В інформаційній війні програє той, хто бреше

— Україна програла інформаційну війну Росії, бо у вас є свобода слова, — каже відомий російський опозиціонер Борис Нємцов.

"Чим неймовірніша брехня, тим легше в неї повірять", — учив міністр пропаганди гітлерівської Німеччини Йозеф Геббельс. Його послідовники нині сидять у Кремлі. З початку Євромайдану російські засоби масової інформації послідовно перекручують інформацію про процеси, які відбуваються в Україні, створюють міфи часів "холодної війни". Чимало моїх знайомих розповідають, що тепер стало важко спілкуватися з родичами й друзями з Росії. Часто можна почути: "Вы все там бэндэровцы и фашисты". Ніякі доводи не діють.

Підтримка росіянами президента Володимира Путіна після анекції Криму підскочила майже удвічі — до 80 відсотків. Найдивніше те, що антиукраїнській пропаганді піддаються нормальні, пристойні, інтелігентні люди, у тому числі майстри культури — від Башмета і Співакова до Безрукова і Кобзона. Вони підписують різні петиції з підтримкою Януковича і сепаратистів й осудом нової української влади і Майдану. А сміливців, як-от Андрія Макаревича, що ризикнули засудити путінську агресію в Україні, починають шельмувати. Росія ніби повернулася на півстоліття назад, коли в СРСР "трудящі" гнівно засуджували Пастернака, Сахарова, Солженіцина.

Це — рузультат відвертого зомбування населення через підконтрольні державі ЗМІ. "Хоча б слово правди ви чули з телевізійного екрана? — писав відомий російський кінорежисер Станіслав Говорухін у книзі "Країні злодіїв на шляху в світле майбутнє", виданій 1994 року. — Симпатичні дівчата-дикторки почали викликати фізичне відчуття бридливості... Все, що кажуть з екрана, треба сприймати з точністю навпаки. Коли кажуть — біле, означає — чорне. Якщо ні — означає так. Наприклад, якщо кажуть, що силу не застосовуватимуть, означає: застосують неодмінно".

Отже, брехня стала основою кремлівської пропаганди не сьогодні. І антиукраїнська риторика там була завжди. Зверхність, нахабство, великодержавні металеві нотки ми бачили й чули від московських дикторів, говорунів і спікерів у всі часи незалежності. Просто раніше до України московські очільники ставилися поблажливіше: мовляв, нікуди вона не дінеться, все одно буде нашою. Хай ці задрипані хохли трошки пограються в "нєзальожность". Та коли український народ скинув бандитську кліку і взяв курс на Європу, у них просто зірвало дах. Тому антиукраїнська пропаганда досягла свого апогею і переходить в істерику.

"Я ехал в Украину с инстинктивным ожиданием увидеть депрессивную преддефолтную страну с агонизирующей тяжелой индустрией 50-х годов, - пише російський публіцист Дмитро Орєшкін. - Что-то вроде наших Воркуты, Нижнего Тагила или Челябинска. И сильно ошибся. Киев, Харьков и Донецк — приятные современные города с чистыми улицами и всеми признаками неплохо развитой постиндустриальной экономики. Хорошо одетые дружелюбные люди. Дети в колясках, дамы с собачками, на улицах полно ухоженных современных автомобилей".

Отже, говорити про те, хто програв у інформаційній війні, зарано. У сучасних інформаційних війнах завжди програє той, хто бреше. Адже за новітніх інформаційних технологій приховати істину важко. Вона все одно вилізе як шило з мішка. Українці швидко накопичують соціальний досвід. У той час як росіяни залишаються в інформаційній ізоляції, тому і бачимо з їхнього баку агресивне варварство. Рано чи пізно ця агресія має виплеснутися в середині країни.

×