Один з авторів видав свої твори накладом понад 3 мільйони. А я йому відмовив

6

"Не обов'язково читати всі 500 сторінок. За 25 завжди зрозуміло, чи треба далі"

Олександр КРАСОВИЦЬКИЙ, 44 роки, генеральний директор видавництва "Фоліо"

- Був один письменник, якого "Фоліо" друкувало абсолютно все - Павло Загребельний. Зараз друкуємо все, що пишуть Андрій Курков, Лада Лузіна, Сергій Жадан. Але неправильно говорити, ніби погоджуємося, не читаючи. Якщо це наш постійний автор, то я знаю, над чим він працює. Кожен роман Куркова читаю в процесі написання.

Після 2008-го, коли книжковий ринок упав, сито відбору текстів стало дуже дрібне. Нам уже досить своїх авторів, тепер це, скоріше, пошук перлини. Коли починаємо працювати з автором, не зобов'язуємо його угодою. Але говоримо, що бажано писати багато й регулярно. До 2008-го це було три-чотири твори на рік, зараз - один-два. Також книжка може бути видана за рахунок автора.

Беремо рукописи з обмеженням жанрів. Не розглядаємо детективів, фантастики, фентезі, жіночих романів, драматургії та дитячої літератури. Все решта читаємо. Наприклад, історичний роман, сучасний роман. Нехудожню літературу - біографічну, історичну, прикладну - друкуємо, але замовляємо самі. Щоб на текст звернули увагу, автор має надіслати синопсис книжки. Як складений лист, що в ньому написано - не має значення. Перший читає текст головний редактор, потім я - якщо це має сенс. Або навпаки.

Перший читає текст головний редактор, потім я - якщо це має сенс. Або навпаки

Не обов'язково читати всі 500 сторінок. За 25 завжди зрозуміло, чи треба далі. Жорстких критеріїв немає. Орієнтуюся на те, чи мені сподобалося. Важливо, чи перспективний письменник. Якщо це автор однієї книжки - гірше. Добре, коли потенційно пишучий. Визначаю це з дискусії з ним. Це має бути людина з активною життєвою позицією, хотіти писати довго. Адже перша книжка ніколи не йде.

Один з авторів нехудожніх книжок, якому я 20 років тому відмовив, видав у Росії свої твори накладом понад 3 мільйони. А тоді я не повірив у його перспективність.

Я одноосібно вирішую, що друкувати. Можу читати одні книжки, а друкувати - інші. Наприклад, читаю досить багато спеціальної історичної літератури. Вона безперспективна для українського ринку. Видавництво - комерційна структура, має заробляти гроші. Книжка, що не продаватиметься з потрібною швидкістю, не повинна друкуватися за рахунок видавництва.

Свого часу ми ризикнули з романом Сергія Жадана "Депеш Мод", і він добре пішов. Зараз ризикнули з віршами Олександра Кабанова - вірю, що перспективи його як поета цілком ринкові. А от поезія Віри Полозкової, яку я читаю, сьогодні абсолютно неринкова. Не тому, що не популярна. Потенційні покупці її скоріше прочитають в інтернеті, аніж на папері. Однак, ми її таки видамо - попередні домовленості вже є.

"Погоджував ілюстрації лише раз - із Пауло Коельо"

Владислав ЄРКО, 49 років, художник-ілюстратор

- Класну книжку можна зробити навіть на тему водопровідних кранів. Цю думку мені ще в інституті прищепив викладач Борис Васильович Валуєнко. Зараз беруся тільки за те, що в голову стрелить. А на початках погоджувався на всі пропозиції, навіть дурні й безперспективні. Одну книжку хочу забути назавжди. Сподіваюся, що вона стліла і розпалася на молекули. Це було таке жахіття для піонерів: як правильно розпалювати багаття і прибивати червоні зірки на паркани ветеранів. Не тому, що про піонерів, а тому що жахливо ілюстрована.

Дитяча книжка - це робота на рік-два. Малюю улюблені казки, що підсвідомо мріяв проілюструвати, ще коли мама їх мені читала.

Часто страждаю від знавців епохи. Мене запитав один читач "Кресала", скептично посміхаючись: "А якого підрозділу форма на солдаті?" Відповів, що це - шостий кавалергардський копенгагенський корпус. Такого нема, але він ошизів від мого нахабства. Зійшло з рук.

Найбезглуздіше заняття - намагатися відтворити епоху в казках Перо чи Андерсена, де собаки літають, а миші перетворюються на кучерів

Дитяча книжка - це не історична реконструкція. Найбезглуздіше заняття - намагатися відтворити епоху в казках Перо чи Андерсена, де собаки літають, а миші перетворюються на кучерів. Деякі метафори неможливо зобразити. У "Кресалі" в однієї собаки очі завбільшки з чайні чашки, у другої - як колесо від водяного млина, а у третьої - як кругла вежа в Копенгагені. Поруч їх уявити неможливо, бо це за розмірами буде блоха, слон і динозавр. Тому я на початку зобразив цих трьох собак у вертепчику - щоб не сприймали серйозно. Хоча кресало малював зі справжнього, австрійського.

З дитинства люблю, коли багато деталей. Заривався носом у мурашник, і уявляв, ніби це інший світ. Під час роботи над дитячою книжкою рівень цукру в крові стає загрозливий. Тоді кладу вісім ложок цукру на чашку чаю. Книжка має бути доступною, має продаватися, "А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га" живе з цього. Міг би виконати ілюстрації в літографії чи офорті, з усіма належними елементами контемпорарі-арту. Але в нашій країні така дитяча книжка приречена на провал.

Не раз чув, ніби Малкович і Єрко розбещують українських дітей, привчають до попси. Насправді трагедія більша - не тільки українських, а ще у 20 країнах світу. Досі вчуся не звертати уваги на чужу думку. Мені вистачає власних помилок. От Малкович - молодець, наче броненосець. Йому байдуже, що про нього думають. Просто видає те, що хоче. Ми з ним настільки вивчили один одного, що розуміємося з напівпоруху думки.

За кілька років погоджувати роботу довелося лише раз - із Пауло Коельо. Він був дуже ненав'язливий у побажаннях. Пояснив, як він для себе розшифровує, наприклад, історію з "Диявола та сеньйорити Прим". Не пропонував певних образів, тільки задавав напрямок. Тисячу разів вибачившись, сказав, що не має права втручатися в процес. Якщо прислухаюся, то він буде дуже втішений, як ні - це моє право.

Дурень думкою багатіє - доки малюю, думаю, що ілюстрація буде класною й абсолютно чесною. Після виходу книжки щоразу розчаровуюся. Тому що за місяць-два, доки її друкують, подумки її покращую. А переробляти безглуздо, бо так усе життя ілюструватимеш одну книжку. Але, як на мене, це дуже класно - все життя малювати "Гамлета" чи "Снігову королеву".

Редагувати себе Оксана Забужко не дає

Марина АЛЕКСАНДРОВИЧ, редактор-коректор видавництва "Смолоскип", 27 років

- Вичитувала "Музей покинутих секретів". Редагувати себе Оксана Забужко не дає. Але дослухається, коли виловлюєш одруківку, яку вона не бачила. Тоді страшенно радіє, що вичепили її. Якщо пропонуєш замінити слово - майже стовідсотково - ні. Має бути саме так, як я написала, це ОК.

Із "Музею" виписувала слова, яких не знала. Що вони означають - дошукувалася, не перепитуючи в Забужко. Із нею не хочеться здатися дурною. Інших авторів намагаюся якомога більше запитувати. У Забужко текст місцями холеричний, місцями - енергійний і потужний. У житті вона виглядає такою самою. Ці сережки, які матляються, - найпоказовіша деталь для мене. І в тексті чуєш цей передзвін.

Був ще один автор, за яким вела словник. Але то був словник ляпів. Дозволяв лише граматичні правки. А вислови "дихай за всією груддю", "трепече гаряче серце", "здохнув, вона з незадоволеним виглядом звернулася до своїх вельмож" вимагав залишити.

Про повість Ірини Цілик "Післявчора" казали, що там багато русизмів. Але то не русизми, а та київська українська мова, якою спілкується письменниця. Наприклад, дорікали, що "в'язати" треба було виправити на "плести". Не розумію чому, адже обидва слова є в словнику. Якщо у Львові говорять "плести", то в Києві так не кажуть.

Перший мій досвід спілкування з автором був з Артемом Чехом. Страшенно нервувала. Я, молода-зелена, 22 роки, і когось редагую. З'ясувалося, що він - такий самий, "Киня" його перша книжка.

Незнання авторами граматики ніколи не дратувало. Всі помиляються. Дратує зверхність і незацікавленість письменника мовою.

500 примірників книжки на 200 сторінок можу надрукувати за три дні

В'ячеслав МОТРОНЕНКО, 40 років, директор і співвласник типографії "Фоліант"

- Видавництво надає pdf-файл. Його відправляють на CTP - пристрій, що виготовляє друкарські форми. На прямокутних алюмінієвих пластинах протравлюється зображення. До нього потім прилипає фарба. З одної форми можна надрукувати від 25 тисяч відбитків до 120 тисяч. Деякі можна зберігати й використовувати повторно. Тоді типографія має можливість надрукувати "лівий наклад". Тому замовники іноді вимагають знищити пластини або віддати разом із тиражем.

Форми поміщають у друкарську машину. Фарба з них відбивається на гуму на верстаті, а звідти - на папір. Майстер регулює подачу фарби. Якщо її забагато - літери "попливуть", мало - текст буде сірий.

Під час цифрового друку форм не використовують. Ці машини нагадують величезні кольорові принтери. Порошок або чорнило потрапляють на папір і запікаються при високій температурі.

Після друку листи сортують. Весь наклад продивляються віялом, наче колоду карт. Браковані та білі відкидають. Далі аркуші згинають у зошити. Вони мають влежатися кілька тижнів. Потім їх складають у блок. Його склеюють або прошивають. Коли замовники економлять і не прошивають цупкий папір - книжка розпадеться. Папір розірве клей.

Дещо можливо зробити тільки вручну. Ми друкували біографію Богдана Ступки. Там треба було вклеювати аркуші кальки, які прикривали ілюстрації. На сучасні фото накладали зображення Ступки в молодості, й очі на обох мали збігатися.

У нас друкують переважно на білому папері. Бо кремовий M?nchen продають від 5 тонн. А той, якого можна взяти меншу партію, - замовникам не подобається. Нагадує газетний. Брак буває, коли хтось недодав клею, хтось узяв не тої щільності папір. Найчастіше - через терміни. Якщо зошити мають відлежатися два тижні, а замовник дає тиждень на все - книжка вийде рихлою. 500 примірників книжки на 200 сторінок можу надрукувати за три дні.

Редактуру завжди вичитую і погоджую. Виборюю свій стиль

Лариса ДЕНИСЕНКО, письменниця, 38 років

- Видавництво спеціально не шукала. Після перемоги на "Коронації слова" почала працювати з "Кальварією". Але вони за мною не встигали - я тоді невпинно писала. До того ж, вони почали впроваджувати практику довічної передачі прав. З рукописом "Корпорації ідіотів" зверталася у кілька видавництв. Обрала "Нору-Друк", з якими працюю дотепер.

Редактуру завжди вичитую і погоджую. Виборюю свій стиль. Смію надіятися, що він у мене є. Оскільки я зростала в російськомовному середовищі, уважно дослухаюся до виправлень і порад. Це допомагає писати краще. Суперечок особливих не було. Все-таки за фахом я - адвокат, умію домовлятися.

Інколи в типографії аркуші вставляли так "акуратнєнько", що бракувало сторінок або вони були догори дриґом. А в "Кавовому присмаку кориці" ми якось знайшли вдрукований між сторінками чек.

Оформлення пропоную завжди. Часто сама шукаю художників. Фотографу обкладинки "Кавового присмаку кориці" сказала, що хочу смачну кавово-коричну фотку, теплу, терпко-ніжну. Такою обкладинка й вийшла. У грудні торік закінчила роман "Моє життя: від померлого до загиблого діда". Він складний. Поки що не знаю, яку обкладинку обрати. Колір відчуваю холодний: синій, сіро-зелений, або пурпуровий, але стишений такий.

×