"Усе найкраще в Європі у фольку й етнічній музиці роблять у Білорусі", - вважає лідер гурту "ВВ" й ініціатор "Країни мрій" Олег Скрипка. Одним із хедлайнерів головної сцени цьогорічного фестивалю був білоруський етногурт Osimira
- Працював 2002-го на радіо, мав безлімітний інтернет. Розіслав наш демо-запис, фотографії на сотню фестивалів. На сім отримав запрошення. Для білорусів це було проривом. Наші виступали в Польщі, але то були концерти для діаспори чи поодинокі вилазки до Варшави. У Європі знали лише мінський гурт "Троіца".
Після Польщі почали кататися світом. Іноземні менеджери на нас самі виходили. У гурту з'явилася традиція співати мовою тієї країни, де виступаємо. На "Країні мрій" у Києві виконали коломийки. Уже співали словацькою, польською, російською. Угорською не пробували - складна мова, мізки можна пошкодити. Працюємо в напрямку етномузики - це ширше поняття, ніж фолк. Розуміємо, що наші аранжування народних пісень зроблені з погляду міських жителів. Для справжнього фолку треба народитися й жити в селі. Фолк - це виконання традиційних пісень та мелодій на традиційних інструментах носіями традиції. Все інше - етно.
У Європі архаїки залишилося значно менше. Переважно - тексти й музика епохи Ренесанс. У нас же тексти ще з язичницьких часів.
На європейських фестивалях нам спочатку казали, що ми з іншої планети. Білоруську музику у такому забарвленні ніхто не чув. На передньому плані - дуди, під танцювальну ритм-секцію. Показуємо, що на нашій землі живуть люди не такі помірковані й терпимі, як нас уявляють, а навпаки - живі й рухливі. Це музика народних гулянь, мелодії землі, де кожне місце звучить по-своєму. Спочатку саме те, що ми з Білорусі, заохочувало європейців іти на наші концерти. Цікаво ж подивитися на людей із диких країв, які ще й співають. Далі вже за кухлем пива починали розпитувати, як живеться при бацькє.
Інструменти деякі робимо самі - дудки, сопілки, варгани, пищалки, окарини, чаротки, ?каса?, скудучаї, калюки. Ліру чи дуду замовляємо в майстрів. Уже років 10 Білоруссю поширюється рух аматорських цехів із виготовлення інструментів. "Перша скрипка" то Зміцер Сосновський з гурту "Стары Ольса". Без нього взагалі би нічого не було зараз у Білорусі. Тільки Сосновський може заради креслень середньовічного інструмента поїхати до Києва й випрошувати в музейників у Софійському соборі показати йому фреску зі скоморохами, бо там зображені гуслі, які він мріє реконструювати.
Майстрові Алєсю Лосю вже за 60, інструменти робили ще його батьки. Їздили до Росії в експедиції. Після війни в нас майже нічого не збереглося. Усе цінне, що не було знищене, вивезли в Москву. Дуда в Алєся в середньому коштує 500 євро. Усе автентичне, сам працює з рогом, шкірою, деревом, металом. Ціна залежить зазвичай від того, "чи ви не москаль". Для своїх майстер робить знижки.
Наші аранжування народних пісень зроблені з погляду міських жителів. Для справжнього фольку треба народитися й жити в селі
Спочатку наша група була прикріплена до Могильовської філармонії. Так легше отримати дозвіл вільно виступати в Білорусі. За це ми їздили по області, мали проводити майстер-класи з народної музики в дитячих садках і школах. Важко було сприймати, коли діти національним інструментом називали балалайку. Доводилося із самого початку пояснювати, хто такі білоруси.
Декілька років поспіль грали у Вітебську під час "Слов'янського базару". Якось виступали в концерті разом із Патрісією Каас та австралійськими аборигенами. У нас питали, чи це шотландська музика. Свою дуду плутають із кельтською волинкою. Для них дивно чути щось, не подібне до звичного телерадіофольклору. У нас фольклор на державному рівні - "лубок", що залишився від "совка" - академічні народні хори, ансамблі пісні й танцю. Рівнем нижче - збір бабульок під баянчик, з назвами типу "Мядавуха" або "Замануха". Співають про веселі колгоспні будні, про "чарку ди шкварку".
Їздимо записувати фольклор до сільських бабів. Одразу вони нікого не підпускають, бо це дуже інтимна сфера. Наприклад, купальські пісні не будуть співати на Коляди. А тим більше, коли під ніс тикати мікрофон, - може послати прямим текстом. Відчувають людей. Хоч мовою з ними розмовляй, хоч суржиком - не підпустять до себе.
Можна тричі приїхати до однієїі, розговоритися, самогонки випити, а нічого не вийде. По-перше, варто їхати самому, щоб не налякати натовпом. По-друге, не лізти в особисте життя, не розпитувати про близьких. Щоб стати "своїм", передусім треба розповідати про себе. Уже потім, за кілька годин, обережно попросити в літньої жінки заспівати те, чого вона навчилася від своєї бабусі. Різні трапляються. Наче все нормально йде, а вона тобі "Золотое кольцо" заведе. І думаєш: ну що я такого зробив?
Найкраще виїжджати на записи на свята - Трійцю, Івана Купала. Тоді все село збирається. Бабулі несуть короваї, сало, яйця, сідають у коло й під самогонку заспівують. Якщо сам у дитинстві по деревах не лазив, смажанку з салом не робив, корів не пас, за свого не приймуть і не відкриються.
Стародавні народні пісні ще можна знайти в білоруських архівах - записані на вінілові платівки. На касетах плівка вже сиплеться. Тільки колискових знайшли 500 різних. Попросили, щоб переписати на цифрові носії. Те, що співають сучасні дідусі й бабусі - теж фольк, хоч і змінений за польської і радянської влади. Традиція лишається, але переходить в інші форми. Як чорний житній хліб, який продовжують пекти в селах Могильовщини.
У Москві маємо фан-клуб. До Мінська нас не запрошують - сприймають як периферійних музикантів.
У Прибалтиці сцена подібна до білоруської - все дуже спокійно. Але на фестивалі Be Together у Литві місцева публіка запалює сильніше за африканців, енергія аж пре. Відрізняються тим, що намагаються почути не тільки як, а й що ми співаємо. Їм важливо погутарити, довідатися, що ми за люди. Інтровертна культура - передусім усередину себе дивляться. Те саме їм цікаво і в інших. Питав у литовців: "У вас такі хороші гурти, чому не їдете за кордон?" Кажуть: "Нам сдесь нрааавится".
Поляки - це пиво. Дуже енергійні люди, щирі, та й мови у нас подібні. Раніше ж у одній імперії жили "від моря до моря". Виступаємо в Польщі найчастіше, почуваємося вже як удома. Вона за кількістю музичних свят займає перше місце в Європі. У поляків що не день, то фестиваль. Тому в них сьогодні наша Osimira, завтра - ваш "Тартак".
Коли запрошують в Україну - готові їхати безкоштовно. Хоча наш гонорар 300 євро. Українці - відкриті, люблять свою країну, мову. Заздримо, коли бачимо молодь у вишитих сорочках - не одну-дві людини, а цілі гурти. У нас якщо вишиванку вдягнув на вулиці, бабки затюкають, скажуть: націоналіст-опозиціонер. І ще бачимо мільйон усмішок - одразу видно, що ваш народ більше бачить сонця, ніж наш. Тому так тепло ставитеся один до одного. Таке враження у мене ще викликали естонці.
2 
1
Коментарі