Оксана Забужко презентувала свою переписку з мовознавцем Юрієм Шевельовим "Вибране листування на тлі доби: 1992-2002". У збірці близько 60 листів із коментарями та публіцистика 1990 років, яку обговорювали автори.
Народився Шевельов 1908-го як Жорж Шнейдер. Батько був царським генералом із обрусілих німців. На початку Першої світової імператорським указом родині дозволили змінити прізвище на російське. Першу літеру "ш" лишили, щоб не змінювати вензелів на посуді, серветках і білизні. Після війни мати Варвара Шевельова покинула чоловіка через подружню зраду і виїхала до Харкова. Дітей забрала із собою. В радянські часи родина приховувала своє походження. Колишня генеральша стала кухаркою для службовців у своєму домі, їй доводилося продавати власні речі. З п'ятьох дітей вижив наймолодший син - Юрій. 1931-го він закінчив Харківський університет, працював викладачем. За німецької окупації голодував в "унтерменшах", бо відмовився записатися "фольксдойчем". Вважав себе українцем. По війні, 1944-го емігрував із Радянського Союзу разом із матір'ю. Читав лекції в Німеччині, Швеції та США. Автор понад 800 мовознавчих праць. Помер 2002-го в Нью-Йорку
Усі праці Шевельова, що видавали за доби незалежності - накладом у тисячу примірників. Його мемуари, які виходили на початку 2000-х, розлетілися блискавично. З них робили грубі ксерокси. По суті, він як був, так і лишився для України самвидавним автором, якимось там діаспорним мовознавцем чи літературознавцем. Ну, професор Колумбійського університету. А ця людина зробила коперніканський переворот в славістиці ХХ століття - це справді була революція, і він увійшов у конфлікт з імперською мовознавчою версією, яку в радянські часи продовжували тиражувати, про ніби спільну давньоруську мову. Ніякої такої мови не існувало. Про це писали в 1920-ті мовознавці, що згодом були розстріляні. Він устиг це застати і потім із того в нього з'явилися дві його фундаментальні роботи, обидві англійською мовою. Це вважають вершиною фонології - це найбільш формалізована галузь лінгвістики. Він дослідив історію фонем, тобто звуків, починаючи з VI століття. Так описати мову за історією 40 фонем - це як періодична система Менделєєва. З неї абсолютно очевидно, що сучасна українська утворилася із двох протодіалектів. Мови утворюються не внаслідок розпаду якоїсь більшої цінності, а внаслідок інтеграції діалектів. Власне в "Передісторії слов'янських мов" він довів, що на території східнослов'янського ареалу не існувало ніякої спільної мови, абсолютний фантом. А було п'ять протодіалектів, які він локалізовує, простежує й арифметично вираховує. Тобто з них і творилися різними шляхами українська, білоруська і російська мови. І він цей процес дослідив. Після цього говорити про спільну мовну колиску братніх народів - все одно, що після Коперника говорити про Землю на трьох китах. Шевельов казав, що кожна мова є шалено небезпечний свідок історії народу, який ту мову вживає.
Говорити про спільну мовну колиску братніх народів - це все одно, що після Коперника говорити про Землю на трьох китах
За радянських часів проти Юрія Володимировича організували люту кампанія, якою керувало КДБ. До неї підключили певних агентів впливу в американській славістиці. Насамперед, Роман Якобсон, що був агентом ще від 1920-х. Ми продовжуємо жити в УРСР. Прапор помінявся, а люди при владі - ті самі. Так важко пробивають дорогу його твори. Він є той самий Коперник у світовій лінгвістиці, якому спеціалісти дають ще принаймні 50 років. Цей час він лишатиметься дороговказом, за яким розвиватиметься лінгвістична наука.
Ми познайомилися 1990-го на першому конгресі українознавців у Києві. Всі вчені мужі, письменники, інтелектуали обступили Юрія Володимировича. Це був його перший приїзд в Україну після 47 років еміграції. І тоді йому влаштували на пленарному засіданні 5-хвилинну стоячу овацію. Він звернувся до аудиторії: "Любі друзі, шановні вороги". Фраза, що стала класичною. Я тоді - молода поетеса, тільки вийшов друком мій "Диригент останньої свічки". Ще було за мною кілька публікацій і статей у тодішній пресі. І от біжить по проходу в червоному корпусі Університету мій знайомий і тріумфально кричить як герой: "Оксана, з тобою хоче познайомитися Юрій Володимирович Шмельов!". Гонг-фанфари. Я це сприйняла за його любов до театральних ефектів. Я підійшла до Шевельова і він мені підписав свою "Другу чергу" - збірку есеїстики, що виходила, зрозуміло, на Заході. Я ніколи в умі не держала, що це щось значить. Тільки через 10 років він пригадав про ювілей нашого знайомства: чи пам'ятаєте як я вас тоді покликав, як Ісус Петра. Я його бачила насамперед, як історичну інстанцію, і закидала його всіма своїми рукописами.
Він справді всі ці роки був одним із моїх перших читачів. На рівні із Соломією Павличко - це були двоє людей, яким я насамперед слала всі свої рукописи. Він опікувався мною як критик.
1991-го вже я поїхала до США на конференцію. Ми зустрічалися в Нью-Йорку і він запропонував листуватися на другому році нашого знайомства. Потім я на семестр поїхала туди викладати українську культуру в університет Пен Стейт. 1994-го я взагалі цілий рік провела в Штатах на фулбрайтівській програмі, де й були написані "Польові дослідження". Тобто ми дуже багато спілкувалися наживо і телефоном. Я попервах його дуже й дуже трепетала, він мені був як живий пам'ятник. Майже те саме, що із Зеровим раптом воскреслим спілкуватися.
Коли я вперше приїхала до Нью-Йорка, прийшла до нього і у вітальні сиділа штивно так, як кілка проковтнувши, як чемна дівчинка-відмінниця. Ось ота історична інстанція перед тобою і ти мимоволі стараєшся тримати спину. Десь на 15-й хвилині цієї зустрічі, він сказав між ділом: "Ви не мусите обнімати цю подушку". Я тільки тоді зрозуміла, що вчепилася намертво в диванну подушечку. І друга його фраза, яка розбила лід була сказана, коли ми йшли до ресторану на Бродвей. Туди він любив водити своїх гостей. Дорогою, коли ми вже знайшли спільну мову, впала друга фраза: тільки не називайте мене пане професоре. Він так жалібно, якось по-людськи попросив. Відтоді він для мене лишився Юрієм Володимировичем.
Звертався він мені в листах "пані Оксано", а потім уже просто "хай буде Оксана, на правах дєдушки до онучки". І підписувався весь час "ваш дєдушка". Справді у нас був діалог дєдушки і онучки, але в культурному відношенні. Бо він був дуже закритою людиною, як уся ця стара шляхта, і як уся генерація, що формувалася в роки сталінщини. Він був дуже застебнутий на всі ґудзики.
Справді був великий розрив - 52 роки різниці й кілька історичних епох між нами. Між тим поколінням знищених, із яких Шевельов зацілів один із небагатьох. Як у тих східних казках, де гине ціла армія й лишається один, щоб донести звістку про полеглих. І були якісь спроби навести міст через оцю чорну прірву викопану сталінщиною. Через яку ми досі не переберемося, до речі.
У цих листах є своя драматургія. Коли перечитувати вже сьогодні, з позицій мого віку й досвіду, все-таки я просто подивляю, скільки мені тоді просвистіло повз вуха, і як Юрій Володимирович це все бачив. Він толерував із терплячістю старого лева, який спостерігає за ентузіастичними стрибками кошеняти. Гумор у нього незрівнянний, як і стиль. Він був джентельменом, який вмів тримати дистанцію. Міг сказати співрозмовцю рівно стільки, скільки хотів сказати, і не більше. Так щоб той не почувався ображеним.
Незважаючи на його належність до старої школи, він прекрасно відреагував на "Польові дослідження українського сексу". Цитую дослівно: "В суті справи тут діло не в сексі, а в новому слові". Він прочитав його ще в рукопису й написав мені лист, в якому були його цікаві теорії з приводу сленгу. Юрій Володимирович вважав, що всі літератури починаються не з класиків мідно-кутих, а саме зі сленгів. Не з Цицерона, а з Апулея. Сленг у сенсі розмовного мовлення, яке непричесане з усіма вкрапленнями різних елементів від суржику до міського арго.
Мені самій у процесі роботи над цим листуванням відкривалися речі, які 15 років тому не розуміла. Я була ще занадто молода, щоб просто розуміти навіть, які йому треба ставити запитання.
ЮРІЙ ШЕВЕЛЬОВ – ОКСАНІ ЗАБУЖКО
2 грудня '97
Дорога Оксано!
Є в мене новини малі, але вони або персоналія або ювеналія. Почавши з другого, львівські нтшівці перевидали мої дитячі гри - книжечку про галицькі впливи в нашій бідолашній літературній мові. Написано це в часи передісторичні, 1943, коли Вас і на світі ще не було, а видано більш-менш у ті ж часи - 1950. Не думаю, щоб це Вас цікавило, але коли так, напишіть, і я Вам вишлю, бо 28 відсотків не деруть.
Група моїх прихильників надумала відзначати мої 90, а що вони сумніваються в моїй довговічності, то мають намір святкувати попередньо
А персональні новини ті, що група моїх прихильників/-ниць надумала відзначати мої 90, а що вони сумніваються в моїй довговічності, то мають намір святкувати попередньо. Що ж до мене, то я маю намір або сховатися як гоголівський Подкольосін десь під кушеткою, або поїхати до якоїсь приміської (під-нью-йоркської) місцевости і там пересидіти грозу і бурю.
Тим часом мене вже почали розбазарювати. Японські академіки купили мою бібліотеку і оце мені пишуть, що перша партія книжок уже досягла Токіо і рушає далі до місця призначення, і так я маю бути першим українцем, що перенесе наші добротворні впливи на береги Тихоокеання.
Як і в попередньому листі, перепрошую за мазанину. Старечі пальці не туди вдаряють, куди треба, і виходить, що мої листи треба читати ТВОРЧО, як Шамполіон колись розшифровував єгипетські папіруси. Але може в цьому є своя приємність. Принаймні Ви делікатно промовчали, як Ви мучилися над моїм попереднім листом. Бувають на світі всякі перверсії, не тільки родом з Івано-Франківська.
"Гидкуватість" на нашій славній Україні і тут відчувається. Колись перед нашим референдумом Ви мене потішили, що все буде гаразд. І воно справдилося. А тепер - не виходить? І я в своєму песимізмі помилився лише на півдесятиріччя? На цій сумній ноті ставлю поки що крапку.
Ваш ЮШ
ОКСАНА ЗАБУЖКО – ЮРІЮ ШЕВЕЛЬОВУ
15 березня 1997
Дорогий Юрію Володимировичу!
Щойно написала звертання, зараз і згадала: місяць тому в мого приятеля, що на ім'я йому happens to be Володя, народився хлопчик, і широке коло знайомих, природно, втягнене було в проблему вибору імені: "Хотів би Юрка, - журився по телефону щасливий тато, - але ж Юрій Володимирович - це наче Андропов…" - "Чому зараз - Андропов? - обурилась я. - Чому не Шевельов? - Трубка в мене в руці аж підскочила на радощах: "А що, Шевельов - Володимирович?". Так Ваш авторитет вирішив долю ще одного українського громадянина, і на світі побільшало на одного Юрія Володимировича, якого можете хіба вважати своїм - хай і непрямим - хрещеником, а тато його, хвалився недавно, перечитує тепер "новими очима" "Третю сторожу" й нетерпляче чекає Вашого тритомника від "Фоліо"...
Ну гаразд, це, "положим", лірика - а от щодо тритомника, то десь тижнів зо два тому його безпутнє "Фоліо" врочисто заприсягло чесній громаді на своїй київській презентації, де, правда, не обійшлося й без скандалу: утеребився до лав виступальників передвиборчо збуджений Мовчан і став, ні в п'ять, ні в дев'ять, вергати, своїм жлобським звичаєм, громи на голови присутніх, що "терплять русифікацію українського книговидання" (ситуація, подвійно пікантна з огляду на те, що всі попередні оратори дружно лаяли якраз наше книговидавське законодавство, що зробило українську книжку неконкурентоспроможною на внутрішньому ринкові, - аж от і "законодавець" обізвався!). Зчинилася веремія, крик, гук і лайка, причому Мовчан спробував, обертаючись довкла своєї осі, як флюгеровий півник, обсварюватися на репліки з залу, але не дуже йому пішло, тож мусив забиратися, грюкаючи дверима. Оце маєте собі "картинку з виставки", із щонайменше двома резюме: 1) депутатство в Україні - тяжка психічна хвороба з усіма ознаками втрати почуття реальности (вони там усі такі поглинуті впродовж 25 годин на добу "міжсобойчиком" хто-з-ким-проти-кого, що на співвіднесення своїх дій із світом поза мурами Верховної Ради їм уже нестає ні часу, ні сил; 2) культура в Україні - насьогодні більше схоже на оксюморон, і не тільки через те, що з книговиданням "напряжонка".
1 
1
Коментарі