Четвер, 20 жовтня 2011 14:22

Документальне кіно - робота для сучих синів

- Який нудний фільм! Коли він уже закінчиться? - потягується польський режисер-документаліст Єжи Слядковський. Виходить із залу столичного кінотеатру "Кінопанорама" під час показу його стрічки "Горілчаний завод". Її включили до програми "Польської академії документу", що відбулася в Києві на початку жовтня.

- Мої героїні виготовляють продукт, який убиває їхні родини. Дім для них каторга - там чекає безробітний чоловік, діти й старі батьки, яких треба утримувати. Їхні чоловіки п'ють горілку, яку ці жінки розливають у пляшки. А на фабриці є колектив, подруги з подібними долями.

У документальному кіно важко передбачити, як розвинуться події в житті героя. Валя була рішуче налаштована їхати з провінційного Жигулівська до Москви. Для цього мусила покинути малого сина. Було очевидним, що історія набуватиме несподіваних поворотів, а тиск оточення збільшуватиметься.

Часом провокую героїв. Коли хочу, аби він щось сказав, не проводжу інтерв'ю. У його оточенні знаходжу агента - людину, яка допоможе мені досягнути цілі. Тут моїм провокатором була Світлана, співробітниця Валі. Приходила в цех і казала:"Кому ти в Москві потрібна, актриса? Як тобі не соромно сина малого залишати!" Валя починала захищатися, виникали сварки. Цього мені й треба було.

Влаштовував провокацію на автобусній зупинці в Жигулівську. Автобус часто запізнювався. Треба було зняти розлючених людей на зупинці. Але я не можу три тижні стояти з камерою і чекати, коли він справді запізниться. Попросив водія, щоб приїхав на 15 хвилин пізніше. Той казав: "Вони мене вб'ють". - "Не вб'ють, ми захистимо", - таки переконав його. Мушу видобувати з людей емоції. Своїх героїв одразу попереджаю, що буду провокувати. Завжди граю чесно.

Перед зйомками зо три тижні стовбичив у цеху і просто спостерігав за працівницями. Потім сказав, що з деякими хочу ближче познайомитися й розказати про їхні долі. Вони спочатку образилися, бо кожна хотіла стати головною героїнею. Особливо коли побачили, що ми весь час знімаємо Валю. Вважали її дурною й негідною такої ролі.

Від початку вірив у Валентину. Моя знімальна група говорила, що вона - дурна і з нею діла не буде. Валя виросла у жахливому оточенні. Не прочитала жодної книжки, не знає, що таке театр або хороший фільм. Вона - порожня таблиця. Свої мрії формулює примітивно - хоче бути зіркою серіалу. Але Валя дуже фотогенічна. Її очі мають велику притягальну силу. Таке враження, що увесь час про щось серйозне думає. Під час зйомок не перегравала, була природною.

Валя не прочитала жодної книжки, не знає, що таке театр або хороший фільм. Вона - порожня таблиця

Камера в цеху стояла збоку. Жінки швидко до неї звикли. Після 5-ї хвилини зйомок забували про фільм. Якщо бачив, що хтось не вміє природно поводитися, просто відходив.

На початку зйомок жінки мали такі вирази обличчя, ніби збираються померти - сумні, пересувають пляшки, наче примари. Одного разу моя команда з апаратурою уже пішла. Я залишився у цеху, заховався. Раптом дівчата почали жартувати і сміятися. Покликав оператора назад. Кажу: "Нічого не говоримо, а просто знімаємо". Ті, як тільки побачили камеру, одразу поставали сумними. Кажу: "Дівчата, ви мене увесь час дурите. Якщо вам на роботі весело, то я хочу це бачити". - "А ми думали, тобі так треба. Хотіли допомогти". Мабуть, директор нарозказував, що приїхали знімати фільм про їхнє тяжке життя.

На фабриці знімальна група увесь час ходила під мухою, бо нас запрошували на перевірку свіжої горілки. Запитували нашу думку. Ну, горілка як горілка. Не завжди  вдавалася. Це залежало від смакових добавок і води. Жінки-дегустатори уміли куштувати - набирали в рот, випльовували й запивали водою. Ми горілку ніколи не випльовували.

Щоб звикнути один до одного з героїнями просто сидів і патякав про всяке. Дівчата весь час пліткували одна про одну. Напрошувався до них у гості. Казав, що ми самі принесемо продукти - ніяких витрат не буде. Вони охоче погоджувалися.

Команда любить спостерігати, як працюю на кастингах. Коли говорю з потенційним персонажем, у певний момент починаю дивитися у вікно. Тоді вони кажуть: "Єжи дивиться у вікно - ні х..я не буде". Значить, не зачарував. Щоб викликати у когось довіру, доводиться зустрічатися, пити горілку, жартувати. Треба, аби герой відчув, що йому буде з вами безпечно. Щоб знімати документальне кіно, потрібно любити людей.

Своїм героям я плачу. Бо документальне кіно - це моя робота, за яку мені дають гроші. А їм хто заплатить? Ми живемо долею чужих людей і мусимо бути за це їм вдячні.

З героями працюю за принципом "не зашкодь і не насміхайся". Кого завгодно можна показати, що він - педераст, убивця чи алкоголік. Не маємо права розповідати про це всім. Бо ми повертаємося до нашого красивого життя, а вони потім залишаються у своєму світі. "Горілчаний завод" нікому не зашкодив. Усі герої дивилися, усім сподобалося. Щоб не нашкодити, прибрав сюжет, де була дуже жорстока п'янка у батька Валі на його іменини. Усі понапивалися, мужики почали битися. Так само прибрав сюжет про Тетяну, подругу Валі.  Крім того, що алкоголічка, вона ще й бл...дь. Колись це була неймовірно красива дівчина. Зараз їй 30 років, живе з матір'ю і малим сином, приймає вдома мужиків. Не зміг закрити очі на мораль і дати усе. Полюбив цих людей і не хотів їх показувати тваринами. Хоча вони такими інколи були.

Робота документаліста - для сучих синів, а не для м'яких і сором'язливих. Треба приймати часом дуже жорстокі рішення і говорити "Я тебе дуже люблю і ми з тобою багато разом випили, але у цьому фільмі місця для тебе немає".

15 хвилин

не працював заради фільму розливний цех горілчаного заводу. Режисер умовив директора без попередження зупинити роботу обладнання. Хотів зняти, як працівниці намагатимуться його відремонтувати. Асортимент заводу становить 20 видів. Серед них серія горілок "Копійка" з анісовою настоянкою, березовим соком, на шкуринках житнього хліба.

 

"Горілчаний завод", Швеція, 2010, 90 хв

Головні героїні фільму - 22-річна працівниця горілчаного заводу Валентина та її мати Тетяна, кондуктор автобусу. Живуть у містечку Жигулівськ Самарської області, за тисячу кілометрів від Москви. Валентина має малого сина. Мріє поїхати до столиці й стати актрисою. 50-річна Тетяна десяток років живе без чоловіка. Зустрічає стару любов, з якою не бачились 31 рік. Він виявляється колишнім алкоголіком, кілька років тому закодувався. Пара збирається жити разом. У фіналі Валентина залишає сина на матір і їде до Москви.

 

Поза кадром:

Актрисою у Москві Валентина не стала. Продає легальні легкі наркотичні суміші. Добре заробляє. До столиці переїжджає її хлопець із Жигулівська. Сина до себе не забирає, він досі з бабусею. Та починає жити з новим чоловіком. Уранці він зазвичай сідає на диван і до вечора дивиться телевізор. Нічого не робить. Тетяна скаржиться: "Навіть, сволота, не п'є!" Через півроку Тетяна виганяє чоловіка з дому.

 

Зараз ви читаєте новину «Документальне кіно - робота для сучих синів». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 293
Голосування Яке місце посяде збірна України з футболу у відборі до Кубку світу-2022?
  • 1) перше
  • 2) друге
  • 3) третє
  • 4) четверте
  • 5) п'яте
Переглянути