИВИЙ РОМАН З ОСИПОМ МАКОВЕЄМ

"Добра пані! Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у керничці, як малу дитину", – написав Василь Стефаник до Ольги Кобилянської в серпні 1898 року. Вони тоді зустрілися були в гірському селі Белелуй. Приїхала туди на відпочинок. Подарувала йому білу лілею, й він ніс її 3 км до свого рідного села Русова. "Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волосся і приведу Вас до неї. Мої руки будуть, як галузє дуба, а волосє Ваше буде, як шовк коло дуба", – писав далі. Та пристрасті Стефаника, якого поважала як письменника, Кобилянська не розділила. "Одруження з кимось іншим, як не з освіченим українцем, для мене гидке!" – занотувала в щоденнику. А Стефаник для неї був "мужиком". І ще: вона вже три роки як закохана в іншого – письменника й редактора Осипа Маковея.

Він прибув зі Львова до Чернівців, де вона жила, 1895-го на посаду редактора газети "Буковина". Кобилянську доти знав лише за її творами. Вважав, що їй "поміж теперішніми писательками належить, безперечно, одне з перших місць". Тож на третій день по приїзді надіслав їй картку: коли міг би її відвідати. Не відповіла. А за декілька днів сама прийшла до редакції "Буковини". Пізніше згадувала, що русявий блакитноокий вусань в окулярах одразу запав їй в душу.

Невдовзі Ольга поїхала до Кимполунґа – курортного містечка в горах, на півдні Буковини, де служив її батько. Надсилає звідти Маковеєві новелу "Він і Вона". І назва, і тема свідчать: описує, як бачить Осипа, і як хоче, щоб він бачив її. "Перебувати з нею – то чиста розкіш: яка ж вона повна оригінальності й необмеженої правдолюбивості. Навіть коли мовчить – то мовчить – повна думок", – говорить герой новели Він. А Вона: "Я ніколи не могла б на нього гніватись. Він якоїсь дивної вдачі, що чоловік уймає і себе затискує, а при тім, мабуть, дуже щире серце".

Осип одразу приїхав провідати Ольгу. Цілий день разом гуляли горами. Та більше не прийшов до неї, хоч і пробув на курорті ще тиждень. Вона образилася, але й карталася в листі, що не змогла бути з ним привітною й цікавою: "Гніваюсь на Вас на смерть, що Ви, відійшовши від нас, не прийшли більше. Дні були прегарні, ми ходили де найкраще, і я згадувала Вас майже неустанно". Виправдовується, що не вміє бути люб'язною.

У вересні Кобилянська повертається до Чернівців. Живе неподалік Маковея. "Я пишу до Вас одверто, як пишу лиш до немногих", – зізнається в одному з перших листів. А пише йому часто. Де вони можуть бачитися? У квартирі вона спочатку не має власної кімнати, тож подає план своїх щоденних прогулянок: "Я буду ходити на похід о шостій годині надвечір (взагалі восени і зимі ходжу завше). Іду, звичайно, Катедральною, звідти Панською улицею в Новий світ, звідти вулицею Йосифа, відтак через ул. Петровича в Руську, відтак на ринок, де задержуюсь настільки, щоб побачити, чи нема яких нових книжок в книгарнях… Се я Вам тому пишу, що єсли би-сте хтіли коли-небудь говорити зо мною, то можете мене в тих вулицях подибати".Та Осип не поспішає користуватися кожною такою можливістю. Наприкінці листопада вона дорікає йому в листі: "Я Вас на концерті виділа, але Ви цілком не були цікаві, чи Ваш collega жиє на світі".

Він надсилає їй книжки, вона йому – фіалки. "Властиво, не Вам, бо Вам нема за що, лише медвежій норі, в котрій жиєте. Може, їм вдасться побороти цигарковий дим, в котрім, певно, Ви цілу днину пересиджуєте, і звернути на себе увагу", – іронізує в листі у травні 1897-го. "Медведем" називає його за вайлувату поставу. Намагається піклуватися про нього. Коли Осип застудився, пише йому: "Гербату, яку пошлю, то пийте, щоб запобігти кашлеві на будуче. Конче пийте, буду з тиждень посилати". Маковей не завжди й відповідає Кобилянській. Що саме відписує – невідомо: вона згодом знищить його листи. Можна судити тільки за цитатами з них у її дописах. А ще – за деякими чернетками, які Осип Маковей складав до теки "Невідіслані листи до Ольги Кобилянської".

У жовтні 1897-го він на запрошення Івана Франка перебирається до Львова редагувати журнал "Літературно-­науковий вісник". Ольгу про це не повідомляє. "Я би Вам цілком не писала, тому що Ви цілком забули, що я жию на світі, – а я не повинна Вам "пригадуватися", хоть би мені те і не знати як прикро було. Але мені намулилося стільки на душі, і я хтіла би того позбутися", – пише йому, дізнавшись про його від'їзд від спільних знайомих. І ще: "Як Ви від'їдете звідси, пане Маковей, то і так все скінчиться. Там то Ви вже цілком забудете мене". І в тому ж листі переповідає, як під вікно до неї прийшла жебрати циганка з двома дівчатами 4–6 років. З вдячності за подаровану стару річ "те старшеньке, з завитою голівкою, як матрона, щасливе, оживлене тим, аж очі в неї заблисли, і, вхопивши мене за руку, поцілувало її! Але не там, де люди звичайно цілують – лише трохи вище, під рукав".

Наступного дня Маковей відписує: "Я одного боявся і боюся, а іменно того, щоб Ви не були на мене ніколи огірчені. Вірте мені, ніхто Вас так не цінить, як я Вас ціню. Може, це неясно сказано, так я поправлюся: мало хто розуміє ту Вашу наскрізь поетичну, глибоку й чесну душу, як я. Зі становиська літературного критика б'ю поклін перед Вами і зі становиська чоловіка готов Вас за ту душу поцілувати в лікоть, там, де циганка цілувала. І при тім всім мені Вас жаль. Вам мій жаль не потрібний, але мені Вас жаль, бо відчуваєте пустку в життю. Вам потрібно, як женщині, одної великої журби (Вам це може здатися щастям), перед которою всі Ваші дотеперішні клопоти здавалися би карликами. А я… ну, я такої журби не задам тій, котру, справді, високо ціню. І все моє поступування з Вами досі було таке, що я хотів Вас якнайбільше щадити, не обіцювати того, що взагалі нікому не обіцював".

"Кажете, що від Вас доля вимагає іти самому в житті. Ідіть. Не маю відваги намовляти Вас до противного", – відписує Кобилянська. Вона лишається при своїх клопотах – доглядає хворих батьків, опікується хатнім господарством. Живуть на батькову платню. Копійки, що отримує за власні твори й переклади для німецьких часописів, витрачає на книжки.ЛНВ у першому ж числі друкує її новелу Valse melancolique. У ній "стільки друкарських похибок, – обурюється Кобилянська в листі 13 січня 1898-го, – що я мало не плакала". Вину за правки перекладає на Михайла Грушевського, що також займається "Вісником". Про головного редактора ЛНВ теж відгукується несхвально: "Щодо Франка, то він для мене не авторитет". Авторитет для неї лиш один – Осип Маковей. Наступного літа вона в селі Димка неподалік Чернівців, де був родинний маєток. Щотижня пише Маковеєві. Переповідає все – від літературних вражень до того, як цілий день прибиралася в кухні. Саме тоді знайомиться ближче зі Стефаником. Та йому не вдається пробитися до її серця.Кобилянська клопочеться про місце для Маковея в чернівецькій учительській семінарії. Перед цим детально розписує в листах, як його у Львові не цінують. І восени 1899-го він повертається до Чернівців. Працює заступником викладача, платня невисока. Одного разу в розмові нарікає на це. І 13 червня 1901 року Ольга зважується написати йому: ніщо не є перешкодою, аби вони могли жити разом. Не треба чекати, доки Маковей стане "дійсним учителем" – вони можуть мешкати з її батьками. Вираховує, скільки батько отримує, що з цієї суми йде на податки, що на сплату боргів, і доходить висновку: на життя їм вистачить. Для них є дві кімнати, побутові витрати при спільному житті менші, а батьки будуть тільки раді, якщо Ольга при них лишиться з чоловіком.

Далі зізнається, що насправді старша за нього на чотири роки – колись подала йому неправдиву біографічну довідку про себе. "Я їх затру, тії роки, і они не стануть нам на заваді", – пише й наводить приклади, коли такі подружжя були щасливі. Освідчується в коханні й готова йти за ним куди завгодно. Пояснює свою сміливість відкритися так: "А що Ваші уста все мовчали і мені здавалося, що вони тому мовчали, що Ви боялись, а властиво вагались мені то предложення зробить".

Він не відповідає ні на цього листа, ані на кілька наступних. Уникає зустрічі з нею. Свої замітки складає в теку з "Невідісланими листами". В одній із них буде: "Нехай мене колись у Вашім життєписі якась люта феміністка назве лисим хортом, що затруїв життя Кобилянської, і як доживу – буду тішитися, що з сієї пригоди вийшла гарна повість, яка пережиє мене і Вас, і всю нашу життєву мізерію".

По розраду Ольга звертається до Стефаника, якого вже називає своїм товаришем. Бо в неї "геть пошматована душа", а він "розуміється на горю і смутку". Запитує: "Скажіть – що робити, аби скам'яніти, аби вбити душу свою, заморозити чувство своє – і стати людиною розумною, котра має що їсти і пити і котрій не слід нічого більше?"

Відтоді Ольга Кобилянська більше нікому з чоловіків не вірить. Не раз пише про це подругам – Лесі Українці та Христі Алчевській. А за три роки в неї стався інсульт, паралізувало лівий бік тіла.

Осип Маковей 1905-го одружився з Ольгою Кордубівною. "Я мав тоді 38 літ, вона – 25. Ся женитьба було моє найрозумніше діло, яке я зробив для себе, бо ніхто мені не облегшив життя так, як моя жінка", – напише в автобіографії. Про багаторічну дружбу з Ольгою Кобилянською не згадає і словом. Так само й Василь Стефаник не назве її в начерку "Серце", коли перелічуватиме тих, кого кохав.

"То фантазія, ніби українське і російське – одно й те ж. Навіть і в мові є величезна різниця"

1863, 27 листопада – Ольга Кобилянська народилася в містечку Ґура-­Гумора на Буковині, яка тоді належала до Австро-Угорської імперії. Тепер це північ Румунії. Батько – судовий урядовець, галичанин. Мати – зі спольщених німців, вивчила українську мову, перейшла у греко-католицтво. В родині було семеро дітей: двоє дівчат і п'ятеро хлопців.

1878 – закінчила чотири класи народної німецькомовної школи в містечку Кимполунґ, куди батька перевели по службі. Продовжувати доччину освіту він не планував. Читала книжки з міської бібліотеки й ті, що привозили брати з Чернівців, куди поїхали вчитися. Українською переважно спілкувалися вдома, також три місяці вивчала мову з учителькою. 1894-го в журналі "Зоря" виходить українською її повість "Людина". Доти писала німецькою. У цей час захоплюється ідеєю жіночої емансипації, стає співзасновницею "Товариства руських жінок" у Чернівцях, де в той час живе. Упродовж наступних років пише українською повісті та оповідання: "Ніоба", "Некультурна", "Природа", "Земля", "У неділю рано зілля копала".

1899 – побувала на Наддніпрянській Україні. "Тут, у Києві, кожний може переконатися, що українці були і що вони мають право бути й у майбутньому, – пише в листі до батьків. – На кожному кроці стільки історії. Дуже багато! То фантазія, ніби українське і російське – одно й те ж, навіть і в мові є величезна різниця – звичайно, коли говорити правильно по-російськи!" Познайомилася з Лисенками і Старицькими, відвідала могилу Шевченка в Каневі, гостювала в Косачів на Волині.1905 – удочерила 5-річну Олену-­Галину – позашлюбну доньку брата Олександра. Наступного року помирає мати, відтоді живе з батьком і братами. Допікає хвора нога, лікується в Німеччині.

1912-го помирає батько. Перед тим відписав Ользі маєток у селі Димка під Чернівцями. За два роки, коли починається Перша світова, вона пише поетці Христі Алчевській: "Несупокій вокруги, гамір, витворений війною, обава, вічна тривога – ох як се все трогає нерви, підкошує здоров'я, а як ще до того пристане турбота о насущний хліб – ляг би в труну і навіки з утоми заснув! Поет в мені заховався". Та якраз у цей час пише роман "Апостол черні", який завершить 1926-го. Буковину після розпаду Австро-Угорщини окупувала Румунія.

1930 – третій інсульт. "Самостійно Ольга Юліанівна не могла ходити, – згадує Олег Панчук, син її прийомної доньки. – А останніми роками – навіть сісти в крісло. У нас склалася традиція кожного вечора заходити до бабусі й розповідати про свої справи. Вона уважно слухала, частувала нас із братом цукерками. А ще – бабця запам'яталася своїм запальним характером і любов'ю до кінематографа". Чернівці з Північною Буковиною 1940-го приєднують до СРСР. Та Кобилянська політикою не цікавиться. Агіток, які їй приписує нова влада, не складала. Була й не здатна вже. Приміром, у розмові з радянським журналістом сказала: "Якось проживемо, тільки б більшовики не прийшли". Відтоді родичі її саму з чужими не залишали.

1942, 21 березня – о пів на другу дня Ольга Кобилянська померла на руках у названої доньки. Румунська влада, яка повернулася до міста, не дозволила поховальній процесії рухатися центральною вулицею. Попрощатися з письменницею прийшли близько 300 осіб. Заборонили виголошувати промов українською. Похована в родинному склепі на Руському цвинтарі в Чернівцях.

×