"Я живу у величезній холодній траншеї. У ній стоять два довгі розбиті столи і дві печі для обігрівання. По кутках лежить сніг. Уночі 19 чоловіків лягають навколо печей. Підстилаємо пальта й валянки. Усі мовчать. Не можемо дістати хліба ні за які гроші. В їдальні його теж немає. Я і мої люди можемо померти з голоду, якщо залишимося тут", – писав 23 лютого 1933-го зі Станиці Луганської англійський інженер 30-річний Джері Берман до брата Ізраїля, який жив у південноафриканському місті Цанін.

 

Автор листа народився в Литві. Його батько після появи сина подався на роботу в Південно-Африканський Союз, що був домініоном Великої Британії. Пізніше туди пере­їхала мати з дітьми. Джері 1923-го вступив у Кейптаунський університет. Закінчив факультет цивільного будівництва.

1932-го він хотів влаштуватися на роботу у Сполучених Штатах Америки, де жив його брат Лейві. Але через Велику депресію не вдалося. Тоді дізнався про набір технічних спеціалістів на об'єкти в Радянському Союзі. Там із 1928-го відбувалося форсоване будівництво підприємств важкої промисловості. Обладнання купували у США та Європі. Для його монтажу й обслуговування потребували фахівців. Вони передавали знання місцевим інженерам. Так у СРСР прибули майже 20 тис. спеціалістів із США, Німеччини, Великої Британії та інших країн.

Гроші на прорив у розвитку промисловості комуністичний режим хотів отримати за рахунок експорту сировини, зокрема українського зерна. Для цього депортували та грабували українців, ліквідовували по селах приватні господарства й насильно створювали колективні, державні. Українці саботували політику партії та не вступали в колгоспи. Показали, що можуть взагалі вийти зі складу Радянського Союзу. Щоб зламати опір, комуністичний режим організував Голодомор.

Не знаючи про геноцид, Джері Берман їде працювати у СРСР. За розподілом потрап­ляє в Україну. З жовтня 1932-го отримує посаду на будівництві мосту біля Станиці Луганської. Зводять у рамках проєкту "Будівництво залізничної магістралі Москва – Донбас", що покликаний з'єднати "всесоюзну кочегарку" з Росією. Інтенсивний видобуток сировини потребує реконтрукції старих і спорудження додаткових магістралей для безперебійного перевезення вугілля та залізної руди.

 

Прибуття Бермана в Україну збігається з початком Голодомору. Режим спустошує не тільки колгоспні сховища, а й приватні оселі.

"Відчайдушні й жахливі речі я бачив в останні дві нічні зміни. Біля їдальні робітники вибирають картопляні лушпайки зі смітників. Робітники мосту! – писав Берман 7 лютого 1933-го. – Як їх можна оштрафувати? Що можна забрати в них?! Тільки їхні "ланцюги" рабської праці! Як може бригадир працювати й кочегарити два котли 8 годин, отримуючи за працю 800 грамів чорного хліба? А ще гроші, щоб купити тарілку капустяного супу без м'яса і дві ложки "каші". Їх продають у брудній їдальні, гіршій за африканські, подібній до стайні. Люди сплять під час роботи, проклинають усіх! Нерви напнуті до межі! Ізраїлю, ти повіриш мені чи гарним репортажам, які ви читаєте?"

Голодомор охоплює всю територію УСРР і Кубані, де 75% населення – українці. Політика геноциду проявляється й у містах, у середовищі робітників, які вважаються опорою режиму.

"Цей місяць набагато гірший за попередні. На 100% гірший за жовтень, – пише Джері брату Ізраїлю в березні 1933-го. – Люди не мають і шматочка хліба! Уяви, селяни не отримують хліба!"

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Війна на Донбасі є продовженням спроби Росії вбити наш народ у 1930-х роках – Володимир В'ятрович

У СРСР із 1931 року діє карткова система постачання продовольства. Картки отримують лише працівники державних підприємств. Жінкам дають 600 г хліба на день, чоловікам – 800. Тільки тим, хто працює. На дітей жодних добавок не передбачено.

Інженер стикається з проблемою дістати хлібні картки для робітників. Йому виділяють чотири на 16 людей. Вони розлючені, кидають роботу, в надії знайти кращі умови йдуть до інших міст.

"Сімейний чоловік із двома дітьми отримує в їдальні лише одну порцію на чотирьох. Як їм вижити? – пише Берман у квітні 1933-го другу Меєру Фортесу до Лондона. – Мене нещодавно приєднали до "Ін­снабу" в Луганську – магазин для іноземців. Отримую пайки. Тож у мене є масло, цукор, солодощі та хліб. Я пригощаю ними інших".

 

Під впливом оточення і обставин Джері набуває навичок, про які раніше й не думав би. Не носить відкрито шматка хліба. Пише, що буханець чорного хліба змушує перехожих зупинятися і витріщатися на людину, яка його несе. На білий хліб можуть і накинутися, бо його не бачили з 1928 року.

"Я пішов з роботи на півтора дня й добився 40 карток! Я відчайдушно бився. Часом відчував, що здамся. Але ні, – повідомляв Ізраїлю в січні 1933 року. – Я не можу бачити, як люди голодують. Тут робота інженера полягає не в тому, щоб будувати. Він має годувати, одягати і знаходити житло для робітників. Сприймаю все це занадто близько до серця".

Основною зброєю винищення української нації був голод. Але, крім нього, застосовували ще низку репресивних заходів – депортації на Північ СРСР, ув'язнення та розстріли. У листі до брата Джері розповідає про колгоспника, в якого винаймає кімнату у Станиці Луганській.

"Він із роду козаків, порядний, – пише. – Був завгоспом, відповідав за колгоспний транс­порт і коней. Працював удень і вночі. Хоча, як і всі, залишився без хліба. Якось кобила народила недоношене лоша, яке померло. Чоловік клявся, що невинний. Його звинуватили у "вредительстві". Дали шість років Сибіру й конфіскували речі. Вислали з дружиною і дитиною. Насправді проти нього грає його походження. Батько був отаманом, 1926 року його відправили в заслання".

Разом із Берманом до УСРР прибувають й інші іноземні інженери. Ідеологія комунізму приваблює молодь. Та в Україні вони бачать зовсім іншу реальність, ніж ту, про яку розповідали роботодавці й пише преса.

"Ізраїлю, ти відчуваєш, що мої політичні ідеали розбилися. Я переживаю жахливе розчарування, біль і злість. Розкажи описане мною всім друзям-комуністам".

 

Приблизно в середині 1933 року Джері переводять у Нижній Новгород. Про це він не раз просив у Мостотресті. Робив це під впливом Голодомору в Україні: "У мене настрій спакувати речі й податися звідси подалі. Хліба я не отримував три дні. Терор криком. Люди божеволіють! Розумієш, хліб – це все! А його немає. Росія краща в сенсі постачання. Україна, безперечно, найгірша. Куркульська боротьба тут найбільша".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Жінка своїх дітей з'їла. Одного, потом – другого. Пока їла, жила. Потом умерла" – свідок Голодомору Євген Заможський

За два роки повертається в Південну Африку. Робить успішну кар'єру інженера цивільного будівництва, створює сім'ю. Довго не може забути сталінську індустріалізацію, про яку писав: "Будують на Дніпрі дамбу й величезний 1500-метровий міст. За рекордно короткий час. У цьому немає жодних сумнівів! Але як бути із засобами! Це коштувало людських жертв і грошей удвічі більше, ніж в Америці на таких роботах".

×