"Ми даємо світу шанс жити, не керуючись страхом"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Михайло ТКАЧ, 33 роки, журналіст:

"Путін боїться Україну і тому хотів змусити Україну боятися путіна. Він би злякався і втік, тому був впевнений, що злякається та втече Зеленський. В його картину світу не може вписатися те, що не може боятися. А того, чого він не розуміє, він боїться ще більше. І тому все і всіх, хто його не боїться, він завжди намагався знищити.

Різними європейськими урядами, лідерами та міністрами досі керує страх. Але не Україною. Саме тому, коли лунає думка, що Україна зараз захищає свободу Європи, мова не лише про кордони та кав'ярні на розі улюблених вулиць, до яких російський танк може і справді не доїхати. Мова про те, що саме Україна такою надважкою ціною дає світу шанс жити, не керуючись страхом, а жити, керуючись свободою.

росії не існує. Лише на папері. Існують ракети, снаряди, кулі, кийки, міліція, фсб, катівні, тюрми. Є лише черговий день, коли путіну страшно".

 

Володимир ГЕВКО, 41 рік, маркетолог:

"Коли ховають руского солдата – доводиться вигадувати йому різні героїчні історії, щоб із просто бойової одиниці зробити хоч когось і поховати як людину.

Коли ховають українського солдата – часом навіть не все вдається згадати й перерахувати про нього. Настільки він Людина".

Сергій МАРЧЕНКО, експерт ринку праці:

"Наша проблема в тому, що на росії не один путін, а мільйонів 70 як мінімум. Самі вони не помруть".

Мирослава ІЛЬТЬО, журналістка:

"Любочка, врятована дівчинка з розбомбленого села, сидить у мене на колінах. Вона така ж балакуча, як і я, і власне, я тут, щоб її слухати. Але втома бере своє – дрімаю. Дівчинка щось муркоче про друзів, про віршик англійською, здається, навіть декламує. Потішно і мило, долинає її голосочок крізь мій сон, аж раптом я вихоплюю слова:

– … Бо краще зразу. Як убило зразу, то шкода, але ти нічого вже не можеш зробити. Тобі боляче тільки тому, що прийшла смерть. А якщо покалічило – більш боляче, бо тобі погано через те, що комусь сильно погано, а ще погано, бо ти ніяк не можеш допомогти. Ми найбільше переживали, щоб ні в кому осколок не застряг, бо в нас не було навіть перекису.

І я б хотіла прокинутися, але це не сон. Дівчинка, яка закінчила перший клас, роздумує поміж віршиків англійською про те, що краще одразу смерть".

Ірина ЦІЛИК, 39 років, режисерка:

"Сідаємо в таксі у Ґданську, там прапорець Грузії.

– О, – кажу, – ми любимо Сакартвело.

Але від розмов про найкращі хачапурі в Кутаїсі швидко переходимо до теми російсько-української війни. Водій, грузин, незадоволений моїми словами про те, що повертаюся до Києва.

– Навіщо ти це робиш? Ти ж із дитиною!

Я починаю трішки сердитися. Але наступні його слова мене знеструмлюють.

– У Маріуполі воювали мої рідний брат, дядя і двоюрідний брат. Двоюрідний брат там загинув. Інші далі воюють в Україні.

Після паузи тихо і похмуро додає:

– Я теж хотів їхати воювати за Україну. Але ми з братом вирішили, якщо обидва загинемо, то наш рід і прізвище зникнуть".

Тарас СТАДНИЦЬКИЙ, 39 років, актор:

"Той момент, коли бачиш в якомусь серіалі, як люди вночі сидять на гойдалках і говорять, мимоволі думаєш: Шо вони там роблять в такий час? Комендантська година!!! Волонтери, чи шо?"

Сергій ГРОМЕНКО, 36 років, історик:

"Українські танки не в'їдуть у Москву. Принаймні зараз, а не потім, у рамках миротворчої місії ООН чи на запрошення Новомосковського князівства. У нас не вистачить сил на окупацію, та й Захід нам у цьому не допоможе. Це погана новина.

Хороша в тому, що Росія в 1905 році та Німеччина у 1918-му фактично капітулювали, хоча на їхній території не було жодного ворожого солдата! Просто в тилу в них склалися такі умови, що унеможливили подальшу боротьбу.

Тому Україна цілком здатна виграти нинішню війну з розгромним рахунком, навіть не захопивши Москву. Отже, наш спротив – не марний. Перемога – можлива. Хоч і без "Абрамсів" на Красній площі. Принаймні зараз".

Роман ДОНІК, 53 роки, громадський активіст:

"Не треба нагадувати про війну якимись емоційними речами тим, хто про неї й не думає. Все, баста, нема тих, хто не знає про війну. Після Маріуполя, Бучі, Рубіжного, ракетних та авіаударів нема ні єдиного, хто не зробив свій вибір. Тому стукати в зачинені двері шокуючими новинами – тільки шкодить тим, хто цю війну пропускає через себе. Шкодить тим, хто зараз цю війну воює. Бо їм потрібен надійний тил. Моноліт. У нас усіх є одна проста задача. "Щоб віра моя була гранітом". Щоб кожен із нас був гранітним островом у цьому жаху війни. Щоб кожен із нас ніс впевненість в нашій перемозі. Просто спокійну впевненість. Таку просту, щоб навіть дико було в цьому сумніватися. Як Сонце кожного дня сходить, так ми переможемо. Це дуже складно, але це дуже просто. Бо нема в нас іншого вибору. Нема нам куди бігти. Нема вибору, крім перемоги. Інакше знищать нас. Як не всіх, то більшість".

Дарія БУРА, журналістка:

"Оці "бідні наші сонечка", "вони залишили все заради вашого спокою", підкріплені жалісливими фотографіями військових, – це якась х*рня.

Так, багато військових, які дємбєльнулися раніше, знову повернулися в армію. Хоча, напевно, їм хотілося більше спокою вдома. Багато хто залишив життя, яке налагодив після перших років війни.

Але давайте чесно, велика частина людей в армії – військові, які зараз роблять свою роботу, на яку вчилися, яку обрали. Велика частина людей в армії, які знають, як робити смерть ворогам, і через те, що "як же ці росіяни за*бали", йдуть знову робити цю роботу. Велика частина людей в армії – ті, хто ще з 2014 і наступних років знайшов себе у війську і чекав, коли позиційна війна, яка явно затягнулася, поновиться і можна буде остаточно дати москалям тягла.

Тому "котики" та "сонечки бідненькі" вони не для нас. "Котики" і "сонечки" вони для своїх мам, дружин, чоловіків. А для інших всіх вони – армія, воїни. Які втомлюються і сумують, які замахуються жити в х*рових умовах, які хочуть обіймати своїх дітей. Але кожного і кожну з них пре приналежність до нашого війська".

Андрій СЕНЬКІВ, журналіст:

"Дивився футбол Австралія – Перу. Почитав історію цих країн. І подумав, що Україна цілком могла б повторити їхній шлях і повторювала до певного моменту. Обидві ці країни були колоніями Британії та Іспанії відповідно. Повністю втратили свою мову. Загубили велику частину ідентичності. Продовжують жити в парадигмі колишньої метрополії та її культурному коді. І не роблять із цього проблеми з двох причин.

1. Метрополії в якийсь момент дали собі спокій. Бо не витягували фізично/матеріально. Та й так були задоволені впливом на ці країни. І важливо: ці метрополії частково відійшли від імперськості й не було керівника, який би їй підігравав і повністю будував навколо цього держполітику.

2. Більша частина еліт цих країн – або нащадки переселенців з Європи, або настільки з роками злилися з культурним кодом Британії та Іспанії, що не несли жодної ідентичності корінного народу (хоча й виборювали незалежність).

Так, у цих країнах були геноцид, експансія, знищення, дискримінація. І ці механізми досягли бажаного результату – корінне населення на маргінесі. Ми були близькі до того, щоб повторити історію цих країн. Я про зросійщення на всіх фронтах. І те, що ми не бачили б у цьому глобальної проблеми.

Вектор повністю розвернув Майдан. Його роль і значущість важко переоцінити. Як і те, що Росія – не Британія, і не Іспанія. Росія не зупинилась би навіть тоді, коли Україна повністю була б у її системі координат. Росія не давала жодних поблажок для європеїзації нашої країни й весь час ставила ультиматуми. Росія – це розруха та економічна деградація".

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×