– Навіщо була революція, якщо не можемо перестати паскудити ліфти, – буркотіла я про себе.
Тиждень тому хтось вкрутив лампочку і акуратно підписав номери поверхів. Я втішилась побутовим активізмом, однак ненадовго. Вижили лише кілька цифр.
За кілька днів біля кнопок знову з'явилися номери – на яскравих зелених цінниках. І ті зникли. Потім панель із кнопками стала синьо-жовтою – за прикладом мостів і парапетів. Але без цифр.
– Я українець, я не хочу нічого робити, я хочу пишатися, – подумала я і вирішила купити перманентний фломастер.
Але мене випередили. Тепер у будинку – патріотичний ліфт. Із цифрами.
2004-го мені було 11, і я погано пам'ятаю ту революцію. Тому розчарування після цьогорічної перемоги стало несподіванкою. Тим часом воно росте. Його годують погані новини і наша втома. Незграбні урядові дії й підприємці, що продають порожні аптечки для бійців АТО. І часом тільки символіка – прапор із вікна, стрічка на наплічнику, двоколор на зупинці – нагадують, що ми намагалися змінити цієї зими.
Найменше цих згадок лишилося на Хрещатику. Звідти не лише прибрали бруд і випадкових людей у камуфляжі, а й повернули все, що було до того. Фотографії з голубами, з героями улюблених мультфільмів. Морозиво, суші, карусель, кімната страху. Сувеніри.
Утім, неподалік Прорізної стоїть піаніно. Напроти щільного потоку машин, від якого за півроку всі відвикли. Ввечері туди приходять зі своїми нотами і грають – "Богемську рапсодію", наприклад. Або щось повстанське. І ніхто не намагається його зіпсувати.
2 
1
Коментарі