Ексклюзиви
Вівторок, 17 травня 2016 14:35

"На Україні вона була би зовсім на місці, а в Галичині не вміла дати собі ради"

ЗА ДВА РОКИ ДО СМЕРТІ ІВАН ФРАНКО ВІДПРАВИВ ДРУЖИНУ В БОЖЕВІЛЬНЮ

"З ТЕПЕРІШНЬОЮ МОЄЮ ЖІНКОЮ Я ОДРУЖИВСЯ БЕЗ ЛЮБОВІ, А З ДОКТРИНИ, ЩО ТРЕБА ОЖЕНИТИСЯ З УКРАЇНКОЮ, І ТО БІЛЬШ ОСВІЧЕНОЮ, КУРСИСТКОЮ. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий. Мавши іншу жінку, я міг би був розвитися краще і доконати чогось більшого. Ну, та дарма, судженої конем не об'їдеш", – оповідає Іван Франко в листі до історика Агатангела Кримського.

Зі своєю дружиною він познайомився в лютому 1885-го. 29-річний письменник приїхав зі Львова до Києва – з Австро-Угорської імперії до Російської. Шукав охочих фінансувати його новий літературний журнал. Зупинився в педагога Єлисея Трегубова. Там жила і 21-річна Ольга Хоружинська – рідна сестра дружини господаря.

За два тижні Франко повертається додому. Влітку пише Трегубову з проханням розповісти більше про своячку.

  Ольга Хоружинська та Іван Франко в день свого весілля 16 травня 1886 року в Києві
Ольга Хоружинська та Іван Франко в день свого весілля 16 травня 1886 року в Києві

"Маю вам сказати, що дівчину на вид ви самі бачили, – відповідає той. – А що вона з себе вдає? Про це з довгої практики можу сказати, що дівчата наші "яко сосуд скудельный". Всі вони чомусь-то навчаюцця у школах, але яку вони получають фізіономію, то з'являецця, як дівчина стане жінкою. Спеціально ж Ольга – чоловік талановитий, дуже здатний до роботи і чулий до доброго. Але, як і кожна дівчина, упряма і добренько самолюбива. Привертаючи ж до вас, ласкавий добродію, треба сказати, що вона богопочитала вас яко високого таланта. Але як вона однесетця до вас по амурній квестіі, про то не відаю".

"ЩО СКАЗАЛИ Б ВИ, ЯКБИ Я ПРИСТУПИВ ДО ВАС З ПРОСЬБОЮ: БУДЬТЕ МОЄЮ ДРУЖИНОЮ, МОЄЮ ЖІНКОЮ?" – пише Франко в першому ж листі до Ольги – 4 вересня.

В одному з наступних листів перелічує свої доходи: "За редакцію "Зорі" місячно 25 зр. (злотих ринських – так на Галичині називали австрійські гульдени. – Країна), то єсть річно 300 зр. Се, надіюсь, зміниться з новим роком на ліпше, і я думаю, що з того джерела мені прийде мінімум 400 зр. річно. За кореспонденції до Kraju квартально мінімум 50 зр., значить річно 200 зр. Співробітництво у варшавськім Ateneum, до котрого мене запрошено, мусить принести також не менше 200 зр. З львівських газет, краківської академії і з інших дрібних праць – 100 зр. річно. По укінченні і виданні бібліографії Федоровича я, крім часті накладу, одержу ще 400 зр. Усе те, як бачите, навіть усуваючи доходи надзвичайні або несподівані, винесе на рік мінімум 800 зр. А коли б при вашій помочі мені удалось зробити вступ до деяких московських журналів, то думаю, що ми могли б числити на 1000 зр. річного доходу. Правда, деякі зі сказаних доходів у мене досі неправильні. Часом нападе хандра і ходиш-ходиш цілими днями, перо в руку не йде, занедбається робота".

Далі Франко так само ретельно розписує витрати: "Хата 20 зр., услуга 4 зр., світло, топливо, прання і проче – 5 зр., їда (снідання і вечеря дома, чай або кава і обід – з трактиру) – 24 зр. місячно. Все те чинить на рік 840 зр. Оставалось би затим около 160 зр. на одіж і непередвиджені видатки. Як бачите затим, при добрім здоров'ї і витривалій праці можемо жити зовсім непогано з самого пера".

Ольга Хоружинська – сирота. Дозвіл на одруження повинен дати її дід, генерал російської армії Іван Федоровський. Той живе в Одесі. Відписує дівчині: "Письмом, своим, Олеся, ты меня извещяешь, что тебе предлагает какой-то литератор-галичанин быть его жинкою. По какому же случаю ты просишь здесь моего совета? Странно, у тебя есть тетка, сестры, от чего ты к ним не обратишься, а ко мне? Разве он мой короткий знакомый? Ты даже не написала, какой он веры – лютеранской, католической или иудейской. Хотя мне это совсем не нужно".

Взимку Ольга дає згоду.

"Це золото, а не дівчина! – хвалить обраницю товариша Олена Пчілка. На прохання Франка відвідала дім Трегубових і познайомилася з нареченою. – Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, сімпатична. І до того як она розвилась за сі два роки, як пройнялась ідеєю українства! Отже, думаю я, що в панні Олесі знайдете ви собі не лиш хорошеньку милу, а ще до того й змисленну дружину, спільницю ваших думок, переконань і праці. А се тепер велика річ! Пізнавши вашу милую нареченну, з певностю думаю, що ви будете з нею зовсім счасливі. Се моя певна думка!"

ВЕСІЛЛЯ ВЛАШТОВУЮТЬ 16 ТРАВНЯ 1886 РОКУ В КИЄВІ. НА ДАТІ НАПОЛЯГЛА ОЛЬГА. ЧЕКАЛА ПІЗНЬОЇ ВЕСНИ, ЩОБ ГОСТІ МОГЛИ ПРИЙТИ У ФРАКАХ І СУКНЯХ. Франко ледь не спізнюється на вінчання. Просто у весільному костюмі й білих рукавичках взявся переписувати стародавній вірш, який надибав у бібліотеці Трегубова. До церкви Святих апостолів Петра і Павла на розі вулиць Фундуклеївської та Олексіївської їдуть бричкою. Коли рушають, коні починають тупати ногами.

– Погана ознака, – перешіптуються навколо.

  Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською та дітьми.  Найстарший син Андрій Франко (1887–1913) допомагав батькові в роботі, впорядковував його бібліотеку. Записував фольклор у Карпатах. Після закінчення Львівського університету опублікував наукову розвідку "Григорій Ількович, як етнограф". Помер від нападу епілепсії.  Донька Анна Франко (1892–1988) після Другої світової війни переїхала в Канаду.  Син Тарас Франко (1889–1971) – кандидат філологічних наук. Під час Першої світової війни служив в австрійській армії, пізніше – в Українській галицькій армії. У міжвоєнні роки вчителював в Одесі, Львові, Станіславові. Очолював спортивне товариство "Україна" у Львові. Пізніше переїхав до Києва, працював в Інституті літератури.  Петро Франко (1890 – рік смерті невідомий) за освітою – інженер-хімік. Викладав у Львівській академічній гімназії. Був одним з творців скаутської організації "Пласт". Організатор авіаполку УГА. У 1930-х переїхав у Радянську Україну. Після окупації Галичини радянськими військами обраний депутатом Верховної Ради УРСР. 1940-го очолив новостворений Музей Івана Франка у Львові. З початком німецько-радянської війни його евакуювали зі Львова. Подальша доля невідома. За деякими даними, розстріляний НКВС
Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською та дітьми. Найстарший син Андрій Франко (1887–1913) допомагав батькові в роботі, впорядковував його бібліотеку. Записував фольклор у Карпатах. Після закінчення Львівського університету опублікував наукову розвідку "Григорій Ількович, як етнограф". Помер від нападу епілепсії. Донька Анна Франко (1892–1988) після Другої світової війни переїхала в Канаду. Син Тарас Франко (1889–1971) – кандидат філологічних наук. Під час Першої світової війни служив в австрійській армії, пізніше – в Українській галицькій армії. У міжвоєнні роки вчителював в Одесі, Львові, Станіславові. Очолював спортивне товариство "Україна" у Львові. Пізніше переїхав до Києва, працював в Інституті літератури. Петро Франко (1890 – рік смерті невідомий) за освітою – інженер-хімік. Викладав у Львівській академічній гімназії. Був одним з творців скаутської організації "Пласт". Організатор авіаполку УГА. У 1930-х переїхав у Радянську Україну. Після окупації Галичини радянськими військами обраний депутатом Верховної Ради УРСР. 1940-го очолив новостворений Музей Івана Франка у Львові. З початком німецько-радянської війни його евакуювали зі Львова. Подальша доля невідома. За деякими даними, розстріляний НКВС

Після вінчання молодята фотографуються в салоні Володимира Висоцького. Далі – частування. Більшість тостів – за єднання України. Такий символізм бачать у шлюбі знаменитого галичанина і молодої наддніп­рянки. Про це дізнаються в жандармському ­управлінні. Як наслідок – подружжю забороняють в'їжджати на територію Російської імперії.

– Я бы не влюбился до безумия в твоего мужа. Мне кажется, этому мешает его прическа, – так відгукується про обранця Іван Федоровський. Скаржиться, що не розуміє "хохляцкого языка". Але посаг залишає щедрий: тисячу рублів акціями, срібний сервіз на 24 особи, а ще хутро, меблі, білизну, сукні.

Увечері того ж дня подружжя їде до Львова. Ольга редагує статті Франка, розсилає чи розвозить їх замовникам. Допомагає вивчити французьку мову. Спонукає закінчити Чернівецький університет і захистити докторську дисертацію у Відні. Допомагає видавати журнал "Житє і слово". Частину посагу віддає на друк його поетичної збірки – "З вершин і низин".

"НА УКРАЇНІ ВОНА БУЛА БИ ЗОВСІМ НА МІСЦІ, А В ГАЛИЧИНІ НЕ ВМІЛА ДАТИ СОБІ РАДИ", – згадує географ Григорій Величко. Оточення Франка приймає Ольгу насторожено, а дехто навіть вороже.

Знайома письменника Михайлина Рошкевич згадує, як під час відпочинку в Болехові – тепер Івано-Франківська область – подружжя пішло на риболовлю: "Франко мав підкочені по коліна штани, в одній руці ніс черевики, сурдут, закинений на однім плечі, а в другій руці – рибу, посиляну на ключці. Франкова також виглядала дуже негліжово, несла на вудці на лівім плечі перевішану свою мокру сорочку". Для консервативних галичан такий зовнішній вигляд жінки був неприпустимий.

Подружжя часто змінює помешкання. Коштів на оренду бракує. 1902 року родина – Іван, Ольга і четверо дітей – переїжджають у власний двоповерховий будинок на вулиці Понінського, поряд із нещодавно закладеним Стрийським парком. Тут є передпокій, кухня і сім кімнат. Помешкання обставляють скромно: залізні ліжка із солом'яними сінниками, шафи, столи. У великій вітальні немає меблів – тільки стіл, велика канапа і картини Івана Труша на стінах. Через прорахунки при будівництві взимку приміщення майже не опалюється.

"Надзвичайно сумне вражіння робило оте Франкове "семйове огнище", – згадує Марія Грінченко, дружина письменника Бориса Грінченка. – Мені ніколи до того часу не доводилося бачити такої непривітної незахистної господи. Це була пустка, холодна, сумна пустка, якої не закрашали і не гріли навіть Трушеві малюнки по стінах. Меблів було мало, та й ті стояли не до ладу. У Львові не зашпаровують вікон на зіму, бо в гарну годину відчиняють і взімку. А щоб не так віяло од вікон, то між рямами накладають чогось вершків на п'ять-шість заввишки і прикривають гарно вигаптуваними покрівцями. Франкова ж понакладала за рями соломи заввишки на піваршина чи й більше і нічим її не прикрила. Від того хата ще більш здавалася пусткою".

ФРАНКОВІ НЕ ВДАЄТЬСЯ ОТРИМАТИ БАЖАНУ ПОСАДУ ПРОФЕСОРА КАФЕДРИ РУСЬКОЇ СЛОВЕСНОСТІ ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ. Доводиться перебиватися випадковими заробітками. В Ольги починає проявлятися родинна недуга, про яку змовчали Трегубови. Її брат Іван страждав від психічних розладів, а сестру Марію навіть утримували в закладі для божевільних у Харкові.

"Коли ми приходили зі школи, мама накидалася на нас зі страшними лайками, – згадує донька Анна. – Її нервове роздражнення часто доходило до шалу. Мене вона зненавиділа всім своїм хворим єством. Мама казала мені, що я не її донька. Кожного дня повторяла мені, що я хлопська дитина і маю бути в неї служницею, а не ходити до школи. Переслідуванням не було кінця – вона кожного дня й у кожний час накидалася на мене з обвинуваченнями. Наше життя вдома стало пеклом. Два рази я хотіла відібрати собі життя, але обидва рази невдатно. Доводилось далі терпіти й мовчати".

Восени 1903-го подружжя Грінченків привезло до Львова свою доньку Настю. Хотіли віддати її на навчання до місцевого університету. Франко запропонував друзям пожити у себе. Але вдома дружина влаштувала скандал:

– Панна приїхала сюди вчитися? У Росії для неї університетів не вистачило? Да понимаете ли вы, что это оскорбление для меня, что вы приехали из России учиться здесь? Там светила науки, а здесь что? Здешние профессора безграмотные. Они только развратничать умеют. Добре діло! Мати дожидала, поки дочка виросте, думала, що їй поміч буде. А дочка, бачите, що вигадала! Хай там мама наймає собі на поміч Каську чи Мариську, а донечка изволили отправиться во Львов учиться. То есть, говоря попросту, развратничать с професорами.

Мати й донька повернулися назад до Києва. А Борис Грінченко з Франком на кілька днів поїхали у справах до Відня.

"ВІН БУВ ХВОРИЙ, ЯВНІ ОЗНАКИ ДУХОВОГО РОЗСТРОЮ, – згадує історик Дмитро Дорошенко. З Франком побачився в Києві навесні 1909 року. – Крім того, мав зведені й покалічені пальці на руках. Його переслідували якісь привиди. Щоб збутися їх, він мав з собою банку з розчином креозоту, куди мачав свої слабі, скрючені пальці і кропив ними довкола себе. Йому здавалось, що тоді привиди зникали. Креозот роз'їдав йому пальці, шкіра на них репалася і облізала, пучки рук являли якусь червону страшну рану".

7 квітня 1913-го від приступу епілепсії помирає Андрій, найстарший син Франків. Письменник бачив у ньому спадкоємця. Разом працювали над книжками, впорядковували бібліотеку.

Наступного року починається світова війна. Двоє синів ідуть воювати в легіон Українських січових стрільців. Донька переїжджає до Києва. Ольгу госпіталізують у божевільню на вулиці Кульпарківській. Франко запрошує до помешкання одну зі своїх молодечих пасій – Целіну Журовську-Зигмунтовську. Вона приходить жити з двома дітьми. Так Франко перебуває передостанню у своєму житті зиму. Святвечір 1916-го зустрічає в притулку для стрільців. Втікає звідти наприкінці березня – хоче померти в рідній оселі. В останні дні за ним доглядала медсестра Софія Монджейовська.

  Будинок Франків на вулиці Понінського. Тепер це верхня частина вулиці Івана Франка, тут розташований літературно-меморіальний музей письменника
Будинок Франків на вулиці Понінського. Тепер це верхня частина вулиці Івана Франка, тут розташований літературно-меморіальний музей письменника

В день смерті Івана Франка поряд з ним не було ні дружини, ні дітей.

"Спасибі тобі, моє сонечко,

За промінчик твій – щире словечко!

Як промінчика не здобуть притьмом,

Слова щирого не купить сріблом.

В сльоту зимнюю, в днину млистую

Я дорогою йду тернистою;

Кого я любив, ті забулися,

А з ким я дружив – відвернулися.

Відвернулися та й цураються,

З труду мойого посміхаються,

В порох топчуть те, що мені святе, –

А недоля й тьма все росте й росте.

Важко дерево з корнем вирвати,

Друга давнього з серця вигнати.

Важко в пітьмі йти, ще й грязюкою,

Де брехня сичить вкруг гадюкою.

Та як радісно серед трудного

Шляху темного і безлюдного

Вгледіть – світиться десь оконечко!..

Так у горі нам – щире словечко.

То ж за дар малий, а безцінний твій,

Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,

За той усміх твій не вдослід журбі

Спасибі тобі! Спасибі тобі!", –

вірш Івана ФРАНКА "Моїй дружині". Написаний 27 січня 1887-го – менш як через рік після весілля. Це – єдиний твір, який Франко присвятив Ользі Хоружинській. У збірках не публікувався

Зараз ви читаєте новину «"На Україні вона була би зовсім на місці, а в Галичині не вміла дати собі ради"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 2556
Голосування Який український клуб досягне більших успіхів у Лізі Європи 2018/19?
  • 1) "Шахтар"
  • 2) "Динамо"
  • 3) обидві команди "вилетять" одночасно
Переглянути
Погода