"Італійці кажуть, що у нас громадянська війна"

До Майдану вони нас вважали частиною Росії. Зараз ідентифікують, як окрему державу, і це уже великий плюс. Хоча то не заслуга влади, а тільки важка робота діаспори.

Багато італійців – комуністи. Деякі мають свій бізнес у Росії, тому підтримують московського окупанта. Нас підтримують ті люди, яким маємо змогу пояснити, що Москва захопила наші землі та нам потрібно воювати проти них. Бувають моменти, що ми збираємо гроші на потреби бійців у центрі Неаполя. До нас підходять місцеві жителі, ми розказуємо їм про цю акцію І дехто дає гроші.

Найбільш прикро, коли нас називали фашистами - жителі України, які працюють в Італії. Вони родом із Дніпра, Харкова. Був випадок, коли жінки з Тернополя озивали нас нецензурними словами. Дехто казав, що армії не треба нічим допомагати, бо вони все продають потім на ринках.

У цьому випадку вони підтримують нас, за що вдячні. На початку 2016-го придумали продавати українську символіку туристам: прапорці, значки і на виручені кошти купляти потрібні речі для воїнів. Поряд із нами торгували місцеві люди. Їх поліція розігнала. Коли підійшли до нас, ми пояснили, що це збір коштів для допомоги армії України. І вони нас не чіпали.

Не раз чую, як такі жіночки кажуть: "Забрала сина до себе, щоб не йшов на цю війну". Інші говорять: "Я уже в Італії живу – навіщо мені Україна?". Хоча вона народилася і виросла у нас. Там її родина і так далі. Проте є жінки, які родом із Донецька і спочатку підтримували Росію. Пройшов час і вони змінили свої погляди, зрозумівши, що Московія обманула їх. І декілька разів давали гроші на українську армію.

Волонтерська допомога - це складна річ і все залежить від людських якостей. Були випадки, що українці в Італії збирали гроші, аби прославитись у соціальних мережах. Хтось ділив Італію на свої зони впливу. Один священик заборонив нам збирати кошти, сказав, що це його територія і вони тут працюватимуть. Хоча були такі священики, наприклад, отець Андрій із міста Помпеї. Він допомагав усім: кошти, речі.

На початку 2015-го ситуація в українській армії була критична. Подивилась на все це і вирішила організувати збір допомоги бійцям. Запропонувала у школі, де навчалися мої діти і діти інших українців, щоб всі принесли з дому, хто що може. Макарони, олію, шкарпетки... Назбирали всього 6 ящиків і передали волонтерам у Львів. А вони туди, до східних регіонів, де тривала війна. Так тривало цілий рік. Потім я приїхала в Україну і попала до тих волонтерів на склад. Там побачила багато медикаментів, які нікуди не буди передані. У них минув термін придатності. Це були дорогі ліки, які могли допомогти нашим людям, але волонтери просто байдуже віднеслися до цього.

Почала спілкуватися із нашими розвідниками, ми їм передавали дуже дорогу форму та амуніцію. Виявилося, що були одягнуті тільки 5 бійців. Іншим передані мною речі ніхто не присилав. А ще пізніше побачила, що у переданих мною берцях волонтери ходять у Львові. Після цього вирішила створити благодійний фонд і самостійно допомагати бійцям.

2016-го в перше поїхала на Донбас. Щоб відчути війну і потім розказати про це в Італії. Адже неможливо говорити про те, чого не бачив.

Як передавались вантажі з Італії, через кого? Приватні перевізники. Першими, хто відгукнувся на наше прохання, були автобуси із фірми "Еліта Транс" і "Колібрі". Вони ніколи не відмовляли. Проте були українські перевізники, які говорили: "У мене немає війни - платіть гроші, тоді повезу". Доводилось їм ледь не погрожувати і присоромлювати. Потім перевізники відмовились возити безкоштовно, бо волонтери передавали і свої приватні передачі разом із військовими. Це їх обурювало. Ще одним неприємним моментом, який наступив уже з 2018-го, було те, що люди почали передавати різний непотріб. Не перебирали, не сортували, а відправляли лахміття в Україну. Навіщо – не знаю.

До 2016-го більш менш добре. Але потім почали перевіряти все. Kоли, прикриваючись війною передавали в Україну і свої товари, які використовували в приватних цілях. Хоча одного разу трапився неприємний випадок із нашими прикордонниками.

Ми їхали через Угорщину. Їхні прикордонники нас пропустили, а наші розпочали перевірку. Везли 80 пар берців нових, термобілизну, форми, рації для 24 бригади імені короля Данила. Довелося навіть телефонувати на передову, щоб вони підтвердили прикордонникам, куди йде вантаж. Але на кордоні хлопці вирішили, що їм теж потрібні берці. Я не захотіла віддавати. Майже годину вони нас тримали. Але нічого з речей не дала. За час, що мене тримали прикордонники, багато жінок, які поверталися додому, почали кричати, що затримую їх. І їм було наплювати, що я везу допомогу воїнам.

До 2016-го старалися допомагати всім. Бійцям ЗСУ, добровольцям. Зараз для мене у пріоритеті бійці ДУК ПС, які не мають жодного фінансового забезпечення. Адже, слава Богу, про армію почали хоч трохи думати. Є такі випадки, коли бійці ЗСУ, яким я допомагала, передають мені гроші для добровольців. Це дуже благородно насправді.

На даний моментстараюсь допомагати дітям наших добровольців, пораненим хлопцям. Не забуваю про будинки для людей похилого віку. І найголовніше, почала воювати з державними органами області та змушувати їх працювати.

Пригадую, як приїхала до одного "хоспісу", де живуть старенькі люди. Вікна вибитті, дах протікає, електропроводка несправна. Люди плачуть, я сама заплакала. Довелося викликати журналістів, скандалити. І за півроку все виправили. Ремонт зробили, люди живуть у нормальних умовах. Тому не варто робити роботу інших.