Кілька тижнів тільки те й роблю, що для своєї нової книжки читаю спогади. Переважно жінок, українських і російських, про 1920-1940 роки. А також дівчинки-єврейки, яка пережила Голокост у Львові, польського в'язня радянських таборів і навіть китайців про великий китайський голод 1959-1962 років.
Це читання нелегке. Час від часу, коли доходжу до чергового опису насильства й жорстокості, мушу перериватися, щоб справитися з почуттями. Але читати не перестаю. У цих спогадах є щось від високої літератури - від Шекспірових п'єс чи повістей Достоєвського та Камю: та сама оповідь про людську природу, про глибину падіння та висоти духу.
Щодо першого, глибини падіння, то найкраще її підсумував в'язень ҐУЛАҐу: "немає такої речі, якої людина не зробила б із голоду і болю" й "мало таких, у кого витривалість тіла дорівнювала б силі віри". Ламають усіх: старих більшовиків, польських офіцерів, німецьких комуністів, просто в'язнів. А особливо - молодих дівчат, яких спеціально "сучать", пускають по руках - хоча, зрозуміло, не про руки йдеться - табірного начальства і зеків.
Високих моментів натомість особливо багато, коли заходить мова про Різдво. Навіть "трупарня" - місце, куди в таборі відсилали на повільну смерть "доходяг"- у Святвечір набувала святкового вигляду і в'язні вітали один одного з червоними від сліз очима: "Усього найкращого - наступного року на свободі". Під "свободою" тут розуміється не воля, а смерть: в уяві приречених остання розросталася до розмірів єдиного найвищого блага, коли всі інші давно вже розчарували.
На справжній же свободі - хоча "справжня свобода" у сталінській країні була оксимороном - Різдво звільняло бодай на декілька годин від страху. Одного з повоєнних Щедрих вечорів студентська молодь із сіл вертається приміським поїздом до Львова - бо за неприсутність на лекціях під час релігійних свят виганяють з навчання. У вагонах немає світла, і хтось, користаючи з темряви, затягає "Нова радість стала…" По першій колядці дехто несміливо починає другу "Чи чули ви, люди"… До нього долучаються інші: "Закували у кайдани нашу неньку Україну". Із середини вагона лунає чоловічий голос: "Молчать!" Біля лавок хтось нервово креше сірника, але хлопці позаду задмухують його. На першій зупинці чоловік вибіг із вагона й повернувся з ліхтарем та енкевидистом: "Кто начал?" Хлопці знизують плечима: "Не знаємо… Темно було, а людей, бачите самі, багато".
Різдво будить співчуття й солідарність. Ось спогади львівського професора-латиніста Ришарда Ґансинця. Він був польським націоналістом і не любив ані євреїв, ані українців. На католицьке Різдво 1944-го Ґансинець заходить до Львівського університету, що був уже не польським, а радянським, студенти - переважно місцеві українці. Ті вітають його встаючи, а відтак співають по черзі три колядки - латиною, польською й українською. Збігаються студенти зі Сходу, зазирають у двері й намагаються зрозуміти, що робиться: серед молодих людей, вихованих у СРСР, багато вже не знали не те що колядок, а навіть християнських історій, покладених в основу Різдва. Потім декан розповідає по секрету, що студенти таємно збиралися після пар на репетиції. Але ніхто не доніс ані в партком, ані в "особливий відділ".
Різдво братає навіть тих, хто в інші дні воліють дивитися одне на одного лише через приціл рушниці чи автомата. На Святий вечір в одній із хат випадково зустрілися лоб до лоба бандерівці й червоноармійці. Перші сиділи за столом, коли зайшли другі. Замість стріляти, одні запрошують інших до столу. По вечері радянський офіцер хоче віддячитися за гостинність і пропонує повстанцям свого пістолета. Ті відмовляються: не годиться воякові без зброї.
Як мораль до цих історій хочу процитувати фрагмент з вірша-спогаду Йосипа Бродського "24 декабря 1971 г.". Одна строфа звучить як пересторога для теперішньої української влади, що, як і колись сталінська чи брежнєвська, теж вважає, що прийшла "всерйоз і надовго":
Знал бы Ирод, что чем он сильней,
тем верней, неизбежнее чудо.
Постоянство такого родства -
основной механизм Рождества.
Ярослав ГРИЦАК, історик
журнал Країна №54
3 
1
Коментарі
3