"Від страху чоловіки плачуть": львів'янин розповів, як лікувався від Covid-19

Десь 15 жовтня піднялася температура до 37 градусів. На наступний день сягала 38,3 градусів. Але не було ні нежитю, ні кашлю, ні задишки. Смак і запах відчував. Думав, що максимум грип. Ламати тіло почало лише за кілька днів - тоді вже температура сягала 39 градусів. Нормалізував температуру аспірином, колдрексом, нурофеном. Допомагав навіть чай із малиною, але одноразово. Пив ще раз - результату не було.

Зателефонував сімейній лікарці, детально описав симптоми. Вона з пересторогою направила разом із дочкою здати ПЛР-тест. У 19-річної доньки була лише температура 37 градусів, і на 5 день почала втрачати смак і нюх. Я ж почувався нормально, навіть на роботу думав вийду, коли температуру зіб'ю. У четвер разом із донькою пішов здавати тест. По дорозі виник біль у грудях. Був настільки інтенсивним, що почав втрачати свідомість. До центру здачі доїхав вже на таксі. Здав тест, тоді пішов на прийом до сімейної лікарки.

Мене оглянула лікарка. Насичення крові киснем було нормальним. На одному пальці - 94, на іншому - 95, на іншому - 96. Сказала, що із такими показниками у лікарню не кладуть. Купив таблетки й антибіотик від пневмонії, які призначили, й поїхав додому. Стан погіршився. Ліки не допомагали. На вечір почав відкашлювати кров з легень. Температура піднялася до 38,7 й нічим не збивалася. Сімейна лікарка наступного дня призначила госпіталізацію. Прийняли у лікарні швидкої допомоги на Топольній.

Поклали мене у відділенні звичайної терапії у п'ятницю ввечері. На той момент воно не було обладнане для хворих на коронавірус. Там перебували пацієнти не лише з Covid-19. Насичення крові киснем було 91-92 відсотки, кашель не припинявся, температура не спадала. Нюх не зникав взагалі. Змінилось відчуття смаку.

Колоти та ставити крапельниці почали тоді, коли дав кредитну картку санітарці, щоб та придбала ліки. Антибіотик не давав результатів. Тоді лікарка призначила інший. За добу стало краще. До кисню мали підключити ще в день госпіталізації, але в палаті на 5 людей було лише 4 крани. Тому мені дали кисневий концентратор, та і його підключили лише на 4-й день, коли дружина привезла подовжувач, бо до того світло вибивало. На кисню я був тиждень. Мав власний пульсоксиметр, тому часто контролював насичення крові киснем. Помітив, що, під час фізичного навантаження, миттєво показники погіршувалися, але поки був кисень - критичного нічого не було.

З інших поверхів до нас в палату привозили людей на годину подихати киснем. Тобто когось відключали і давали іншій людині. Через певний час це перестали робити, бо у нас були тяжкі хворі. Лежав один Любомир із нами, йому зняли на хвилину кисневу маску - і за цей час від 91 відсотка сатурація впала до 60. Вихід із ситуації таки знайшли. Коли привозили людей - робили подвоювачі які дозволяли підключити до 1 крану одразу 2 хворих. Лікарі їх шукали в інтернеті, щоб купити за власні гроші. Пацієнтам доводилося робити саморобні - з катетера для крапельниці: ножем підрізали, щоб шланги заходили нормально і можна було під'єднати 2 людей.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Розповіли, де хворим взяти безкоштовні кисневі концентратори

Коли я ніч зміг проспати без концентратора, тоді в мене його забрали і комусь повезли. Всього на лікування витратив близько 15 тисяч гривень, плюс платна комп'ютерна томографія. Хоч робили її в лікарні, але така черга була, що мене записали у понеділок, а зробили, аж в наступну п'ятницю. На той час легені були уражені на 30 відсотків. Зі скількома мене госпіталізували - невідомо.

Атмосфера була моторошна. Потрапив у палату із найважчими хворими - став 5-м, і єдиним, хто вижив. У лікарні була купа тарганів на тумбочках. За 12 днів, поки я там лежав, 1 раз лише принесли кварцеву лампу - це ж страшне.

 

Хвороба просто "з'їдала" легені. Той, хто потрапляв у палату із 70-80-відсотковим ураженням, не виживав. Один пацієнт "згорів" за ніч. У нього було насичення крові киснем 91-92. Під вечір почав нервувати, що звідси не вийде - о 9-й ранку він помер.

Вони працювали на грані можливостей. На 3 санітарок було 180 пацієнтів. Більшість звільнилася. Медсестрам, які робили процедури, я б поставив пам'ятник за життя. На кожну медсестру було 45-50 хворих, притому, що в других відділеннях - 10. Якщо вона біля мене, а в мене була крапельниця раз у день і уколи - то на мене витрачалася годину часу. На важких хворих - 2. Я не розумію, як вона за добу встигала обійти усіх пацієнтів, які на ній. Це біготня - каторга, бо поки в нас ставить комусь крапельницю, вже із сусідньої палати кричать, що терміново йдіть сюди, бо тут хтось задихається чи вмирає. Моя лікуюча зізналася, що вдень проходить по 60 кілометрів.

Медперсонал весь перехворів. Були лише в масках.

Родичів пускали. Були захищені, як космонавти. Мали бахіли, костюми, маски, шапки, рукавиці. Ті хворі, до яких приходили рідні - мали шанс вижити. Усі решта помирали у власних фекаліях і сечі. Може, по протоколу і правильно не пускати родичів, щоб зупинити розповсюдження коронавірусу, але я бачив наскільки вони рятували. І памперс змінювали, і судно виносили, і за ліками ходили. 67-річний Богдан - мій сусід - завдяки дочці й синові, які були біля нього постійно, прожив на 5 днів більше, бо лікарі його вже списали. За нього рідні боролися до останнього. Кожен день купували ліки Актемру. Коштували вони на один день 38 тисяч. Тягнув, але йому просто не стало сил, і так більшості.

Щоб пережити це морально, займав себе роботою. Виливав судна, робив подовжувачі від кисню до туалету, поки могли ходити старші пацієнти. Я бачив коли людина втрачає надію, або починає панікувати й вмирає. Як тільки у людини гарний настрій і нормальні емоції, з нею є той, хто може підтримати - інша справа.

Емоції там потрібні. Люди сходять з розуму. Від страху дорослі чоловіки плачуть. Йому під 60, він кличе маму і просить забрати його звідси, бо тут не може. Страшно, бо люди задихаються. Добре, що у мене були гаджети, а так люди варяться в тих емоціях цілодобово. Я не знаю, що той ковід робить із психікою, але люди починають фізично боятися. Люди не давали нікому дихати киснем з крану, бо переживали, що почнуть задихатися. За кран трималися руками та ногами - просто до істерики.

На момент виписки, крім задишки та фізичної втоми, у мене вже нічого не було. За 2 тижні повністю відновився. Зараз почуваюся ідеально. Врятувало те, що лікарка була на позитиві, родина і я сам.