Про що ти пив каву? Просто пив - так не буває

Вперше в репертуарі українського державного театру з'явилася документальна вистава. Спектакль "Місто на "Ч" йде у Черкаському театрі імені Шевченка. Про документальний та інші жанри сучасного театру розповідає російський драматург Михайло Угаров

Майбутнього режисера на співбесіді прошу розказати, чи має в житті драму. Драми у молодих зажди однакові - вона кинула його, він її. Питаю, що робив після цього. Починають казати: "Я відчув у грудях порожнечу". Запитую, які груди, що ти робив? Він: "Я згадав Бродського". Не треба Бродського. Ти пив чай, ти напився горілки, ти курив? Понови протокол фізичних дій. Виявляється, люди діляться на дві категорії. Перша: "Нічого не пам'ятаю, був як у тумані, пролетів тиждень". Це не режисер. Другі описують дії, картинку виставляють точно: "Я ніколи не забуду цю синю чашку. Сидів і довго, довго пив із неї чай. Тепер бачити її не можу".

Дуже корисна вправа - "Про що". Студент розповідає, як провів ранок. Питаю: "А скажи, будь ласка, про що ти пив каву?" Просто пив - так не буває. Ця гра дресирує шукати смисловий відповідник будь-якому кроку.

В європейському театрі сьогодні існує три шляхи - інтерпретаторський, авторський і смисловий. У першому всі дороги витоптані. Уже немає куди рухатися в тлумаченні Шекспіра або Чехова. Авторський театр не наслідує дійсність. Тут замість заплакати, актор виходить на сцену і говорить: "І тут він заплакав". У смисловому театрі режисер доносить до глядача висловлювання автора. Важливо підключитися до нього, не сперечатися і не тлумачити, а допомогти йому відбутися.

У традиційному театрі за Станіславським є "четверта стіна" - між сценою і залом. Як режисер, усередині цього акваріуму вибудовую стосунки персонажів. Коли є ця четверта стіна, актори не знають, що таке глядацький зал. Публіка - тіло з багатьма очима й вухами, якому заборонено все: говорити по телефону, між собою, їсти шоколадки, ще й світло погасили. Глядач сидить у одиночній камері й змушений зосередитися на дії. Щоб збити усталене сприйняття публіки, у сучасному театрі місця часто виставляють нестандартно - на сцені чи довкола акторів.

Не треба Бродського. Ти пив чай, ти напився горілки, ти курив? Понови протокол фізичних дій

У ТЕАТР.DOC готуємо в грудні виставу за п'єсою "Солдат" білоруса Павла Гришка. Адміністрація непритомніє. Не знає, скільки має коштувати білет - дуже дорого чи дуже дешево. У п'єсі два речення: "Солдат Сидоров прийшов у звільнення з армії. Назад в армію він не повернувся". Камера знімає, як цей хлопець миється в душі. Глядач бачить це на екрані. З обличчя видно, що герой болісно вирішує якусь проблему. Потім він переходить на кухню. Друга камера показує, як хлопець на самоті довго п'є чай. Врешті, він виходить до глядачів голий, загорнутий у рушник і повідомляє, що в армію не вернеться. Вистава йтиме п'ять хвилин.

Театр стає сухіший та інтелектуальніший. Якщо мені треба банальність чи ілюзії, я піду в кіно й на великому екрані це все побачу. Театр розвивається в бік достовірності. Тому в Європі сьогодні популярний документальний театр. У Росії такий один. Після двох великих війн людство не вірить ні уряду, ні книжкам, ні кіно. Від маніпуляцій треба позбавлятися. Коли під час ліричної сцени вмикають ліричну музику - відчуваю, що дурень або я, або режисер.

Нову драму звинувачують у "чорнусі", нескінченній експлуатації образу "брудної Росії". Для мене краса - сигнал неправди. Випадковості й неподобства - доказ, що правда - тут. Починаю дивитися кіно, бачу, що головний герой красень - усе, до побачення.

У Достоєвського чи Толстого про реальність можна отримати мінімум інформації. Вони занадто великі, їх цікавлять глибокі теми й великі питання. Але береш якогось п'ятого автора й дізнаєшся найпростіше: як люди ходили в туалет, які труси носили. Прості дурні речі, які цікаво знати.

"Ми втомилися від сірих буднів і не хочемо дивитися в театрі те, що й так бачимо щодня довколо" - кажуть глядачі. Це найбільша брехня: насправді вони нічого не бачать. Спрацьовує техніка психічної безпеки - людина перестає реагувати на навколишні обставини. Інакше вона не виживе. Більшість глядачів сприймає тільки казку.

Маніпуляція припустима лише в товарному мистецтві - масовому кіно, театрі, телебаченні. Ми заборонили використовувати музику, якщо вона не лунає з радіо в кімнаті, де перебувають герої. Щоб досягти потрібного емоційного ефекту, не треба Бетховена за кадром пускати. Будь-який дурень доб'ється емоцій через Бетховена.

Актора вчать, що на сцені його нерви мають бути оголені. Психіка сучасної людини це категорично заперечує. Коли все грати, як жмут нервів, ніхто з нас до вечора не доживе. Працює механізм психологічного захисту. Також захистом є костюм, реквізит, грим, гостра характерність, коли актор закриває своє обличчя маскою. Сварити за це не можна. Коли на тебе дивиться 800 людей - це цілком нормальна реакція.

Коли оголений - ти анонім, про якого нічого не можна сказати, окрім чоловік це чи жінка

Акторові дуже важливо побачити себе оголеним. Ставив п'єсу киянина Максима Курочкіна "Клас Бенто Бончева" про те, що в майбутньому немає статевих стосунків між чоловіками й жінками. Треба було, щоб три абсолютно голих актора стояли в університетській роздягальні й обговорювали розклад. Це спричинило неймовірний скандал серед акторів. Одразу заявили, що не для того свої "щуки" й "щепки" закінчували, щоб тут голими ходити. Зрештою, вмовив. Після десятка вистав вони почали говорити чудові речі. Відчули: щоб максимально сховатися, найкраще підходить голий вигляд. Це найліпший скафандр. Коли оголений - ти анонім, про якого нічого не можна сказати, окрім чоловік це чи жінка.

Цікавий актор - на якого дивлюся й виникає враження, що я його знаю. Як він зранку в трусах п'є каву, як по телефону розмовляє. Вибираєш скоріше простодушного актора, ніж витонченого й манірного. Тому що ця трансляція особистості цікавіша за майстерність, якої можна навчитися. В юності мені подобався Сергій Юрський, сьогодні я не можу на нього дивитися. Досконала вправність не чіпляє. Євгена Леонова й сьогодні цікаво спостерігати на екрані, адже він у всіх ролях однаковий, природний. Раніше це вважали недоліком.

Репетиція тривалістю 6 годин - це подарунок для режисера. Актори втомлюються, не метушаться, стають справжні, точні. Пригадайте обличчя в метро - на них маска порожнечі, але неймовірно цікава. От за 6 годин приходиш до подібного стану спокою, а насправді - свободи.

Мовна норма класичного театру не має жодного стосунку до мови сучасної людини. У театральний приходить бідний талановитий хлопчик із Вологодської області. Його два роки б'ють по голові, відучують від мелодики вимови, від "окання". Хоча її треба використовувати для конструювання характеру так само, як зовнішні дані. Росія - величезна країна, яка говорить однією мовою, але в ній є фантастичні діалекти. Класичний театр ігнорує цю особливість. В Англії дивився виставу про The Beatles, повністю побудовану на мовній грі на їхньому ліверпульському акценті.

Глядач агресивний. У нього виробилася звичка: "Я приходжу за уроком". Але ж насправді наші вистави теж учать. Тільки цей урок тобі не розжували, відповіді в кінці задачника немає. Весь час повторюю фразу Фасбіндера: "Якщо не можеш змінити життя - опиши його". Глядач перестає бути тупим споживачем, який купив квиток, а йому за це спектакль показали. Розжували, в буфеті сто грам налили, і він пішов додому - задоволений мистецтвом і собою. Споживче ставлення до театру виховали самі "люди театру". Вони все роблять за глядача, навіть плакати йому не дають - за нього поплаче актриса на сцені. Актори більше люблять грати, ніж глядачі бажають дивитися. Вистава завжди триває довше, ніж того хоче глядач.

×