У столичний Володимирський собор приходжу в неділю зранку. Серед кількох десятків людей помічаю скорботне обличчя літньої жінки в темно-синій хустці з мереживом.
– Молодой человек, – смикає мене за футболку, – ви мне батюшку заслоняете.
– Пробачте, – відходжу трохи вбік, до колони. Жінка дивиться з підозрою.
– На исповедь? – питає.
– Ні.
– Вот молодежь. Вам два часа утром не покурить – проблема! Знаю-знаю, у меня внук такой же. Бестолковый.
Вирішую не ускладнювати ситуації.
– А чего не крестишься? – переходить на "ти".
– Хрещуся. Ви просто не бачили.
– Не обманывай, я за тобой наблюдала, – хитає головою.
Не минає й 10 хвилин, як чую знайомий голос із другого боку церкви.
– Жіночко, якщо ви думаєте, що то спів, так то не спів. Ви так пищите, що в мене в серці закололо, – говорить українською.
– То відійдіть, – каже ображена вірянка років 35.
– Ні, краще ви закрийте рота.
За півгодини збираюся додому. При виході з храму натрапляю на знайоме обличчя. Жінка хреститься перед тим, як з'їсти проскурку.
– Сынок, и ты возьми, – штурхає бритоголового пузатого чоловіка в чорній кепці.
– Давай потом, мам, – чується у відповідь.
Якийсь чоловік робить йому зауваження:
– У храмі треба знімати головний убір.
– Да пошел ты, – відмахується.
– Не обращай внимания, сынок, – гладить його по спині жінка. – Некоторые пришли сюда скандалы делать, а не молиться.
До кінця служби більше не каже ні слова
1 
1
Коментарі