Ексклюзиви
Вівторок, 18 лютого 2014 08:13

Краще померти, ніж розлучитися зі свободою

  Олександр ДАВИДОВ, 34 роки, тренер з айкідо.  Народився в Харкові. Батько – будівельник, мати – бухгалтер.  Закінчив інженерний факультет Харківського університету будівництва та архітектури.  Займався вільною боротьбою, боксом, тенісом і йогою. 2007-го почав вивчати айкідо. За три роки перший з харків’ян отримав чорний пояс. 2010-го відкрив школу айкідо есінкан. Вчить дітей і дорослих.  31 січня написав у Facebook, що створює групу ”Оборона Харкова”. Її учасники виступають за мир і порядок у місті. Щодня з 18.00 до 20.00 чергують біля пам’ятника Тарасові Шевченку, де збираються майданівці.  Тренується по 4 години. Сповідує буддизм. Любить подорожувати і грати у японські шахи. Щоранку медитує
Олександр ДАВИДОВ, 34 роки, тренер з айкідо. Народився в Харкові. Батько – будівельник, мати – бухгалтер. Закінчив інженерний факультет Харківського університету будівництва та архітектури. Займався вільною боротьбою, боксом, тенісом і йогою. 2007-го почав вивчати айкідо. За три роки перший з харків’ян отримав чорний пояс. 2010-го відкрив школу айкідо есінкан. Вчить дітей і дорослих. 31 січня написав у Facebook, що створює групу ”Оборона Харкова”. Її учасники виступають за мир і порядок у місті. Щодня з 18.00 до 20.00 чергують біля пам’ятника Тарасові Шевченку, де збираються майданівці. Тренується по 4 години. Сповідує буддизм. Любить подорожувати і грати у японські шахи. Щоранку медитує

Олександр Давидов створив у Харкові загін оборони майданівців

Багато бував за кордоном. У Білорусі навіть говорити вголос про зміну політичної обстановки бояться. У Росії кажуть: ми нічого змінити не можемо. В Україні люди вірять: щось можна змінити.

Людей, які стоять на Майдані, поважаю. Хоч насправді не бачу смислу у стоянні. Я – людина дії, для мене важливий результат.

Коли берешся за справу, треба ставити чітку мету. Коли почав займатися айкідо, поставив за ціль отримати чорний пояс. За три роки здобув його. Я став першим у Харкові, хто його має.

"Оборона Харкова" – аполітична група. Захищаємо прихильників майдану, бо на людей нападають. Демонстранти поводяться мирно – а проти них збираються агресивні люди. Якщо в місті почнуть діяти радикали з числа націоналістів, будемо роззброювати й їх.

На Заході України готові до рішучих дій, бо там сформоване громадянське суспільство. Харкову до цього далеко. Спілкувався з групою спортсменів із Галичини. Вони просто так не здадуться, готові на все. А в Харкові – кожен сам за себе. Щоб виправити це, потрібно займатися спільними справами. Запропонував активістам майдану принести до пам'ятника Шевченку лопати. Разом би відкидали сніг і одночасно грілися. Наступного дня лише я прийшов з лопатою.

Робітників на харківських заводах цілеспрямовано душили, щоб легко було ними управляти. Із людей багато років робили рабів, це складно викорінити. До мене приходять займатися талановиті діти. Проте батьки гноблять їх. Діти бояться зайвий раз відкрити рота. За такого виховання стають вишколеними, але зникає енергія і бажання діяти.

У Харкові багато переселенців із Росії. Люди, які втратили коріння, стають подібними до кораблів. Куди вітер дме – туди і пливуть.

Нашу групу підтримують усі спортсмени в місті, але не афішують цього. Бояться втратити роботу. Бо подзвонять директору і скажуть: щоб із завтрашнього дня цих спортсменів у школі, де вони орендують тренувальні зали, не було.

Тітушки нас злякалися. Раніше ходили центром міста з бітами. Коли ми заявили, що виходитимемо чергувати на майдан, зникли. Розуміють: нас покласти на лопатки не зможуть.

Хлопці з Майдану просили, щоб навчив їх простих прийомів. Найняли для цього зал. Навчив їх головного – як відбирати біти й дубинки. Це робиться одним натиском точки на внутрішньому боці ліктьового суглоба. Кулак одразу розкривається.

Львівські друзі пропонували переїхати в Польщу. Казали, якщо почнуться проб­леми, готові мене з родиною відправити за кордон. Поки що підстав тікати немає.

Зробити з мене раба – неможливо. Для мене краще померти, ніж розлучитися зі свободою.

2002 року став буддистом. Це спонукало переглянути життєві цінності. Доти не вмів співчувати й допомагати. Як почав вивчати східну філософію, перестав говорити "я", "моє". На землі немає нічого, про що так можна було б казати.

Діти, які займаються айкідо, дисциплінованіші й спокійніші. Не полізуть у бійку, щоб продемонструвати силу. Коли людина сильна, у неї немає потреби доводити це. Тільки слабка може сказати: я тобі ноги переламаю.

На одному із семінарів хлопець невдало мене кинув, і я травмував ліве передпліччя. Півроку ходив із металевими пластинами, відчував пекельний біль. Кусав губи, але терпів. Це навчило ставитися з повагою до чужого болю.

Дотримуюся трьох принципів: допомагати ближньому, не робити шкоди іншим і не кидати слів на вітер. Якщо сказав – обов'язково виконую.

Якщо когось боїтеся – підійдіть і подивіться в очі. Треба бути впевненим у собі, тоді страх зникне.

Займався боротьбою, йогою, боксом і тенісом. Зрозумів, що айкідо – найкращий вид спорту. Це бойове мистецтво означає бути ефективним і при цьому не бути бараном. Акуратно обходимо гострі кути. Що більша майстерність, то менше зусиль треба докладати. Інші бойові мистецтва побудовані на силі, айкідо – на перенаправленні енергії атакуючого. Із айкідоками відбувається те саме, що з вином. З роками вони стають лише кращі.

Запросто можу покласти двох суперників. Кілька разів доводилося битися ­одночасно з п'ятьма-сімома. У московському метро став свідком, як шестеро кавказців били хлопця. Заступився, хоч і було страшно. Встиг ударити трьох: одного у вухо, другого – ногою в живіт, третього – вхопив за шию. Закричав: "Стоять! Щас милицию вызову. Всех убью, с…" Вони розгубились і зупинилися. Пасажири побачили, що хтось проявив ініціативу, і підтримали.

Людина – це гідність.

Зараз ви читаєте новину «Краще померти, ніж розлучитися зі свободою». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі