Засновники Луцького братства виводять свій родовід із часів князя Володимира Великого
"Наперед заложивши Братство Милосердя, яке за собою всі добрі вчинки тягне, старатися хочемо, забезпечивши собі на то місце особливе, де б церкву, і школу, і шпиталь побудувати", – йдеться у програмі розвитку Луцького братства, що виникло 1617 року. Об'єднувало представників волинської шляхти, духовенства і луцьких міщан, які були проти поширення впливу католицької церкви на західноукраїнських землях.
Права православних у краї починають утискати після Люблінського сейму 1569-го. На ньому проголошують створення федеративної держави Річ Посполита. Об'єднує території, заселені поляками, литовцями та "народом руським" – українцями й білорусами. Два останні не стають суб'єктом державності, тому зазнають принижень. Щоб почуватися на рівних, керівництво православної церкви погоджується на об'єднання з римо-католиками – унію. Польський сейм визнає уніатську церкву єдиною представницею духовних потреб "народу руського".
Проти цього виступають сповідники православ'я, які виводять свій родовід від часів князя Володимира Великого. Вони створюють руські братства – спільноти світських людей, що живуть традиційним релігійним і культурним життям. Гуртуються навколо церков у руських містах Речі Посполитої – Львові, Вільні, Любліні, Мінську, Бресті, Києві, Луцьку, Кременці, Вінниці. Формуються за прикладом європейських торговельних гільдій і ремісничих цехів – керуються принципом солідарності й колегіальності рішень. Власними коштами фінансують та утримують шпиталі й школи, засновують друкарні.
На діяльність братства король Речі Посполитої Зиґмунд III видає дозвільний лист. Перед цим до його двору прибувають луцькі братчики – князі Олександр Пузина, Лаврентій Древинський і Олександр Кропивницький. Вони переконують оточення короля у благодійному характері своєї діяльності. В розвинутих християнських країнах такі товариства милосердя популярні, тому королівський дозвіл отримують легко. Конфесію майбутньої церкви православні братчики замовчують. У всіх листах і документах це опускають.
Тоді ж для відновлення легітимної православної церкви до Києва прибуває єрусалимський патріарх Феофан. Його візит готується таємно. Серед організаторів зустрічі є співзасновники Луцького братства Ісакій Борискович і Єзекиїл Курцевич. Восени 1620 року під захистом козаків гетьмана Петра Сагайдачного у Софійському соборі висвячують Київського митрополита Йова Борецького. З ним церемонію проходять п'ять єпископів. Луцько-Острозьку кафедру очолює Ісакій Борискович, Володимиро-Берестейську – Єзекиїл Курцевич.
"Братство богохранимого града Луцька, люди старожитньої віри грецької, сини Церкви Східної. Їх милості урожоні пани шляхта руська, обивателі воєводства волинського, купно же і граждани Луцька", – звертається до братчиків у підтверджувальній грамоті патріарх Феофан. Урочисто вручає її в Києві Ісакію Борисковичу. Луцьке братство отримує право ставропігії – прямого підпорядкування Константинополю або його регіональному наміснику.
1624-го світське братство засновує монастир. Ченців фінансово забезпечують. Обитель діє за уставом церковного письменника й богослова Василя Великого Кесарійського.
"З найвищих сил повинні браття старатися про оздобу церковну, і про наставника доброго, і про школу, де б молодь виховання й освічення своє, їм пристойне, зі старання батьків своїх мали", – йдеться у статуті Луцького братства, затвердженому 1623-го Константинопольським патріархом Кирилом Лукарісом.
1620–1624 років у Луцьку починає працювати греко-латино-слов'янська школа – одна з перших світських на Волині. Для неї зводять будинок. Бідних школярів забезпечують харчуванням, одягом і доглядом лікаря. За навчання вони не платять.
Навчальний заклад спочатку має елементарну початкову програму. Вивчають читання й письмо, арифметику, відомості з історії і природознавства. За 10 років заклад досягає рівня середнього училища. В ньому викладають сім "вільних наук" – граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику й астрономію.
"Старшого – дбайливого і чуйного, і науки милостника, браття мають держати, і в усьому його слухати і шанувати, – такі вимоги ставлять перед керівництвом школи. – А недбалого і неграмотного в письмі, яко на срамоту і на упадок свій, не повинні терпіти. Про такого ся старатися, за яким би, як за пастиром ідучи, захисту свого доступилися".
На кілька років у братчиків зупиняється мандрівна друкарня Павла Лютковича. 1628-го видають першу друковану в Луцьку книжку – "Лямент по отцю Івану Васильовичу". Це збірка жалобних барокових віршів, написаних вчителями й студентами братської школи. Один з авторів – розробник вертепної драматургії Іван-Іоаникій Волкович. Він організовує літературно-видавничий гурток. Іконописну майстерню при монастирі засновує маляр Йов Кондзелевич.
"Поки час і смисли здоровії до того позволяють, вділяючи з того, що мені належить, даю, дарую і фундую добра свої братству Луцькому", – у заповіті 2 квітня 1641 року Галшка Гулевичівна своє майно заповідає братству.
На забудову й підтримку братської резиденції, утримання шпиталю, притулку для немічних, фінансування школи потрібні значні кошти. Їх забезпечують заможні члени організації: дарують землі, ділянки з торговими ятками на міському Ринку, двори в Луцькому Окольному замку (один із двох міських замків, другий – Вишній. – Країна), заміські угіддя, сільські маєтності.
Для отримання додаткових коштів починають вести операції з нерухомістю – здають в оренду братські будинки, продають ґрунти. Виручені гроші дають у кредит під заставу. За приблизними підрахунками, загальний капітал братства середини – кінця XVII ст. становив до 150 тис. польських злотих. Тоді двір із мурованим домом у найдорожчому районі Луцька – на Ринковій площі – коштував від тисячі до 2 тис. злотих.
Одним із найбільших меценатів братства був волинський посол на королівські сейми Лаврентій Древинський. Своїми пожертвами він утримує братський шпиталь, а його дружина Анастасія дарує землю для притулку. Православний грек, придворний королівський лікар Олександр Музеллі віддає на мурування братських споруд весь свій спадок.
"Якби Бог допустив для котрогось брата, щоб він зубожів і втратив, проте не з причини свого недбальства, але трудності і напасті на собі мав, тоді всі браття, так коштом братским, яко і самі собою, повинні його рятувати, і у всьому поміччю йому бути, – йдеться у статуті Луцького братства. – В хворобі його доглядати і за душу його досить чинити, милість брату своєму за життя і по смерті показуючи. Заможних не повинні браття багатшими чинити, але збіднілим допомагати та кошти їм братські позичати без жодної лихви".
Для міщан, неодружених, неродовитого духовенства й жіноцтва формується братство молодше. У Хрестовоздвиженській церкві вони моляться в окремій каплиці на узвишші – біля ікони святого Юрія Змієборця.
Члени Луцького братства не обмежуються благодійністю й освітою. Відправляють своїх делегатів на представницькі шляхетські з'їзди та королівські сейми. Майбутній гетьман Іван Виговський виконує роботу правника – захищає побратимів у судах. Почесними членами Луцького братства вважають себе Київський митрополит Петро Могила і молдовський господар Васіле Лупул.
Луцьке братство діяло як православна організація до першої чверті XVIII ст. Тоді братські ченці приймають унію з Римом. 1743-го вступають до Василіанського уніатського ордену. Незгодна з цим православна шляхта відсуджує все майно і нерухомість, перестає фінансувати братські інституції. Позбавлене резиденції братство припиняє існування.
1833 року Луцький василіанський монастир скасовує російська влада. Братська церква, що після пожежі 1803-го довго була без опіки, поступово руйнується. Зберігається тільки вівтарна частина, яку наприкінці XIX ст. перебудовують на капличку.
"Братський рух, з одного боку, мав характер національної оборони від чужих замахів, а з другого – тенденцію до утворення правлячого українського осередка. Луцьке братство – організаційний центр тутешньої української шляхти і міщанства", –
пише в "Історії української літератури" Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ (1866–1934)
Першою справою братчиків була відбудова найстарішого шпиталю Луцька
"Сюди, до монастиря Братського Луцького, на місце звикле зійшлися про обрання провізорів річних домовлятися", – так писар Луцького братства почав нотувати хід виборів братських старшин 19 квітня 1657 року.
Резиденцію з монастирем братство зводить у старій частині міста – "острівному" Луцьку. Обирають руську дільницю з Магдебурзьким правом (територія із самоврядуванням. – Країна). Цю частину від середини XVI ст. займали дерев'яні будинки міщан. Деякі з них здають в оренду шляхтичам. Братчики винаймають і за кілька років викуповують суміжні ділянки площею майже 1 га.
Неподалік в'їзної брами до міста, на краю набутого братством масиву, стояв Руський шпиталь. Уперше його згадано у грамоті литовського князя Свидригайла в XV ст. Це найстаріший медичний заклад Луцька. Він повністю згорів 1617-го. Відбудували його за два роки. Це стало першою справою братства. Тому їхній союз часто іменувався як благодійницька організація "Братство при шпиталю Руському".
Далі зводять дерев'яну Хрестовоздвиженську церкву. Через 15 років її заміняє мурований храм. На південь від нього споруджують двоповерховий дім чернечих келій. Він був резиденцією братського ігумена та юридичною адресою братства – місцем загальних зборів.
Посеред братського двору будують дерев'яний чернечий корпус із трапезною. Ще є солодовня, пекарня, шпихлір – комора для зберігання їстівних припасів, стайня, возівня і дроварня.
Двір відгороджують від міста муром. Роблять в'їзну браму із дзвіницею.
Резиденція утримувала свою цілісну структуру до кінця XVIII ст. До нашого часу збереглися муровані чернечі келії та апсида братського храму. Вони складають єдиний архітектурний комплекс братства в Луцьку.
2 
35413
Коментарі