Після досягнення певного віку і певного статусу писати можна майже про все. Мій вибір на цей місяць – 50-річчя альбому "Бітлз" "Клуб одиноких сердець сержанта Пеппера". Один із критиків назвав появу "Сержанта Пеппера" головною подією століття, другий – одним із поворотних моментів в історії західної цивілізації.
А починалося все погано. Після трьох років гастролей в Європі, Північній Америці та Азії, майже повної відсутності приватного життя – їм треба було весь час ховатися від фанів – і погроз, які стали надходити на їхню адресу після нефортунної заяви Джона Леннона, що вони популярніші за Ісуса Христа, "Бітлз" вичерпалися. Критики почали говорити, що їм настав кінець.
Група вирішила зачинитися у студії. Там за чотири місяці вони й записали "Сержанта Пеппера". Інспірація прийшла від альбому "Біч Бойз" "Звуки домашніх звірів". Як і "Бітлз", "Біч Бойз" вирішили закінчити з гастрольними концертами й закритися у студії – тільки зробили це на рік раніше. Записаний там альбом був настільки досконалий, що Пол Маккартні, слухаючи його, майже плакав від захоплення.
Була одна засаднича різниця між двома платівками. "Звуки" все ще були поп-музикою, "Сержант Пеппер" – першим альбомом, який не можна виконати на концерті і під який не можна танцювати. Його можна тільки слухати. Але не просто як музику, а як повість чи драму. У цьому була ідея Маккартні. "Бітлз" оповідали історію іншої групи – "Клуб одиноких сердець сержанта Пеппера", яка нібито існувала в часи короля Едварда VII (1901–1910).
Пісні писалися з нічого або будь-чого: тижня теплої погоди, яка припала на початок березня (Getting Better); ремонту фермерського будинку, який Маккартні купив у Шотландії (Fixing a Hole), 64-річчя його батька (When I am 64) та штрафу за паркування машини (Lovely Rita); реклами сіріалз (Good Morning) і двох коротких статей у Daily Mail (She's leaving Home та A Day in a Life). Benefit of Mr. Kite переспівував циркову афішу 1843 року, яку Леннон купив у букіністичному магазині. Lucy in the sky with diamonds була інспірована малюнком сина Леннона – але слова написані під впливом Аліси Керрола.
Виконання й аранжування було революційне. У "Сержанті Пеппері" окремі пісні починалися в одній тональності, переходили в другу і закінчувалися у третій. Така тональна модуляція вживається часто у класичній музиці. Для рок-музики вона була абсолютно нова.
А головне, альбом відтворював атмосферу літа 1967 року – "літа любові". 1967-й здавався найкращим з усіх можливих років, а Британія – найкращим з усіх можливих світів. Вона була батьківщиною молодіжної революції, яка насамперед виражалася в музиці. Словами критика, "Сержант Пеппер" відображав загальний настрій, що все йде до кращого (Getting better), усі діри можна залатати (Fixing the Hole), любов житиме, навіть коли вам буде 64 – і що вона взагалі врятує світ. За одної, однак, умови: якщо люди визволяться від буденності, зазирнуть у себе – і переродяться. Це був головний посил альбому.
У фіналі, однак, звучить пересторога, що все може скінчитися погано. Симфонічний оркестр починає з нижньої ноти і піднімається до найвищої, створюючи враження звуків апокаліпсису. Але чи цей кінець є абсолютним кінцем, а чи початком нової надії – залишається тільки гадати: кінцевий акорд є мажорним.
Це є творчість – чиста і проста, не затуманена стресами і дедлайнами. Не пам'ятаю, хто сказав під час Брекзиту: в ЄС чи поза ним, із Шекспіром та "Бітлз" Британія все одно залишається Європою.
Не казатиму банальностей, що Україна такого продукту не має. Також не гадатиму, що треба зробити, аби він з'явився. Справжня творчість, хоча й залежить від багатьох обставин, не знає меж і законів. Пишучи про "Сержанта Пеппера", хочу ще раз нагадати про ідеал, до якого треба прагнути.
Наші суспільні чи особисті кризи не є перепоною, а навпаки, можуть слугувати поштовхом. Головне – пробувати. Закритися у студії й писати, без стресу і дедлайнів. Не на "злобу дня", а для вічності
2 
1
Коментарі
1