МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА КІЛЬКА РАЗІВ СХОДИЛАСЯ Й РОЗХОДИЛАСЯ З МИКОЛОЮ САДОВСЬКИМ. ТОЙ ПЕРЕКОНАВ ЇЇ ПОКИНУТИ ЧОЛОВІКА І ПІТИ НА СЦЕНУ
"ЗДАВАЛОСЯ, НІБИ Я ЗАГЛЯНУВ У БЕЗОДНЮ, З ДНА ЯКОЇ, З НАДР ЗЕМНИХ НА МЕНЕ БЛИСНУВ ДИВОВИЖНИЙ САМОЦВІТ, І ТАКОГО САМОЦВІТУ ЩЕ НА ЗЕМЛІ НЕ БУВАЛО", – згадував, як уперше побачив майбутню Марію Заньковецьку, театральний режисер Микола Садовський. Цей псевдонім візьме собі згодом, а тоді, на початку 1878-го, він – 22-річний піхотний офіцер Микола Тобілевич. За рік до того спалахнула Російсько-турецька війна, і він добровольцем пішов у військо – служив у Бендерах, теперішня Молдова.
Того дня Микола Тобілевич потрапив у будинок штабс-капітана артилерійської бригади Олексія Хлистова. Перед гостями давала "живу картину" його дружина Марія – на два роки старша за Тобілевича. З'явилася в подертій святковій сукні з пелюшками в руках. "Ось вона сіла на землю, без слів колисаючи своє дитя. Але це не дитина! На простягнутих руках у неї – обгоріле поліно. З великою скорботою то притискає це поліно до грудей, то простягає вперед, благаючи про захист своєї дитини", – описує ту виставу письменник Сергій Дурилін. Співала, простягаючи до залу "дитину", тоді знову цілувала поліно. По обличчю котилися сльози. Потім присіла, нахилила голову і закам'яніла. Коли підвелася й поволі пішла за лаштунки, глядачі завмерли. За 5 хвилин почали аплодувати. Марія до гостей не вийшла.
Війна тривала недовго. Того року Хлистова переводять до фортеці Свеаборг у Фінляндії, що тоді належала до Російської імперії. Тобілевич переїжджає до Єлисаветграда – теперішній Кіровоград. Там із братами Іваном – псевдонім Карпенко-Карий – і Панасом – підписувався як Саксаганський – грає у театрі Григорія Ашкаренка.
– МАРИЯ ДОЛЖНА ВЫСТУПАТЬ ТОЛЬКО В УКРАИНСКИХ СПЕКТАКЛЯХ, В РУССКОМ У НЕЕ СЛИШКОМ ЗАМЕТНЫЙ АКЦЕНТ, ЭТО ПОРТИТ ВСЕ ВПЕЧАТЛЕНИЕ, – сказав Хлистов, коли його попросили відпустити дружину навчатися акторської майстерності.
Навіть дав розписку: "Разрешаю моей жене Хлыстовой Марии Константиновне выступать в украинских спектаклях, если таковые будут представлять". Вважав, що нічим не ризикує – Емським указом 1876 року український театр був заборонений.
Та наприкінці 1881-го Григорій Ашкаренко вибив для своєї трупи дозвіл ставити українські п'єси. За рік брати Тобілевичі з режисером Марком Кропивницьким вирішили виступати окремо. Садовський одразу написав Марії: "Дело вот в чем: Кропивницкий хочет набрать труппу, чтобы объехать все города России, как то: Киев, Харьков, Одессу. Труппу специально малорусскую. Я с ним разговаривал об Вас, и он поручил мне сообщить Вам, можете ли Вы по получении его телеграммы приехать?" Відповіла: "Приеду дебютировать на два спектакля, если понравится публике, условия на месте". Підписалася: "Ваш друг Мария Хлыстова".
Спектакль перенесли на два дні, щоб дочекатися Марію. 27 жовтня відбувся її дебют на професіональній сцені. "Я выступила в "Наталке-Полтавке", я волновалась в первом действии, я не слышала своего голоса, когда пела "Віють вітри". За кулисами я от волнения упала, и помню, как заволновались все вокруг меня: Михалевич (лікар. – "Країна") подносил мне капли, Карпенко-Карый – вино. Во втором действии я уже овладела собой и твердо вела свою роль", – згадувала той виступ.
– КАК ТЫ МОГЛА ОСРАМИТЬ СЕМЬЮ? ПАСТЬ ТАК НИЗКО! БУДЬ ТЫ ПРОКЛЯТА! У МЕНЯ БОЛЬШЕ НЕТ ДОЧКИ МАНИ! – розлютився батько Марії – дрібний поміщик Костянтин Адасовський, коли дізнався, що донька виступає в театрі.
Про те, щоб писати на афішах чоловікове прізвище, не могло бути й мови. Так само не наважилася вказати дівоче. Тож узяла псевдонім Заньковецька – за назвою села Заньки неподалік Ніжина на Чернігівщині, де був родинний маєток. За тогочасними законами, щоб жінка могла подорожувати без чоловіка, він мав виписати їй спеціальний тимчасовий "вид на проживання". Хлистов давав такий тільки на кілька місяців, тож дружина мусила регулярно їздити у Фінляндію по наступний. Звідти писала Садовському, з яким встигли стати коханцями. Він відповідав їй розлого і пристрасно. Ще сім років, доки тривав їхній бурхливий роман, Марія залишалася дружиною Хлистова.
"Серденько моє Кохане! Кицюня моя люба! – звертався в одному з листів. – Як твоє дорогеє здоров'ячко, моя рідна? Я тільки третій день, як приїхав, а вже не маю просто місця, така мене бере туга, що я далеко від тебе, не бачу мою зірочку, не щебече вона мені, і сумно, і якось нудно, і наче чогось нема. Моя люба, бережи своє здоров'ячко, не сумуй, не тужи, вір же ти мені, моя радість, моя єдиная, що немає для мене нікого в світі краще, нікого миліше. Коли цьому повіриш, то ніколи і в голову тобі не навернеться думка, що я тебе забув. Не маю сили, не маю ваги викапати перед тобою всю мою душу, що тепер зовсім одинока, мов той оазис на безкраїй, гарячій, піщаній пустелі. Ти моя радість, і туга, і сила, і воля, і все, все на світі, що тільки є в житті чоловіка найкращого, найдорожчого. Цяцька ти моя! Цілую тебе, моє куріп'ятко, міцно-міцно-міцно, і твої рученятка, і твою шийку. Твій до віку мого Микола".
А в іншому переконував: "Вір мені, моя цяцюня, і мужайся. Нехай тобі що хочуть кажуть про мене (я знаю, що тобі товчуть, що я і сякий, і такий), але я твій повіки. Ніколи в світі я так нікого не любив, як тебе, моя галочко чорноперая. Ти все моє! І радість, і щастя, і доля!"
Обмовляли красеня Садовського небезпідставно – той частенько крутив романи з молодими акторками.
У ЛЮТОМУ 1888-ГО ХЛИСТОВА ОТРИМУЄ ДОЗВІЛ ЦЕРКОВНОГО СИНОДУ НА РОЗЛУЧЕННЯ. Із припискою: "Брак отставного подполковника Алексея Алексеевича Хлыстова с женою Марией Константиновной, урожденной Адасовской, расторгнут по ее прелюбодеянию, с дозволением мужу вступить в новый брак, а жена оставлена навсегда в безбрачии и предана на семь лет церковной епитимии". Тобто церковній покуті.
Марія Заньковецька не витримує постійних зрад коханого і в грудні 1889-го залишає театр посеред гастролей в Одесі. Він шле їй услід листа: "Мне теперь понятны все подлоги, приводившие тебя в нервное расстройство, которое выразилось в подозрении меня, и то не в заподозрении, а даже в глубоком убеждении твоем, что я изменил тебе, что я разлюбил тебя и т. п. Бросим все это, моя Кошечка, и поверь мне еще раз, что я люблю тебя, что нет на свете женщины другой, которую я любил бы!"
Заньковецька і Садовський постійно в переїздах. Стаціонарних театрів тоді було мало, тому керівники труп винаймали зали народних домів, павільйони на виставках. Колективи теж не були постійні: актори підписували контракт на сезон, тоді переходили в іншу трупу в пошуку кращих умов або гуртувалися в нову. Глядачі зазвичай ішли на "зірок", які й отримували немало – Заньковецька і Садовський, приміром, по 400 рублів на місяць. Так за півроку можна було зібрати на земельну ділянку в 50 га під Києвом.
На початку 1891-го Марія Заньковецька і Микола Садовський знову помирилися. Він має свою трупу, а отже – відповідає за всі фінансові ризики. Виступають у Москві з аншлагами. Та наприкінці травня Заньковецька свариться з коханцем і надсилає Павлові Саксаганському, який у той час керує власним акторським колективом, телеграму: "Свободна, могу приехать". Його театр гастролює у Вільно – теперішній Вільнюс, Литва. Відколи Заньковецька приєднується до нього, збори зростають, наприкінці гастролей трупа збирає повні зали. Садовський тим часом зазнає збитків – глядачі не хочуть іти на вистави без Заньковецької.
"Я ПОЗНАКОМИЛСЯ С ХОХЛАЦКОЙ КОРОЛЕВОЙ ЗАНЬКОВЕЦКОЙ, КОТОРУЮ УКРАЙНА НЭ ЗАБУДЭ. БАРЫНЯ ВЕСЕЛАЯ", – писав Антон Чехов у листі до приятельки. "Он уговаривал меня перейти на русскую сцену, а я в свою очередь стыдила его, что он, сам украинец, а подговаривает меня к измене, – переповідала Заньковецька на схилі літ своєму біографу. – Журила его, что не пишет на родном языке. Обещал написать пьесу, в которой для меня будет одна роль исключительно на украинском языке". Обіцянки своєї Чехов не виконав.
Від переживань Садовський занедужав. Щойно закінчилися гастролі у Вільно, Марія знову поїхала до нього – у Харків, де той лікувався. "Я не знаю, чи я на цім світі, чи на тім? – писала Саксаганському в серпні 1891-го. – Так у мене все перекрутилося, так я одуріла од всього пережитого, что не могу ничего сообразить. Скажу только, что Коля болен, и доктор мне лично сказал, что его нужно поберечь, он нехорош. Не скрою от тебя, что я еще люблю Колю, и его серьезная болезнь заставляет меня забыть все и всех – нет в мире такой жертвы, которой я не принесла бы для него". Коли пішла миритися, взяла з собою Івана Карпенка-Карого.
– Я заборгований по шию через тебе! Фінал, – заявив Садовський.
– Ваню! – Заньковецька покликала з іншої кімнати брата. – Будь свідком. Я винна в тім, що Коля в боргу перед трупою. Скільки ти винен?
– Шість тисяч.
Дістала з валізи і поклала на стіл пачку купюр. Вони знову разом.
"ПРИЇХАЛА ДО НАС СТРАШЕННО ЗАМОРДОВАНА, СТРАШЕННО ЗМАРНІЛА МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА. І своїми ж власними словами ствердила те, що ми чули вже давно. Яка вона несчастна. Несчастна і тим, що отак кохає Садовського. Найкраще, що вона може тепер зробити – умерти і заспокоїтись. Мені її так шкода, так шкода, що не можу і сказати", – розповідала у листі письменнику Миколі Вороному на початку 1898-го Людмила, донька Михайла Старицького.
Заньковецька тоді переживала чергову розлуку – в січні виявилося, що одна з акторок Садовського вагітна від нього. Тож знову перервала тріумфальні гастролі, цього разу – в Тифлісі. "Чогось мені дуже шкода Заньковецьку, – писала Леся Українка матері, Олені Пчілці з Ялти. – Все вірші Беранже згадуються: "Encore une e?toile, qui file, file et dispara^t" ("Ще одна зірка, яка падає, падає, і зникає". – "Країна"). Вона зробила на мене симпатичне, хороше враження, і жаль мені її".
Та розлука тривала два роки. У лютому 1900-го Марія Заньковецька прийшла на спектакль за участю Садовського в Києві. У білій перуці. Сіла в першому ряду. Після особливо вдалої сцени підійшла й кинула Миколі троянду. Він впізнав кохану, пара знову помирилася. Три роки разом виступають в об'єднаній "трупі корифеїв" – так їх, найпопулярніших тоді українських акторів, називають. Далі розбігаються по різних колективах.
1904-го Заньковецька придбала в Ніжині будинок, оселилася там із позашлюбним сином Садовського 6-річним Юрком. Його мати, через вагітність якої Марія кинула коханого, невдовзі після народження сина залишила його батькові. Малий скоро почав називати Марію мамою. Під час однієї з поїздок із сином до Києва Садовський пише їй до Ніжина: "Юрко весь час тебе згадував: а мама те, а те! Вже як під'їздив до хутора, він мені каже: оце, мабуть, мама булки пече! А я йому кажу: і тебе згадує. І в нього сльози закапали".
У КИЄВІ САДОВСЬКИЙ ПРОВОДИТЬ БАГАТО ЧАСУ – ВЛАШТОВУЄ ПЕРШИЙ СТАЦІОНАРНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР. І знаходить собі чергову пасію. Про його роман з молодою акторкою Марією Малиш-Федорець знають усі. Та не соромиться хамити Заньковецькій на репетиціях, часто перечить режисерові. 1909-го Марія остаточно лишає Миколу. Того ж року Юрко захворів на запалення легень – скупався в холодній воді – й помер.
40-річчя Заньковецької на сцені 1922-го відзначають святково. Їй 68, вона досі виступає. Наступного року пише останнього листа Садовському: "Я все нездужаю і зараз слаба, пишу з трудністю, але сама. "Мы две песни с тобой о прекрасном, родном, только песни, что разно поются"… Спасибі за все. Бажаю Вам всього найкращого".
Садовський помер за 10 років. Важкохвору Марію Заньковецьку підвели до вікна будинку на вул. Великій Васильківській – біля теперішнього палацу "Україна". Дорогою йшла жалобна процесія на Байковий цвинтар.
– Прощай, мій старий друже! Зрадливий та коханий, – шепотіла.
Рідні, які тоді були поруч – жила із сім'єю племінниці Наталі Волик, переповіли її слова письменникові Григорію Григор'єву. Після похорону спільного друга він зайшов до Заньковецької. Детально розпитала, як поховали, які були промови. Той пригадав сказані йому колись Садовським слова:
– Я дуже винен перед Марусею, тяжко винен.
– Спасибі, тепер можна помирати. Він мене пам'ятав, – розплакалася.
4 жовтня 1934 року Марія Заньковецька померла вві сні. Поховали на Байковому. Між могилами її та Миколи Садовського менш як півметра.
"Талант, талант, большой талант! Я сравнил бы ее с Сарой Бернар, но та актриса никогда меня не трогала, тогда как у г-жи Заньковецкой очень много чувства и нервности в игре", –
писав 1907 року театральний критик Олексій Суворін у книжці рецензій на вистави трупи Миколи Кропивницького. Він пропонував Марії Заньковецькій грати на російській сцені. Та відмовилася: "Наша Украина слишком бедна, чтобы ее можно было покинуть. Я слишком люблю ее, мою Украину, и ее театр, чтобы принять ваше предложение"
6 
1
Коментарі