"Всі малюнки в сина стали червоно-чорними"

 

8-річному Василеві Кулику після обстрілів півроку затикали вуха

37-річна Ольга Кулик разом із 8-річним сином Василем та тяжко хворою матір'ю переїхала з Дебальцевого на Донеччині до Києва. Живуть в інтернет-знайомих. Платню в родини за житло не беруть.

— Мы спали, когда на город обрушились "Грады". Люди не верили, что война начнется. Думали, стрелять не будут, — розповідає Ольга. — Потім жили в підвалах. Їли, ходили в туалет. На дітей тоді не дуже увагу звертали. Лише казали забратися подалі й не заважати. Вперше помітила, що у сина проблеми, за кілька місяців у Києві. Став часто бігати в туалет, ходив у мокрому одязі. Мочив себе з душу. Казав, що йому жарко. Згодом я зрозуміла, що він впісюється — від найменшого шереху в квартирі: гримнули двері, прийшов кіт, гупнула каструлею на кухні. Найгірше, що боявся виходити надвір. Там його лякало все.

Ольга була змушена вдягати сину підгузки. До лікарів відмовлявся йти. Тому схитрувала і під виглядом знайомої привела лікарку додому.

— У хлопчика були сильні відхилення, — каже столичний психолог 45-річна Вікторія Квасницька. — Малював скривавлених людей, "будував" із мерт­вих будинки, огорожі. Всі малюнки в нього стали червоно-чорними. Бачив, як поранило сусіда, відірвало руку. Після того став мовчазний. Боявся, що і його вб'ють. Постійно бачив сон, як летить у брудний колодязь без рук. Там кричать. Ми з'ясували, що в нього часто болить голова. Але не каже батькам, бо їм і так нелегко. Найважче було боротися з реакцією на звук. Ми залучили ще кількох лікарів. Ті порадили малому закривати вуха берушами. Навчився читати по губах. Якщо треба перейти дорогу, сприймає лише очима. Вчимося знову слухати. Беруші хлопчику знімають на кілька годин у день, аби звикав до звуків. Вчиться чути спів птахів, гупання молотка. Зараз сприймає все як небезпеку.

Слід обстежувати всіх дітей, які виїхали із зони АТО. Психологічні проблеми можуть раптово погіршити здоров'я. У 7-річних зростає тиск, псується зір.

— У немовляти не могли зупинити гикавку. Ікав тиждень. Злякався кулеметної черги. Невідомо, що буде зі слухом, — каже психолог. — Радимо найперше забирати немовлят і дітей до 3 років. Найвразливіші до звуку й картинок. Розмовляйте з ними про пережите. Батьки кажуть: краще дітям про те не згадувати. Це не так. Навіть маля здатне реагувати по-дорослому. Проговорюйте ситуацію, пояснюйте, що сталося. Чого батьки переїхали й покинули іграшки. Буває, дитина нічого не пам'ятає, а буває, відтворює ті події уві сні. Батьки самі можуть виявити відхилення. 2-річне дитя вже можна попросити щось намалювати. Родину, вулицю, прогулянку. Якщо все одним кольором, краще звернутися по допомогу.

Місяць тому лікувала дівчинку, в якої по всьому тілі був алергічний висип. Розчісувала вавки, плакала. Батьки перебрали всі продукти, але алергена виявити не могли. Виявилось, це стрес. У поспіху батьки не забрали улюблену іграшку доньки. Не може звикнути без власного дому й кімнати.

 5000 дітей, за ­приблизними підрахунками, отримали психологічну допомогу після виїзду із зони АТО. Психологи працюють з ними безкоштовно у групах. Розповідають про війну та її наслідки, вчать заспокоюватися, переключатися на приємні спогади. Третина дітей потребувала індивідуальної роботи.

1 рік потрібен, щоб дитина, яка бачила кров і переїхала з рідного дому, адапту­валася до нових умов. Бать­кам радять частіше збиратися в групи й обговорювати проблеми з дітьми.

×