Українці описували Голодомор у щоденниках

– У меня есть пристрастие отражать все свои переживания в дневниках. Чтоб мои дети лет через 20 прочли и увидели, как страдал и стонал народ, какой был голод. Я не сгущала, я описывала все ужасы, – каже 1945-го на суді у Кам'янці-Подільському Хмельницької області вчителька 49-річна Олександра Радченко. Під час Голодомору вона жила при лісництві в Чугуївському районі на Харківщині. За щоденники, в яких описала побачене, їй дали 10 років таборів.

1929-го більшовицька влада взялася за суцільну колективізацію селянських господарств і примусові хлібозаготівлі – фактично пограбування українців. Через це в листопаді 1931 року з'явилися перші випадки голоду. Попри це, січень 1932-го влада оголошує "ударним, бойовим місяцем завершення хлібозаготівель". Україну ділять на шість територіальних груп. До кожної відправляють представників політбюро компартії. На місцях активізуються радянські й партійні працівники.

Комуністичний режим будь-що намагається приховати правду про Голодомор. Тому говорити й писати про нього небезпечно. Люди все одно фіксують побачене.

"Ходили бригады опять по дворах и забирали хлеб, – пише 3 січня 1932-го 43-річний Нестор Білоус із села Леб'яжого – нині Чугуївського району на Харківщині. – Забрали у Мачулы Кирила два мешка жита, фунтов 20 ячменя. Меня десятские выгнали, чтобы я отвез у штаб то зерно".

 

Через два дні він додає: "Явилась бригада смотрела у меня в хате и клуне, ширяла в солому и в полову. Заставили собрать кукурузу в кочанах и испуд ячменя, отвесть в штаб. Я все это собрал и отвез в штаб. Если бы знал, то лучше бы не сеял озимого посева, а отвез в хлебозаготовку. У Бутенка Филипа забрали муку всю, горох, квасолю, кукурузу, а им нечиво не оставили".

Навесні 1932-го в селах лютує голод. Документи фіксують тисячі випадків смертей і опухання. Голова Раднаркому УСРР Влас Чубар 10 червня інформує Йосипа Сталіна в Москву, що в Україні голодує населення 100 районів – найбільше Київської та Він­ницької областей.

Того ж дня викладач Харківського хіміко-­технологічного інституту ім. Сергія Кірова 24-річний Михайло Сіньков нотує в щоденнику: "То, что на селе положение чрезвычайно тяжелое – несомненно. Такого не упомнит история советской власти. На Украине есть места, которые оставляет население".

Збираючи урожай 1932-го, селяни, частина колгоспів і навіть деякі райвиконкоми починають відмовлятися від виконання норм хлібозаготівель. Розуміють: вони непосильні. Влада відповідає тиском на українське село. 7 серпня з'являється постанова "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації". У народі її називають "законом про п'ять колосків". За "зрізання" колосків на полях карають розстрілом або 10 роками ув'язнення з конфіскацією майна. На 1 жовтня по цій постанові арештували 44 625 українців, із них 205 – розстріляли.

"В селе Печенегах за покражу кукурузы в артели "Зірка" Коротю Петра и Коротю Василя выездна сессия обласного суда присудила разстрелять, – пише у вересні Нестор Білоус. – Барышпольця Юхима Юхимовича, учителя 18 годов – на 10 го­дов из выселением за пределы Украины и из конфискацией его имущества".

"У Борисполі пробув усього декілька годин, але й їх було досить, щоб побачити, як різко перемінилося містечко й опустіло, – пише 26-річний Дмитро Заволока, завідувач відділу культури і пропаганди Ленінського районного партійного комітету Києва. – Скрізь відчувається застій, що нагадує місцевість після військових подій, великої епідемії чи спустошливого стихійного лиха. Вулиці позаростали бур'янами, людей дуже мало видно. Ті, що зустрічаються по дорозі, мають понурий пригнічений вигляд, обшарпані. Погляди кидають на зустрічних ворожі, підозрілі та непривітні. Стараються ховатися від очей. Подвір'я запущені. Велика кількість дворів зовсім зруйновані й виглядають пожарищами, але без чорних обгорілих стовпів".

Запроваджують натуральні штрафи – вилучають не лише збіжжя та м'ясо, а й всі інші продукти. Українським селянам забороняють їздити в інші регіони СРСР.

"Заходив у всі продуктові крамниці і хотів що-небудь купити, щоб дообідати та заодно повечеряти. Але даремні були мої намагання, – нарікає наприкінці січня 1933-го Дмитро Заволока. – Пройшов крамниць 10–15 і ніде не міг абсолютно нічого найти харчового. Нарешті в одному місці побачив волову ковбасу по 11 карбованців за 100 гра­мів і повидло. Став у чергу і через годину був господарем 200 грамів ковбаси і 200 грамів повидла. Підходив додому роздратований, вщерть переповнений думками про наше державне становище".

Дещо легше було тим, хто отримував право харчуватися в їдальнях за картками й талонами – чиновникам та інтелігенції. Але прогодувати сім'ї і їм було важко, бо придбати продукти не мали можливості навіть у столиці УСРР – Харкові.

"Дивну картину являли собою тоді харківські харчові крамниці, – описує завідувач педпрактикою студентів Всеукраїнського інституту народної освіти Юрій Самброс, 38 років. – Великі їхні залі й помешкання, забиті колись від підлоги до стелі полицями, повними краму, тепер були порожні. На них зовсім нічого не було чи густо стояли лише батареї пляшок водки всіх калібрів. Водка була геть чисто по всіх вітринах, по всіх крамницях – як продовольчих, так і промислових. Пляшки мов зливою затопили усе місто. Тільки на одинокому прилавкові по деяких крамницях стояв черговий харчовий "крам": п'ять-шість таців із нашвидку зробленими стравами. На них з'являвся вінегрет – схожий на силос, із зіпрілою, несмачною кислою капустою. Ще міг бути паштет із риб'ячих огризків із моченою капустою й солоними, різаними, прокислими огірками. Зрідка – шматочки якогось холодного м'яса в підливі. Іще – мочені зелені помідори з цвілим запахом діжки, холодні фаршировані печені помідори з переперченим, щоб не воняло, м'ясним фаршем, зробленим із підозрілого м'яса. Зрідка нарешті, як ласощі, варені яйця чи будь-які дрібні фрукти. Всі ці страви я яскраво пам'ятаю. Вони з'являлися на прилавкові в мінімальних розмірах й зразу ж розкупалися, а крамниця знову на 3–5 годин стояла пусткою. Блимала лише відсвітом численних водочних пляшок на своїх полицях".

 

"Люди умирают по несколько человек в день в каждой деревне, и это по всей Украине, – занотувала Олександра Радченко у квітні 1933-го. – Левадный приехал из Харькова и говорил, что он в течении нескольких часов видел четырех мертвых от голода, один умирал на его глазах. Вчера был рабочий Ткачев – работает у нас в лесу от выработки. Пайка не хватает и он пухнет".

На березень–серпень 1933 року припадає пік смертності від голоду в Україні. Люди вмирають повсюдно: на базарах і вокзалах міст, на вулицях, у хатах і клунях у селах. У червні помирає удесятеро більше, порівняно з січнем 1933-го. Щодоби від голоду гинуть у середньому 28 тис. осіб.

"На Украине вымирают целые деревни, – продовжує Олександра Радченко. – Помню, рассказывал мне в Харькове агроном. Он ездил в Полтавскую область заключать договора на посев бурака. Это было раннею весной. Въехали в деревню, мертвая тишина окутувала его. Заходил в хаты со своим спутником, видел покойников, начавших разлагаться. В детских яслах застал мертвых детей и няню. Поля тысячами гектар остались незасеянными и неубранными. Не было кому. Посылали служащих и робочих из городов. М.К. под секретом сообщила мне позднее, что на Украине умерли 16 млн чел. – 30 процентов населения. В Москве писали, что на Украине эпидемия, заражаются "водяной болезнью", беда. Ложь и ложь".

Тоді ж Нестор Білоус пише: "Люди мрут с голоду всех возрастов, а в особенности дети. В некоторых семействах вымерли все малые дети от грудных и годов до 10. На сегодняшний день хоронят 11 душ умерших из голода".

У серпні він зазначає: "Из рассказов очевидцев, работавших на Полтавщине по уборке хлеба, то там люди так вымерли, что в деревне нет ни одной живой души и у многих хатах вся семья лежит умерша, трупы разложились и некому убирать".

Політемігрантка й літературний редактор Укрдержнацменвидаву 26-річна Дорота Федербуш 28 червня 1933-го нотує: "На Украине вымерли от голода более 9–10 миллионов. Во время мировой войны за четыри года погибли 10 миллионов людей".

"Прочитав газету "Правда". Їй би личила назва "Брехня". Дуже багато голосних слів та обіцянок і дуже мало хліба. Масове вимирання з голодної смерті цілих сімей, – нотував у записнику 24-річний Олексій Наливайко, вчитель із села Ферната – тепер Кармалюківка Балтського району на Одещині. – Скрізь панує нечувана більшовицька реакція. Незадоволення більшості, хто голодує – безжалісно роздавлюють. Всякого, хто десь словом обмовиться, або зіжне сніп зерна – притягають до відповідальності як "контрреволюціонер". І тяжко карають: конфіскація майна, висилка в далекі місцевості".

×