Крим без коментарів

– Вам усе зрозуміло? – запитує статний юнак із бейджем "Медіатор" у "ПінчукАртЦентрі".

Я виходжу із затемненого залу з роботами Микити Кадана. Виставка – групова й називається "Страх і надія", присвячена подіям в Україні. Відвідувачів, як на ранок вівторка, багато.

Я киваю, але потім раптом прошу:

– Розкажіть про це, будь ласка, – вказую на одну з робіт.

Хочу перевірити здогад. Якось із подругою бавилися тут в арт-критиків: трактували одна одній значення інсталяцій, а потім звірялися з поясненнями. Виявилося, кількість прочитаних культурологічних книжок значення не має. Для розуміння сучасного мистецтва важить інтуїція.

Юнак з готовністю підхоплюється.

– Погляньмо, як це називається… Ага, "Музей революції".

Експонат: порожня вітрина із заіржавілим каркасом. Замість скла подекуди – фанера. Всередині висить чорно-біла світлина пам'ятника радянських часів. Вочевидь, героям.

– У цій роботі йдеться про музеєфікацію історії, – говорить юнак. – Про те, що події, які відбулися раніше, пов'язані з тим, що переживаємо сьогодні. Художники музеєфікують дійсність, представляючи подію в контексті загального історичного наративу. І таким чином пророкують майбутнє.

– Ага, – кажу я.

Деякий час ми мовчки дивимося на вітрину.

– Це складно, тут одним реченням не поясниш, – юнак трохи знічується. – Ну, ось бачите фанеру. Нею під час Майдану закладали виходи з метро!

– Так! – радію. Здогад частково справдився.

– Ви гід? – поруч з'являються відвідувачі.

– Ні, – юнак коситься на свій бейдж. –

Я – коментатор.

Поверхом нижче у залі з роботами Жанни Кадирової коментаторів немає – тільки охоронець. Пояснювати нічого: посередині стоїть шматок обгорілої стіни у формі України. "Відірваний" Крим валяється поряд.

×