"Трагедія в тому, що багато хто хоче залишити Крим. А ми ж стільки років боролися за повернення на батьківщину", – каже колишній голова Меджлісу кримських татар Мустафа Джемілєв
– Здравствуйте, – тисне руку 70-річний Мустафа Джемілєв, колишній голова Меджлісу кримських татар, народний депутат України.
Інтерв'ю призначив у 4-кімнатній квартирі, що отримав як нардеп, на вул. Луначарського на Лівому березі в Києві. Проводить у вітальню, що водночас є робочим кабінетом. Сідаємо за квадратний скляний стіл. На ньому в кришталевих цукерницях – солодощі, арахіс у шоколаді. Поряд – попільничка, пачка кубинських сигар і цигарки Marlboro. У комп'ютері позаду столу відкрита сторінка на одному з турецьких сайтів із новиною про Джемілєва. Стіну праворуч займає бібліотека. Більшість книжок – історичні. Під вікном – шкіряний диван, на якому чотири стоси паперів.
Розмовляємо російською.
За останні півроку в Україні багато чого відбулося: Майдан, нова влада, російська окупація Криму. Сподівалися такого повороту подій?
– Те, що в нас хижий сусід, – знали, але такої окупації не очікували. Я думав, якщо Крим і заберуть, то тільки в реальній війні. Але Україна – не Чечня, тут живуть 45 мільйонів людей. Не очікував, що Росія піде на такий крок. Але пішла. Дивовижно було те, що без всякого спротиву. Хоча вони й підготували такий ґрунт, що його не було.
Скільки разів ми казали владі в Києві: ви взагалі Кримом не займаєтеся. Навіть за найбільш демократичного Ющенка позиція була така: кримські татари і так свої, за них можна не хвилюватися, давайте задобрювати росіян. Їх задобрити не зуміли, а кримських татар відштовхнути від себе вдалося. Серед двох тисяч працівників кримського СБУ не було жодного татарина. І коли прийшли окупанти – і Служба безпеки, і міліція, і прокуратура, і податкова із задоволенням здалися й підняли російські прапори. А якби там були кримські татари? Такого не сталося б. Коли терористи почали захоплювати Верховну Раду Криму й Раду міністрів, їх всього налічували 110 чоловік. За 20 кілометрів від Сімферополя, у селищі Піонерське, розташувалася "Альфа". Можна було дати команду, терористів би роззброїли і взяли під контроль усі державні установи. Нічого не робилося.
Розмову перериває дзвінок у двері. Мустафа Джемілєв вибачається й іде відчиняти. За хвилину заходить його племінниця.
– Салам алейкум, – вітається.
– Вона живе тут, бо вчиться в Києві. Помітили, як у мене чисто? Це вона допомагає.
Яких глобальних помилок українська влада припустилася щодо Криму?
– Не було продумано національної політики. Прийняття закону, яким кримських татар визнано корінним народом Криму, ми 23 роки добивалися. Якби це зробили раніше – відповідно до декларації ООН про права корінних народів, Росія не мала би права вторгнутись і нав'язувати нам своє громадянство. Більше того, без нашої згоди на території Криму не зміг би далі розміщуватися Чорноморський флот. Москва в цьому плані була хитрішою за Київ. Не встигли захопити півострів, як прийняли постанову про гарантію прав кримських татар. Пообіцяли нам 20 відсотків представництва у структурах влади. Збрехали, звичайно. Та й на нас їхні обіцянки не подіяли, бо маємо багатий історичний досвід стосунків із Росією. Але вони зробили хоч якісь кроки, щоб нейтралізувати супротив кримських татар. А Україна протягом 23 років бездіяла.
Друга помилка – перебування Чорноморського флоту. Він був розплідником сепаратизму. Після грузинської війни я одним із перших казав: Україна – наступна. У Грузії роздавали російські паспорти, а потім прийшли танки. А в Криму і роздавати нічого не треба, там і так було 20 тисяч російських військових і десятки тисяч тих, хто вийшов на пенсію. Додатково ввели ще 10–15 тисяч військ. Українські Збройні сили на той час налічували близько 14 тисяч, але команди чинити супротив їм не дали. Найвищими проявами патріотизму стало здати зброю і заспівати український гімн. Пояснювали: щоб не було кровопролиття. Ми теж його не хотіли. Але навіщо тоді тримати солдат? Багатьох кримських татар це деморалізувало. Мені казали: "Мустафа, 14 тисяч солдат здали зброю, а ви хочете, щоб ми опиралися?"
Як житимете в умовах окупації?
– Ситуація дуже складна. Нас у Криму менше, ніж етнічних українців. Вони можуть перебратися на материк. А куди кримському татарину йти? Вася приїхав на своєму танку: Крим – територія Росії, а ти, якщо хочеш тут жити, прийми російське громадянство. Якщо не хочеш, значить, ти – іноземець. Отже, не маєш права бути держаним службовцем, користуватися своїм майном, оформлювати якусь документацію, вести бізнес. Можеш лише 90 днів перебувати на території Криму, потім їхати кудись, повернутися і знову бути 90 днів. А хто їздитиме туди-сюди разом із дітьми? Добре, що Київ прийняв закон про окуповані території, де вказано: якщо не написав заяви про відмову від українського громадянства, незалежно від того отримуєш російський паспорт чи ні, залишаєшся громадянином України. Це хоч якийсь вихід.
Можливо, Росія створить нам такі умови, що доведеться самим покидати Крим. Може почати відбирати землі, утискати релігійні почуття.
Розмову перериває телефонний дзвінок.
– Так, мадам Джемілєва, – каже у слухавку і на декілька хвилин виходить із кімнати.
Коли повертається, каже, що телефонувала дружина з Бахчисарая. Призначено чергове засідання у справі їхнього молодшого сина Хайсера. Торік 27 травня він з необережності застрелив друга сім'ї Февзі Едемова.
– Ви ж знаєте мою сімейну драму, – пояснює Мустафа Джемілєв, сідаючи за стіл. – Вони на цьому теж хочуть грати і використати її в політичних цілях. Син застрелив людину, практично члена нашої сім'ї. Доти лікувався, бо в нього психічні розлади. Торік у листопаді подзвонила людина Януковича і відкритим текстом сказала: "Мы все уладим, будет неосторожное хранение оружия и обращение с ним. У нас есть только два дня. Вы же знаете, кому я должен дать ответ". За ті статті дають умовне ув'язнення і відправляють на лікування. Але мені сказали: маю піти з фракції "Батьківщина", якийсь час побути незалежним, а потім вони взяли б у якусь партію, що збиралися створювати. Той чоловік певний час був прем'єр-міністром, і до нього я ставився з повагою. Я відповів, що мої сімейні справи – це мої сімейні справи, а політика – це інше. І спаси Аллах український народ від тієї політичної сили, яку ви зараз формуєте, якщо свої перші кроки починаєте з таких речей. Після цього справу перекваліфікували на "умисне вбивство". Тепер уже росіяни взялися за неї й починають розкручувати. Думають, таким чином тиснутимуть на мене. Хоча, за російським законодавством, вони не можуть судити людей, які є громадянами іншої країни. Справу мають передати українській стороні. Але вони нахабно порушують і власні закони. Тому сина зараз тримають як заручника. Хоча і дружина вбитого на суді сказала, що ніяких претензій не має. Просить його звільнити, бо це був трагічний випадок.
Як витримуєте все це?
– Якби в мене не було такого суворого життя, може, я й опустив би руки. Звісно, дуже переживав, особливо самогубство внучки (10-річна Джаніке повісилась у серпні позаторік. Кажуть, випадково – хотіла налякати батьків. – "Країна"). Онуки зазвичай рідніші за дітей навіть. Але я не плакав, уже розучився, – опускає очі.
Українську владу звинувачують, що вона здала Крим.
– Якби я був владою у Києві, то давав би інші розпорядження. Не знаю, який фактор вони вважали головним – у них був повний обсяг інформації. Можливо, занадто понадіялись на Захід. Коли я був у НАТО в Брюсселі, то запитував, чим вони могли б нам допомогти. Сказали, що питання військової участі поки що неможливе. Будуть тільки санкції. У приватних розмовах додавали, що на їхню допомогу зможемо розраховувати лише, коли самі почнемо воювати.
Туреччину я просив закрити Босфорську протоку. Але вони не могли цього зробити, бо є угода щодо регулювання проходу кораблів. Росіяни її не порушували. От якби була війна – тоді перекрили б. Однак Україна формально не воює. Тож чому турецькі солдати встряватимуть у війну з Росією?
Яка подальша стратегія кримських татар?
– Погляди розділилися. Хтось каже, що Україна нас покинула і треба рятуватися самим. Інші говорять, що в такій ситуації змушені отримувати російські паспорти. Треті вважають, що варто йти в парламент, аби хоч якось захищати права 300 тисяч наших людей у Криму. А ще хтось каже, що ніяких контактів і стосунків з окупантами не може бути.
Двох людей від кримських татар відправили в уряд.
– Курултай (позачергова сесія з'їзду кримськотатарського народу відбулася 29 березня. – "Країна") не приймав цього рішення, це зробив Меджліс (виконавчий орган курултаю. – "Країна"). Я тоді був у Америці. Коли повернувся, прапора України на будівлі Меджлісу вже не було. Один із його членів сказав: "Что мы из-за куска материи будем кровь проливать?" Розмова була дуже жорстка. Я пояснив, що це не шматок матерії, а символ. Прапора України не було й на курултаї. Гімн теж не виконали. Хоча у статуті написано, що на відкритті курултаю виконують гімн кримськотатарського народу і гімн України. Питання знімати чи не знімати прапор із будівлі Меджлісу треба було поставити на голосування. Прапор повісили. Наступного дня 30 мордоворотів хотіли його зняти. Треба було бачити, як троє наших дівчат їм протистояли. Зараз прапор висить, біля нього – охорона.
Для нашого народу захоплення Криму – дуже погано, бо ми потрапляємо в інше правове поле. Хоч би що казали про демократію в Україні, але вона на кілька голів вища за російську. Зараз ми опинилися у "брежнєвському" Радянському Союзі. Можуть бути репресії. Трагедія ще й у тому, що багато хто хоче залишити Крим. А ми ж стільки років боролися за повернення на батьківщину.
Що останнім часом вас найбільше шокувало?
– 1961 року, коли створювали Спілку кримськотатарської молоді, і мені оголосили перший вирок за антирадянську діяльність, я собі сказав: ми з тобою будемо битися до кінця. Тобто, до мого кінця, бо кінця радянської влади тоді не очікувалося, – усміхається. – Коли заздалегідь готуєш себе морально до найгіршого, а відбувається не найгірше, то сприймаєш це як дар Божий. Тому шоку давно не бачив.
Як врегулювати ситуацію на сході країни? От олігарх Рінат Ахметов заявив, що Донбас має бути у складі України. Але ж нічого не робить для цього.
– Він спостерігатиме за розвитком ситуації, хоче безпеки для себе. Я йому ще 2004 року казав: "Ахмет-бей, вам із вашими мільярдами треба триматися подалі. Ви ж не знаєте, хто стане президентом". Він відповів: "Если придет Ющенко – он меня разорвет. А Янукович – это мой человек. Будет делать то, что я скажу". На Донбасі Ахметов – не найгірша особа. Хоча період первинного накопичення капіталу в нього був дуже кривавий. Я хочу з ним зустрітися, поговорити про ситуацію в країні. Хочу порадити, аби брав приклад з Ігоря Коломойського (олігарх, губернатор Дніпропетровщини. – "Країна").
Коли я останній раз був у Вашингтоні, після всіх протокольних розмов, окремо поговорили із сенатором Джоном Маккейном. Він запитав, чи піде Росія на материкову частину України. Я відповів: "Можливо помиляюсь, але таке враження, що Москва блефує. Хочуть, щоб ви основну увагу звернули на Східну Україну й забули про Крим". І в Женевських угодах (між Україною, ЄС, США і Росією щодо врегулювання української кризи, прийнятих на переговорах в Женеві 17 квітня цього року. – "Країна") питання Криму вже не стояло. Провідні військові експерти говорять, що серед російської техніки біля кордону України багато муляжів. Москва хоче нас залякати і, як кажуть, бере на понт. Я не повірив. Але експерти наполягають, що частину техніки зроблено з ДСП. А от п'яту колону на Сході Москва використовує сповна. І це не лише росіяни, а й завербовані українці.
Який у вас розпорядок дня?
– Часто доводиться змінювати плани. Кожен день мрію виспатися, але не виходить. Ця сволоч, – усміхаючись киває на чорний iPhone передостанньої моделі, – будить. Не вимикаю його, бо всяке може бути.
Звідки черпаєте енергію?
– У Магадані в тюрмі давали 45 хвилин на прогулянку. О шостій ранку будили криками: "Кто на прогулку?" Усі відмовлялися, бо хотілося спати. А я виходив. Конвой злився, бо їм доводилося йти зі мною. 45 хвилин бігав. У камерах було дуже сиро: проводиш по стіні – і рука вся мокра. Ще й годували погано. Усі звідти вийшли з туберкульозом, один я – здоровий. Бо щодня бігав, потім ще й обливався. І зараз бігаю, коли в Криму живу. Потім – гантелі, турнік.
І водночас багато курите.
– Колись у Туреччині зробили рентген. Лікар зі знімком питає, чи давно курю. Відповідаю, що зі студентських років. А він на вухо моєму товаришу шепче: "Цей чоловік півстоліття палить, а легені має, як у дитини". А мені через хвилину вголос: "Треба кидати".
Чим захоплюєтесь?
– Зараз найбільше – інтернетом. Рискаю по всьому світі, – киває у бік комп'ютера. – Читаю турецькою, англійською, – підпалює чергову цигарку.
Вас хотіли висунути у президенти України.
– Говорив із деякими опонентами щодо "фашистів" і "бандерівців" в Україні. Кажу: "Конгрес українських націоналістів, Народний рух офіційно пропонували висунути мене на президентських виборах. Такий він, український націоналізм". Але я відмовився. Порадив їм знайти когось молодшого і динамічнішого.
Наприкінці розмови Мустафа Джемілєв дарує дві книжки про судові справи проти нього в 1974 році. Підписує російською і кримськотатарською мовами. Прощається, проводить до дверей.
3 
1
Коментарі