Історія Європи – братній погляд

40 днів по Дмитрові Капранову. На похорон у Михайлівському Золотоверхому зібралося стільки людей, що не вистачило собору, стояли ще й на вулиці. Зібрався "весь Київ" – і це не буде таким уже великим перебільшенням. Український Київ початку ХХІ століття весь був знайомий через одне рукостискання – з кимось із братів Капранових. Але вони ніколи не зізнавалися, з ким саме.

Моє знайомство з братами розпочалося на одному літературному сайті, де вони замість "до побачення" щоразу радили мені почитати підручник зі сценарної майстерності, де найкраще подано побудову різновидів сюжетів на прикладах не тільки з фільмів, а і з книжок. Книжка називалася "Кіно: між раєм і пеклом". А написав її для своїх курсів сценаристів у Голлівуді режисер Олександр Мітта. Це він 1979 року створив фільм-­катастрофу "Екіпаж", який започаткував жанр "транспортної драми", стільки кіношників-епігонів заходилося знімати фільми-катастрофи про інші літаки, про електрички з мертвим машиністом і навіть про автобуси "Ікарус" без гальм. Як колись була котляревщина, так розверзлося екіпажництво. Іноді мені здається, що саме після курсів Мітти в Голлівуді з'явилися всі фільми з Сандрою Баллок.

 

Зрештою я здався і ту книжку таки прочитав. Тож мене не дивує, що саме Капрановим вдалося створити новий твір-локомотив, на цей раз книжковий. І започаткувати лавину спроб повторити їхній успіх у жанрі, який я для себе називаю "історія для читання". Або, якщо дозволити собі трохи суржику, "прочотна історія".

Через любов літературних богів до парадоксів називалася вона "МАЛЬОВАНА історія незалежності України". І її ж можна розглядати як мало не перший історичний комікс на наших теренах. Отож особливості формату – великий "альбомний" розмір, запозичений у дитячих книжок. Комікси, запозичені у книжок для підлітків або для американських іммігрантів, які погано знають англійську мову. Яскраві строкаті карти, запозичені з підручника географії (на противагу нудним контурним, за якими вивчають історію школярі) – і формат готовий.

На одному розвороті книжки вміщається один розділ історії з коміксом-ілюстрацією та картою до цього розділу. Я подарував свій примірник "Мальованої історії" прикордонникам Морської охорони, тому не можу підглянути, чи так уже залізно дотримано всіх правил формату – може, десь є два комікси, але маленьких, може, десь не треба карти чи обов'язковий портрет Святослава чи Шухевича, чи є розділи без історичних діячів у шаржевому стилі?

Комікси малювало аж п'ятеро художників, я згадаю тільки про Юрка Журавля – тому що він "відгалузився" й заснував свій мальований проєкт, календарі "Знай наших" з отими шаржами на історичних діячів, розписаними по днях народження. Попри такий карикатурний жанр, трапляються в ньому просто біблійної сили малюнки – як-от сцена розстрілу в Сандармоху Миколи Куліша й Леся Курбаса одним патроном. (Я колись перечитав усе те пекло в коментах фейсбуку, яке розверзлося, коли Юрко опублікував свій малюнок, забанив кількох істориків-справдюків, тут цього не треба – малюнок геніальний. Комусь легше від того, що "насправді" ув'язнених у Сандармоху били в потилицю колотушками й дострілювали вже в могилі? Це поверне нам світлу пам'ять про Куліша й Курбаса? Тоді навіщо цей хайп?)

І все ж таки – у книжці Капранових основне навантаження несе текст. Отой розворот наповнено стислим, посутнім викладенням тем української та європейської історії. Коли не скорочено тільки важливого. У мене було кілька однокурсниць, які могли в конспекті записати двогодинну лекцію професора Мушкудіані на одній сторінці зошита. Я з ними ніколи не сварився і списував тільки в них. Капранови також уміють конспектувати. Усі необхідні для історичного викладу цікавинки віднесено в комікси, такі собі геги на теми історії. Як тут не згадати що анекдот – то первісно був жанр коротких парадоксальних історій зовсім не про Штірліца й Холмса, а про персонажів світової історії, як-от Наполеон чи Бісмарк.

Несподівано виявилося, що "погано знають українську мову" в нас не тільки іммігранти й діти. Історичні комікси виявилися дико популярними. Я не знаю, на який вік розраховували Капранови на початку, але цей формат припав до душі й цілком дорослим українським читачам. Про що свідчить вибухова історія продажів цього бестселера. За 10 років, що проминули від його презентації, книжка витримала п'ять перевидань, безліч додруковувань (видавці кажуть: новий завод), і загальний її наклад наближається до 100 тисяч. Усі, хто хоч раз був на Львівському форумі видавців, пам'ятають зелений горбатий запорожець біля входу і братів Капранових, що підписують книжки в чотири руки.

Переважно вони підписували саме "Мальовану історію Незалежності України".

Звертаю увагу саме на Незалежність. Останнім необхідним елементом формату є наскрізна тема, в цій книжці – витоки української державності, свободолюбства й демократії. Від ролі віче в руських містах до того, що запорозькі чинники військової демократії – круг, гетьман, генеральна старшина, клейноди тощо – дивним чином нагадують звичаї кочових половців, і навіть запозичили для цього деякі слова.

Так, у братів Капранових, які виросли в Очакові, є своя ідея-фікс щодо генези українців не тільки від слов'ян, але й від кочівників, із якими ті воювали, – торків, берендеїв, каракалпаків, половців тощо.

 

Але саме ось такі "прочотно-історичні" книжки зазвичай і висувають ризиковані нові теорії, які люблять розносити вщент "реєстрові" історики, навішуючи ярлик публіцистики (наче це щось погане), або байки (наче цікаво розказати байку, отой історичний анекдот, легке завдання). Як приклад знову приведу "Країну Моксель" інженера-мостобудівника Володимира Білінського. Жоден "реєстровий" історик не міг собі дозволити розглядати Московію в такому фіно-угорському ракурсі в радянський час патентованих Толочків, однак книжка аматора стала бестселером у 1990-х, а думка – загальним місцем 2020 років, коли всі псевдоісторичні побудови з послань Путіна про "один народ" зустрічалися дружним реготом: фіно-угорський.

Ще треба сказати про винайдені Капрановими "книжкові концерти". Ну тобто знову ж таки треба зауважити, що загальне віяння 1990–2000 років – співочі письменники-прозаїки. Вагаюся, чи записувати сюди Ірену Карпу з гуртом QARPA – вона все ж таки вміє співати. Але бубоніння Андруховича під акомпанемент польського гурту "Карбід", численні барди з гітарами, які поплутали поезію з трьома акордами, і звичайно, Жадан і "Собаки в космосі" натякають, що відомим прозаїком без оркестру стати важко.

Капранови мали перевагу над усіма – вони зразу дует, один на гітарі, другий на ксилофоні, і співають босанову на вірші культового, але не відомого широкій публіці вінницького поета-воїна Сергія Татчина. Щоб не читати зі сцени великих прозових текстів, від яких тільки гикавка й позіхання авдиторії. На кожному стільці в концертній залі вже чекає на глядача книжка. Якраз порозглядати картинки, доки брати витворяють босанову на сцені, й купити за трудові гривні. З підписами обох.

Отож уже не на запорожці, а на джипі, з багажником, забитим пачками книжок, вони з такими концертами об'їздили мало не всю Україну, включно з райцентрами, де останню книжкову презентацію бачили, коли Кирило й Мефодій презентували в церкві Біблію. На що не доводиться йти у країні, де на всю Україну залишилося 200 книгарень? Так ти слона не продаси.

Але за 10 років, я так розумію, з "Історією Незалежності України" брати "окучили" все. Зелені чоловічки 2014-го поперли на Крим якраз під час їхнього турне півднем, вони саме були в Чаплинці й дали перший концерт прикордонникам на адміністративній межі з Кримом, ледь ті окопалися. Про книжкові тури на найближчий час можна було забути.

З іншого боку, в братів з'явився час спочатку на львівське телебачення, а після приходу в керівництво Наташі Влащенко й негайного звільнення Братів – на ютуб-­канал ім. Т. Г. Шевченка – один із перших історичних каналів в українському сегменті ютубу. У виборі історичної тематики як найбільш перспективної без сумніву зіграла роль статистика продажів цієї "прочотної історії", де головний герой – сама оповідь, яку не треба плутати з історичними романами. Хочу написати, що їхній канал – перший стотисячник і перший мільйонник серед історичних, але боюся схибити і когось образити. Бо їхній успіх ломанулися розвивати десятки каналів професійних істориків, які чомусь замість писати книжки побігли знімати відео. І тут Брати спричинили котляревщину й екіпажництво.

Отож на 10-річний ювілей першої книжки нового жанру брати Капранови приготували сюрприз. Видану в уподобаному читачами форматі "Історію Європи. Український погляд". Кількість художників зменшилася до одного Олександра Костенка. Формат удосконалився, як фінікійський алфавіт, після того як греки додали до нього голосні літери (про це в Братів є) – розворот тепер гармошкою на чотири сторінки тексту, з обов'язковою картою Європи відповідного періоду. Джерелом новизни для мене були передовсім ці карти. Уявіть обсяг роботи, тільки щоб нанести на карту кордони в Європі 1648 року, а не просто намалювати карту Речі Посполитої і позначити хрестиками місця битв Богдана Хмельницького у Правобережній (цьогобічній) Україні.

Четверту сторінку присвячено тому, як загальноєвропейські події і процеси стосувалися України. Мовляв, неандертальців назвали за долиною Неандерталь у Німеччині, де знайшли перші кістяки, а в нас вони жили у Криму, в печері Киїк-Коба, 70 тис. років тому. А революція цін, до якої призвело американське золото Колумба, призвела до виникнення в Україні фільварків (латифундій), які збували в зажерливу золотоносну Європу худобу і збіжжя. Бичків ганяли з Волині своїм ходом. Вйо!

 

Ще раз захоплююся здатністю Братів скоротити тему до самого лише посутнього, але його вже читачі не забудуть. Недарма ліниві учні здавали ЗНО з історії за їхньою книжкою – і в екзаменаторів претензій до них не було. У другій книжці цієї властивості не втрачено. Наприклад, в абзаці про грецьких філософів згадали Платона, Арістотеля й Піфагора як засновників Академії, Ліцею і Школи відповідно (так, Школу як навчальний заклад заснував Піфагор – ви знали?), а родоначальника всього філософського неподобства Сократа не згадали. Бо Агору, ринок, заснував не він.

Ну і про провідну ідею всієї книжки, без якої вона розсипалася би на 25 окремих розворотів, цьогорічну ідею-фікс братів Капранових. Уся оповідь від неоліту до 2022 року, від возів індоєвропейців до російських газогонів, ведеться довкола торгових шляхів і технологічних революцій людства. Торговці й винахідники як рушії історії. Ну й суспільний лад, який прискорює чи стримує зміни. Війни, до вивчення яких привчає шкільна історія, згадуються тільки як перешкода сталому розвитку й переділ торгових шляхів конкурентами.

Дай Боже, щоб ця провокація їм вдалася. Може, цей нешанований у шкільному викладі погляд на історію візьме гору. Може, наступні покоління школярів забудуть слова "торгаш" і "барига", вивчать "діловик" та "інвестор", а урбаністи перестануть проклинати МАФи, бо торгівля створила світ, яким ми його знаємо. Зокрема, роздрібна торгівля, біляші біля церкви Пирогощі на Подолі, створила наш Київ, подобається це урбаністам чи ні. Мир кіоскам, війна біциклам!

У вересні 2023-го на Kyivbookfest, на Почайні, де Капранови презентували цю нову книжку, один із них (не знаю Дмитро чи Віталій) подякував мені за переклад праці Чарльза Раймонда Бізлі "Принц Енріке Мореплавець", яка допомогла їм написати розділ про Великі географічні відкриття. Мовляв, принц – персона, яку не можна викинути з європейської історії. Я прочитав розділ про принца Енріке – три абзаци, але справді найголовніше. Це і є відповідь, чому Капранови "не співпрацюють з істориками" – вони читають їхні книжки й дисертації. Бо все, що до написаного тексту, – "казки трьох моряків", як називав це принц Енріке Мореплавець, який запровадив на португальських кораблях обов'язок вести вахтовий журнал. Дискутувати треба книжками.

Kyivbookfest був емоційною реакцією українських видавців на те, що їх "вигнали" з Книжкового арсеналу, запросивши натомість п'ять книгарень і 100 нульових консультантів-волонтерів, які розказували, що в Збігнєва Бзежинського вчора була презентація в залі "Лекторій". Арсенальська тусовка давно не купує книжок, обходиться круглими столами й майстеркласами, галасливий неестетичний ярмарок і хрускіт нових грошових купюр їй тільки заважає. Торік під приводом вимог безпеки вони отримали бажаний фестиваль без ненажер-видавців. А видавці, дорослі бувалі дядьки, що вижили в 1990-ті, образились і миттєво створили свій фестиваль, на великій критій автостоянці торгового центру "Городок" на Почайні. Видавці Капранови були серед засновників. Серце сповнювалося радістю, коли бачив їхній зелений запорожець біля входу на ярмарок, від якого їх уже не проганяла жодна Леся Коваль. Здійснилася мрія видавців – фестиваль без черг у туалети й із кавою не за всі гроші світу, без "пірогов Ніколай", із гігієнічною їжею на фудкортах не з картонових тарілочок відбувся. Та ще й виторги виявилися більш ніж задовільними. Намолене місце.

Хочете зробити правильний фестиваль, зробіть його самі. Це була мить тріумфу для Дмитра, Віталія і зеленого запорожця. І останній раз, коли я вагався, з ким саме з них щойно розмовляв. Добре, що Дмитро цю мить тріумфу мав. Далі без нього, із самим Віталієм.

На цьогорічному Книжковому арсеналі Віталій представляв "Історію Європи. Український погляд" сам. І був невимовно сумний від тої самості. Тримайся, братику. Ти сам побачив, скільком геть не кепським людям ви потрібні.

×