Минулого тижня хтось перепостив мій старий, із квітня 2008 року, текст "Про справи вищі і вічні". Матеріал став хітом Facebook, що не дивно: як не як перший тиждень посту, а тут проста, до того ж приємна порада, як правильно постити.
У дуже спрощеному варіанті вона звучить так: ми маємо жертвувати тим, чого нам найбільше не вистачає. У часи Христа найбільше не вистачало їжі. Тому тоді відмовлялися від харчів. Ми, на щастя, цієї проблеми не знаємо. Їмо по три-п'ять разів на день. Натомість нам найбільше не вистачає часу. Відповідно, найбільше сенсу є приділити час своїм рідним, близьким, знайомим, хворим – усім, хто потребує уваги і не може її дочекатися через нашу зайнятість. Заради того не буде гріхом навіть піти на пиво з другом, якого не бачив роками.
Мене не дивує факт поширення цього допису під час посту. Дивує, що минуло стільки років, а мало що змінилося. Бо я зробив той текст у відповідь на стан тодішньої української політики – стільки в ній було відразливо-бридкого, що мені захотілося писати про "справи вищі й вічні".
Не був би істориком, говорив би про циклічність. Мовляв, усі революції розвиваються циклічно: від ейфорії перемоги до розчарування й депресії, яка, своєю чергою, встеляє дорогу для контрреволюції – повернення до влади тих, проти кого боролися.
Але як історик знаю, що дві такі кризи не подібні між собою – хоча б тому, що відбуваються в різні часи. Весною 2008-го не було ще вторгнення Росії у Грузію (літо 2008 року) та світової економічної кризи (осінь 2008-го). Зараз, на фоні теперішньої ситуації та війни, ці кризи виглядають іграшками.
Кризи міняються, і рівень викликів зростає. Головною проблемою стає наростання ентропії. Хаосу, що загрожує пожерти все – як у фільмі-казці "Нескінченна історія".
Зменшується територія певності: від Європи, яка, здається, на межі розвалу, й України, що ніяк не подорослішає – до роботи й заробітків (для багатьох вони зникають реально) та довіри до лідерів і інституцій.
Залишається сім'я – єдина клітина, на яку ще можна опертися. Але й та може випаруватися. Бо чи може поважати себе чоловік, який не приносить додому грошей? І як жити з жінкою, яка голосує за БЮТ?
Остання територія – я сам (а). Але і цей острівець під хвилями хаосу може легко зануритися на дно розпачу й непевності.
За таких умов постити – це боротися з ентропією. Відповідно, пропоную дві речі.
Перша: плекаймо солідарність, щоб розширити територію певності. Придивімося, хто навколо потребує допомоги – бездомна тварина на вулиці, вояки на фронті, біженці по сусідству, багатодітні сім'ї чи пенсіонери, які ледве виживають – і помагаймо їм.
Як це зробити, підкаже добра воля і фантазія. Але не відмовляймо в допомозі тільки тому, що, мовляв, самим не вистачає. Якщо ви читаєте цей текст у паперовому форматі, то, значить, вам вистачило на те, щоб купити чи передплатити журнал "Країна". Отже, ви навряд чи бідна людина. Скоріше за все, належите до середнього класу. Тож можете передплатити чи купити "Країну" тому, хто не може дозволити собі цієї розкоші. А якщо й ні – то передайте їй чи йому номер, який уже прочитали. І так далі.
Друга: не даймо собі впасти в депресію. Депресія – це стан лінивих. Щоб упасти в неї, вистачить нічого не робити. І навпаки: робота є найкращим антидепресантом.
Не формальна робота – за яку отримуємо зарплату. Далеко не всі маємо роботу, яка приносить задоволення. Маю на увазі роботу душі.
Для початку бодай вимкнімо телевізор. Особливо, коли там показують Савіка Шустера чи подібне політичне шоу. Або спробуймо прожити день без "Української правди" чи Facebook. Натомість краще прочитати чи послухати щось таке, що нагадує про "справи вищі й вічні". Коли ви востаннє читали "Республіку" Платона чи "Кобзаря" або слухали "Страсті за Матвієм" Баха – твори, які, до слова, виникли не в найкращі для їхніх авторів часи?
Це те, що я стараюся робити під час посту. І навіть більше: збираюся робити це регулярно. Просто вибираю піст як нагоду для "м'якого входження" у стан, що, сподіваюсь, не може забрати в мене жодна ентропія. Чого і вам бажаю
2 
1
Коментарі
1