Найцікавіші події липня

З 21 червня до 18 серпня

– Сергій Шишко – видатний майстер пейзажу й натюрморту, який здобув визнання ще за життя. Його впізнавана лаконічна манера завжди привертала увагу, – розповідає кураторка ретроспективної виставки "Сергій Шишко. Живописний щоденник", мистецтвознавиця-експертка Євгенія Білоусова, 37 років. До експозиції увійшло понад 80 живописних і графічних робіт та етюдів художника із семи приватних колекцій, Національного художнього музею України та Київської картинної галереї.

– Останні проєкти Київської картинної галереї продемонстрували, що є запит саме на класичне мистецтво. Виставку Сергія Шишка ми вже проводили в цьому закладі 2007-го. Вирішили повторити, але в новому форматі, залучивши картини не лише з приватних, а й музейних зібрань, – продовжує Євгенія Білоусова. – "Живописний щоденник" охоплює творчість Сергія Федоровича від 1926 року, коли він іще навчався в ніжинській школі, до останніх днів життя 1997-го. Найбільше відомий як співець столичного пейзажу. Перлиною експозиції стали 15 робіт із циклу "Київська сюїта", за який 1982-го отримав Державну премію імені Тараса Шевченка. П'ять із них змальовують фонтан Маріїнського парку в різні пори року.

 

Отримання Шевченківської премії збіглося з особистою трагедією. На початку 1980-х померли дружина та донька. Ці події призвели до кардинальних змін у творчості. Раніше в живописі Сергія Шишка переважав пейзаж, а після смертей рідних він замикається та звертається суто до натюрморту, зрідка створюючи портрети знайомих. Пишучи переважно вдома, зображав квіти, що їх йому приносили друзі. У митця сформувався характерний натюрморт з обмеженою кількістю стандартних елементів. Окрім квітів, кілька ваз і керамічні статуетки. Часто у творах цього періоду є фіалки. На його думку, забезпечували стабільну вологість, важливу для зберігання живопису.

На спадщину Сергія Федоровича є стабільний попит на артринку. Особливо це стосується картин, присвячених Києву. Рідко трапляються у відкритому продажі та швидко осідають у колекціях. За останні два роки нам пропонували з десяток його робіт із діапазоном ціни від 18 до 50 тисяч доларів.

Виставка "Сергій Шишко. Живописний щоденник"

Київ, Національний музей "Київська картинна галерея", вул. Терещенківська, 9

30 червня

У Вінниці відбудеться другий благодійний марафон у рамках Ліги забігів RUN 4 VICTORY. Зібрані кошти передадуть на підтримку місцевих військових частин та ТрО міста.

Кожен охочий зможе обрати для себе дистанцію у 2, 5, 10, 21 км або долучитися до забігу онлайн. Для наймолодших учасників передбачено дистанції 200, 400 або 800 м.

– На марафон RUN 4 VICTORY у Вінниці вже зареєструвалося понад 150 вихованців "Колоса". Хочемо допомогти Збройним силам. Я також братиму участь, бігтиму дистанцію у 2 кілометри, щоб бути прикладом для наших вихованців, – каже Валерій Швець, керівник Вінницької спеціалізованої дитячо-юнацької спортивної школи олімпійського резерву з легкої атлетики ВТО ВФСТ "Колос".

Організаторами заходу є спортивна спільнота "Характер", Всеукраїнське фізкультурно-спортивне товариство "Колос", Благодійний фонд "МХП – Громаді". Забіг відбудеться за підтримки Вінницької ОВА, міської ради та партнера I–VIN. Спонсори благодійного марафону – міжнародна компанія МХП та Вінницький Хаб МХП.

Під час благодійних забігів у чотирьох містах організатори планують зібрати 1,5 млн грн на потреби армії. Перший марафон RUN 4 VICTORY уже відбувся в Тернополі 19 травня. У заході взяло участь близько 400 дорослих та 100 дітей. Ще близько 100 осіб долучилося до забігу онлайн.

Другий благодійний марафон

у рамках Ліги забігів RUN 4 VICTORY

30 червня, Вінниця, Вишенський парк

Умова участі – донат на потреби ЗСУ

2, 3, 14 липня

– Коли вперше прочитала "Що записано в книгу життя", розплакалася, хоча мені не притаманно плакати від літературного твору, – каже режисерка, 31-річна Вероніка Літкевич. Її вистава Intermezzo складається з чотирьох психологічних новел письменника Михайла Коцюбинського 1902–1911 років: "Цвіт яблуні", Intermezzo, "Сон", "Що записано в книгу життя".

– Коцюбинського знають за повістю "Тіні забутих предків", але в нього ще багато чудових оповідань. Так точно описує всю палітру людських переживань, що не можна залишитися байдужим. Це місточок до серця глядача, – продовжує Вероніка Літкевич. – Intermezzo зробила наскрізною новелою в постановці. Починається з того, що оповідача втомили люди та їхнє горе. Усім нам потрібно робити собі час від часу інтермецо, тобто паузу. Брати перерву й відновлюватися, щоб знову з'являлося натхнення.

Протягом вистави герой ніби споглядає буття однієї сім'ї в паралельних реальностях. У творі "Що записано в книгу життя" проблематика проста – злидні. У "Сні" добробут є, проте таланту не реалізовано. А в "Цвіті яблуні" є і гроші, і успіх, але смертельно заслабла дитина – безсилля перед фатумом. На прикладі різних історій прагнула розкрити просту думку: не існує універсального рецепта щастя. Життя – це вир подій і реакцій, що в різних обставинах набувають абсолютно відмінних значень. Вчинки, які здаватимуться абсурдними в одних умовах, в інших видаються цілком виправданими.

Вистава Intermezzo, режисерка Вероніка Літкевич

2–3 липня – 18:00, 14 липня – 13:00, 17:00, Київ,

Національний драматичний театр імені Івана Франка,

пл. Івана Франка, 3

9, 21 липня

– "Палаючи в пітьмі" – одна з небагатьох п'єс-притч у світовому репертуарі. Через коротку історію можна ­зрозуміти важливі для кожного речі, – каже режисер Олексій Лісовець, 64 роки. Дія його вистави за твором 1947 року іспанського драматурга Антоніо Буеро Вальєхо розгортається в інтернаті для молодих людей із порушеннями зору.

– За сюжетом, у закладі з'являється хлопець Ігнасіо, який усвідомлює свою сліпоту. Усіх інших мешканців інтернату гуртує думка, що вони не відрізняються від інших. Це спрощує їм життя, – продовжує Олексій Лісовець. – Ідеться про вибір. Драма ставить питання, на що людині спиратися – на трагічну правду чи на втішну брехню, які існують одночасно. Життя можна сприймати, заплющуючи очі на складнощі та заспокоюючи себе брехнею, якщо схожа на дійсність і допомагає. Так поводяться, наприклад, лікарі з тяжкохворими. Але реальність все одно наздожене – й доведеться вигадувати нову оману.

Притчі – універсальні. Навіть у наших реаліях була подібна ситуація. Колишній радник Офісу президента Олексій Арестович у перші дні повномасштабного вторгнення розповідав, що війна скоро закінчиться. Його заспокійливі прогнози втримали багатьох від паніки, хоча трагічна правда була інша. Але нам усе одно потрібна якась втішна брехня, і вона обов'язково з'явиться.

 

Прем'єра вистави "Палаючи у пітьмі",

режисер Олексій Лісовець

9 липня – 18:30, 21 липня – 16:00, Київ, Національний

драматичний театр імені Лесі Українки,

вул. Богдана Хмельницького, 5

12–20 липня

Уперше з 2010 року Одеський міжнародний кінофестиваль проведуть у Києві. Покажуть понад 90 українських і закордонних фільмів різних років.

– Сподіваємося, що повернемося в Одесу, але поки що Київ простіший у логістиці для гостей заходу, – каже генеральна директорка ОМКФ, 37-річна Анна Мачух. – Нам 15 років – невеликий, однак ювілей. Відзначаємо цю дату, згадуючи найкращі стрічки часів незалежності.

Серед програм ретроспективи – "Кохати по-українськи" та "Співає Україна". До першої увійшли чотири фільми про любов 2016–2020 років: "Гніздо горлиці", "Стрімголов", "Забуті", "Віддана". У другій будуть чотири музичні стрічки 2019–2024 років: "Гуцулка Ксеня", "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго", "Рози. Фільм-кабаре" та "Я, "Побєда" і Берлін".

– Наше першочергове завдання з початку повномасштабного вторгнення незмінне – підтримка кіноіндустрії. Тому концентруємося на показах українських робіт, проводимо пітчинг проєктів, надаємо можливість професіоналам долучитися до обговорення важливих для галузі питань, – продовжує Анна Мачух.

Одеський міжнародний кінофестиваль

Київ, Конгресно-виставковий центр "Парковий",

вул. Паркова дорога, 16А

Будинок кіно, вул. Саксаганського, 6

Кінотеатр "Оскар", пл. Спортивна, 1А

До 14 липня

Популярною культурою, про яку ми мріяли з часів Володимира Винниченка, назвала гендиректорка Мистецького арсеналу Олеся Островська-Люта історичний мюзикл "Ти [Романтика]". Альбом творчого об'єднання МУР про Розстріляне відродження вийшов цього лютого. У записі взяли участь поет Сергій Жадан, піаніст Євгеній Дубовик, музикант Сергій Мартинюк, актори Женя Янович та Олена Кравець, гурти "Хейтспіч" і Nazva.

18 композицій пов'язує сюжет, що охоплює події 1918–1937 років. Серед персонажів – Павло Тичина, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Михайль Семенко, Лесь Курбас та інші мешканці харківського будинку літераторів "Слово". В основу лягли спогади і твори письменників, факти про них, а також фрагменти з фільму "Будинок "Слово". Нескінчений роман".

Квитки на прем'єру сценічної версії у столичному Міжнародному центрі культури і мистецтв 23 квітня розкупили за 15 год. Тур гурту з виставою стартував 20 травня у Вінниці, а завершиться 14 липня в Чернігові. Мюзикл виконують 14 акторів, 12 танцівників і п'ять музикантів. Композитор – Віктор Ткаченко.

– Життя українських письменників цікавіше за будь-який кіносюжет. Про це мало хто знає, особливо в моєму поколінні. Вирішив, що треба розповісти, але щоб було оригінально. Бо глибиною ніколи не перевершу статті літературознавців, які вивчали тему по 20–30 років, – каже автор текстів і режисер Олександр Хоменко, 23 роки. – У нас мало історичних вистав із рефлексіями сучасних авторів, а історичного мюзиклу взагалі немає. Торік почав писати альбом у цьому жанрі. У процесі роботи бачив новини про те, як гинуть на фронті письменники, художники, режисери, актори. Розумів, що Розстріляне відродження повернулося, а культурний бум народжується під обстрілами.

Всеукраїнський тур проєкту МУР

із мюзиклом "Ти [Романтика]"

Вінниця, Рівне, Луцьк, Одеса, Івано-Франківськ, Чернівці, Тернопіль, Хмельницький, Суми, Полтава, Запоріжжя, Дніпро, Кривий Ріг, Миколаїв, Біла Церква, Черкаси, Київ, Житомир, Чернігів

З 18 липня до 25 серпня

– Досліджуємо практики українських художників, які зверталися до роботи з текстилем, – від традиційного гобелена до творчих пошуків. Розповідаємо, як техніки декоративно-прикладного мистецтва перетворювалися на художні методи, що змінювалися протягом останнього століття, відображаючи запити часу, – каже співкураторка виставки арттекстилю, мистецтвознавиця Тетяна Волошина, 31 рік. В експозиції будуть роботи майже 50 художників XX–XXI ст., які працювали з текстилем у публічному просторі, інтер'єрі та костюмі, зокрема експерименти сучасних авторів. Вироби переважно із приватних збірок і родинних колекцій митців.

 

– Знакова для нас особистість – художник і декоратор Олександр Саєнко, учень монументаліста Михайла Бойчука, – продовжує Тетяна Волошина. – Він став засновником школи, а його справу продовжили донька Ніна Саєнко й онука Леся Майданець-Саєнко. Для творчості митця характерні бойчуківські теми. Зображав, зокрема, природу, жіночі образи, козака Мамая.

Виставка українського арттекстилю

Київ, Національний центр "Український дім",

вул. Хрещатик, 2

До 4 серпня

Роботи 2017–2024 років, об'єднані темою втрати дому, містить виставка "Між прощанням і поверненням". 17 митців звертають увагу на досвід вимушеного переселення через війни, окупації й екологічні зміни протягом минулого й цього століття. Серед учасників – Пьотр Армяновський, Алевтина Кахідзе, Зоя Лактіонова, Ольга Кyзюра, Вікторія Розенцвейг, Катерина Алійник, Катерина Єрмолаєва.

У проєкті представлено фільми про тимчасово окуповані Маріуполь і Новотроїцьке, інсталяції про дім у Донецьку та помешкання у Львові, пейзажі Херсонщини й Донеччини та інші твори. До експозиції також увійшли спогади, листування та щоденники колишніх в'язнів концтаборів, примусових робітників, біженців, військовополонених.

– Це виставка про знайомі місця, що перетворюються на простори спогадів, бо повернутися до них неможливо. Через мистецькі практики художники наближаються до них, реконструюють родинні історії та ландшафти дитинства, розмірковують про перетини культур та опір забуттю. Мистецтво як утілення уяви дає змогу перевигадувати й оживлювати розірвані зв'язки, віднаходити образи та слова. Саме досвід втрати дав нам ключ до повідомлень, залишених у таборах Ді-Пі, під час Голокосту, на примусових роботах, у депортації, а також протягом російсько-української війни. Тому час між прощанням і поверненням стає моментом для віднайдення стертих історій та усвідомлення власного місця в кожній із них, – кажуть кураторки Наташа Чичасова та Ася Цісар. Вони відмовилися від поділу експозиції на тематичні блоки, щоб осмислити спільний біль і сум за домом кількох поколінь українців, кримських татар, приазовських греків, євреїв, грузинів, вірменів, поляків, ромів.

Виставка "Між прощанням і поверненням"

Київ, Мистецький арсенал, вул. Лаврська, 10–12

До 7 серпня

"Усі знають, що в мене три Батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії", – казав режисер Сергій Параджанов. На виставці "100 облич Параджанова" до 100-річчя від дня його народження зібрано присвячені митцю колажі, плакати, скульптури, живопис і фото, а також його власні колажі, картини, листи й інші архівні матеріали. Серед експонатів – колажі акторки Лариси Кадочникової, світлини фотографа Ігоря Гільбо, графіка художника Георгія Якутовича, твори скульптора Анатолія Фуженка. У межах проєкту показують фільми Параджанова "Тіні забутих предків", "Київські фрески", "Колір граната", "Ашик Керіб" і стрічки про нього.

– Це ім'я знакове не лише для української культури, його шанують у всьому світі. За рішенням ЮНЕСКО, 100-річчя режисера включили до числа важливих подій ­2024-го, – говорить молодша наукова співробітниця Київської картинної галереї Ірина Хоменко. – Видатний художник завжди сприймає інші культури, наче рідні. Він поглинається ними, ніби бачить наскрізь. У роботах Параджанова полікультурність не завжди на поверхні зримого, але її можна вловити на відчуттєвому спектрі.

Параджанов не був митцем однієї техніки, стилю і, здається, однієї доби чи Батьківщини. Він точно мав сотню облич, якщо не більше. Як у житті, так і у творчості. Створював кіно, колажі, ляльок, капелюшки, натюрморти й ніколи не до­зво­ляв собі зупинятися. Попри заборони, переслідування, постійні втручання у творчий процес і фінальний матеріал фільмів та арешти продовжував віддавати себе світові. Усі твори цієї експозиції, можна сказати, параджанівські. Кожен присвячено йому та його мистецьким цінностям.

Виставка "100 облич Сергія Параджанова"

Київ, Національна академія мистецтв України,

вул. Бульварно-Кудрявська, 20

До 31 грудня

– Перші люди з'явилися на території України мільйон років тому в період раннього палеоліту. А перші археологічні свідчення про те, що вони вірили в щось надприродне, належать до неандертальської доби, тобто починаючи від 120–100 тисяч років тому, – розповідає кураторка виставки "Дохристиянські вірування України", археологиня Марина Стрельник, 62 роки. – Первісною формою релігійних уявлень був анімізм: віра в те, що в кожної істоти чи предмета є двійники – душі. Вмістилищем душі людини найчастіше вважали голову, серце, печінку, кров чи дихання. У могильниках ховали з речами, які мали забезпечити на тому світі таке саме життя. Клали прикраси, посуд, шматок вохри, яку сприймали як символ життєвої сили. Побутував і тотемізм: вірування, що люди походять від тварини чи стихії.

У первісні часи з'являються і служителі культів, які зверталися до вищих сил і проводили обряди. В їхні поховання клали жертовні ножі, посудини, амулети. Якщо жрець вважався злим, то перекривали брилами, щоб душа не вилізла й не нашкодила живим.

З кінця неолітичної доби основною поховальною пам'яткою на теренах України стає курган. Його сприймали як черево матері-землі. Племена пізніших культур ховали своїх померлих поверх попередніх поховань, засипаючи їх землею. На курганах часто ставили стели, ідоли, брили, що зображали предків.

В експозиції – понад 500 археологічних пам'яток віком від 20–18 тис. років до нашої ери до X–XII ст. нашої ери, зокрема посуд, прикраси, статуетки й інші предмети з фондів музею. Поділена на тематичні розділи: зародження релігійних вірувань та обряди, сакральні місця та служителі культів, уявлення про божества, світобудову та місце людини у Всесвіті.

Виставка "Дохристиянські вірування України"

Київ, Національний музей історії України,

вул. Володимирська, 2

×