– Краткость – сестра таланта? – глузує чоловік за прилавком, зважуючи в руках мій тоненький диплом.
Я мовчу, не зовсім розуміючи, чому з роботи сміється людина, яка її зшиває. Чоловік кидає погляд на титулку.
– А вот скажите, в журналистике важнее недосказать или не сказать лишнего?
– Це бакалаврська робота, має бути невелика за обсягом, – не витримую.
– Ну, обычно страниц сто приносят. А у вас сколько? 30? 25?
За кілька днів чекаю під кафедрою, щоб віддати роботу. В сусідньому кабінеті крізь прочинені двері видно жіночок, які ліниво їдять цукерки. Поруч нудяться магістри. Один із них вкотре передивляється папірці:
– Треба, щоб на комп'ютері була опція, як у банкоматі: "Роздрукувати диплом чи зберегти дерево".
Нарешті з'являється секретарка. Поспіхом переглядає роботу.
– Вам ще потрібно взяти довідку в 210-й кімнаті, – і, не пояснюючи, яку, зникає.
У львівського драматурга Сашка Брами є документальна п'єса "Диплом". Два роки він опитував людей – від студентів до бомжів. Намагався зрозуміти, хто і навіщо здобуває вищу освіту. Назбиралося багато історій про хабарі, бюрократію та сексуальні домагання. Але центральною стала сповідь студента-біолога. Він вступив до університету, щоб зрозуміти, як влаштований Всесвіт.
За чотири роки я майже звикла до того, що Всесвіт нікого не цікавить. Кількість сторінок важливіша за те, що на них написано. Кількість відвідувань – за те, чого ти навчився. Кількість крапочок у бібліографічному описі – за прочитані книжки.
П'єсу поставив театр ім. Курбаса, нещодавно була прем'єра. Відгуки дуже суперечливі: хтось дякує, що показали "всю правду життя", інші вважають виставу ганебним наклепом.
Я розмірковую, чи не з'їздити у Львів на "Диплом". Вирішую відкласти. В цьому сезоні з мене досить.
3 
1
Коментарі