"Боєць плаче годину: "Пацанов жалко" – як медики рятують поранених на одній з найгарячіших ділянок фронту

8

З початку повномасштабної російської агресії бойові медики та лікарі доброворльчого медичного батальйону "Госпітальєри" перебувають у найгарячіших точках України. Працюють з 2014-го року - тоді медик-доброволець, а нині депутатка Яна Зінкевич заснувала батальйон.

Під ворожими снарядами і мінами вони разом із медиками Збройних сил України надають допомогу пораненим військовим та цивільним, які знаходяться в зоні бойових дій. Евакуюють постраждалих з "нуля", нормалізують їх стан та потім транспортують до лікарень і госпіталів у тилових містах України.

Як триває ця евакуація та яким є життя на одній з найгарячіших нині ділянок фронту - дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.

РОЗВАЛЕНА ЗАПРАВКА

"Вшануємо світлою пам'яттю всіх, хто віддав своє життя через вторгнення Російської Федерації в Україну", – по радіо в машині хвилина мовчання. Ми у цей час перетинаємо межу Донеччини.

– Згадаймо Героїв, які боролися і загинули за наше майбутнє, невинних дітей, мирних українців та всіх наших співвітчизників, – говорить голос у приймачі.

Гаряче літнє сонце починає пекти з самого ранку. Кілька полос асфальту, на узбіччі – соняшники. Ми їдемо туди, де зустрічаються Донеччина та Луганщина. Там – заповідні території, степи, хвойні ліси, багато піску. А ще – війна. Міста на шляху живуть своїм звичайним життям – працюють магазини і ринки, люди п'ють каву і палять у затінку. Чим ближче до лінії фронту – тим більше зруйнованих будинків. Підірвані мости.

Фото: Анастасія Прокаєва

Вікна у кожному другому домі міста, яке проїжджаємо, забиті фанерою – скотч на вікнах тут вже не допомагає. Димиться розвалена заправка. Трохи далі люди чекають "зеленого" на світлофорі, щоб перейти дорогу.

– Я лікарка, яка втекла в IT, – розповідає "Стікс".

Але втекла не далеко. Бо вона – медик-доброволець. На війні – з 19 років. Наш водій "Дельтик" – теж IT-шник.

На місці, де маємо жити найближчі тижні, великий будинок і подвір'я з трояндами, кіпарисами і соснами. Тут явно колись вирувало життя і хтось саджав квіти та підстригав газон. Спекотно і пахне сухою травою, різнотрав'ям, полином. На відкритій степовій ділянці квітнуть дрібні польові квіти. Між ними – лежать міни. У будинку зараз живуть військові. Чисте повітря, гарні краєвиди, трьохразове харчування – майже санаторій. Але все таки "майже".

Увечері на обрії видно, як працює артилерія. Чутно виходи і прильоти. Ворожа арта працює по наших позиціях. Але все це відносно далеко.

– Я вийшов послухати концерт, – говорить доброволець "Князь", закурюючи сигарету. – Здається, він закінчився.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "План-максимум Росії – вийти на позиції, які ми вже відбили під час харківської операції" – Сергій Череватий

– Сподіваюся, смертю "музикантів", – жартує "Дельтик".

Робота добровольців ділиться між різними екіпажами – чергування на позиціях проходить за графіком. Однак якщо треба виїхати на допомогу терміново – їдемо. Поблизу однієї з точок евакуації, де маємо чергувати, раніше був чи то зоопарк, чи то ферма. Військові розповідають, що після початку війни на цій території по лісу розбігалися страуси та інші тварини, не передбачені природою.

 

"Кейс" (автомобіль першої або однієї з перших ланок евакуації. – Gazea.ua) їздить далі – там вражають не тільки різноманіття тваринного особового складу лісу, а й дороги. З кожним кілометром ближче до лінії фронту вони все гірші. Водій кейсу "Тім" – із тієї команди, що вивозить поранених з нуля чи майже з нуля.

"Тім" жаліється, що з кожною такою мандрівкою йому на голові додається сивого волосся. А ще додає, що бачив живого єнота біля дороги, хоча цього ніхто не може перевірити. Єноти тут не повинні жити. Як і будь-хто за таких "погодних" умов – надто важкі "опади" приземляються на цю землю.

– Мій водій Рома до війни працював егерем, – каже Микита, що тут живе і працює. – Розповідає, що місцевому лісу – кінець. Тому що шрапнель влітає в кору і там заводяться шкідники. Пару років – і все.

ВСІ ХОЧУТЬ ЖИТИ

Артилерія працює дуже гучно. До цих звуків треба звикнути – якийсь час тіло може ще автоматично сіпатися від "виходів". Але страх з часом зникає. "Прильоти" – значно страшніше. Коли по тобі працює міномет – ще гірше. Нашому кейсу діставалися такі "пригоди".

- Ворожий дрон над головою – доволі терапевтичний, - жартує "Тім". – Після такого і людей, із якими перед виїздом лаявся – радий бачити.

– Боятися - це нормально, – говорить інший доброволець "Опера". Він - актор і співак. Але з початком повномасштабної війни – на фронті. – Розуміти, чого ти боїшся – це теж нормально. Неконтрольована реакція на рівні рухів – так нервова система спрацьовує. Це відбувається раніше, ніж усвідомлення приходить.

 

– Думаєш, ми не ссикуємо? Я працював зі спецурою, але всі ховаються і всі хочуть жити, – говорить один з моїх побратимів. – Ссикувати – це нормально. Ненормально – не надати побратиму допомогу через страх.

У лісі тут немає такого співу пташок, як у лісах поруч з якими живуть люди у тилу. Мабуть, вони просто не встигають звити свої гнізда через постійні обстріли. Хоча їхні голоси все одно чутно. Пахне хвоєю, спекою і мишами.

Щоб забезпечити комфортні умови перебування - тут зробили окопи та бліндаж. Там трохи прохолодніше і бігають миші. Хлопці кажуть, що це ми до них приїхали, а не вони заходять до нас.

Від піску нікуди не дітися – він поруч з тобою на чергуванні, ти привозиш його з собою в кишенях. Побратим "Борода" каже, що це місцева визначна пам'ятка.

– Запарюю мівіну, а туди одразу пісочок падає. Хрустяшки. Треба ж зуби почистити, - жартує.

Однак від прямого прильоту бліндаж на врятує. Їдемо на виклик до військового, який потрапив під обстріл і навіть в окопі його "дістало". Має поранення обох стоп. У дорозі робимо все, що треба – ставимо венозний катетер, даємо препарати, міряємо тиск і сатурацію, перевіряємо, чи немає відкритої кровотечі. На цих дорогах машину трясе, разом з тими, хто всередині. "Стікс" каже, що доведеться потерпіти.

– Та знаю, не перший день катаюся. Американські горки, – вигукує чоловік.

Хлопцю стає менш боляче. Розповідає, що вдома чекає вагітна дружина. Має народити за місяць. Досі сперечаються, як назвати дитину – жінка хоче ім'я Анастасія. Здається, після цієї евакуації питання вирішено. Відзвозимо його на стабпункт, де лікарі вже продовжать свою роботу. По дорозі назад, каталку треба відмити від крові.

Коли зупиняємося біля магазину, щоб купити води, підходить чоловік та дає дві упаковки лохини і печиво. Каже, що спеціально сюди приїхав, щоб допомагати. Дякую та їде далі, ми повертаємося назад у ліс.

– Просто лотерейка, – говорить про обстріли і прильоти один з тих, з ким чергуємо на точці.

– Спортлото, – відповідає інший.

 

З нами чергує Оксана – медикиня однієї з бригад. Її двоє братів також воюють. Один нещодавно отримав поранення і лікується. Інший – без зв'язку кілька останніх днів, тому що працює десь там, де немає мережі. Дівчина каже, що переживає і чекає повідомлення. Десь далеко лунають вибухи.

Повз проїжджає важка техніка і машини, набиті військовими. Завжди приємно бачити, коли вони повертаються назад. В один з днів проходить солдат з рюкзаком. Питає, де резерв. Ніхто з нас не знає.

– Я своїх всюди знайду, – каже. І йде далі.

БАГАТО КОМАРІВ

У перервах між чергуваннями – відпочинок. Якщо прокинутися раніше, то можна побачити, як по землі ще "котиться" туман. Тут дійсно гарна природа. У селі дуже мало цивільних. Живуть в основному військові. Працює невеликий магазин – упаковку чіпсів продають за 100 гривень. Сигарети – гривень на 20 дорожче, ніж у Києві. На багатьох продуктах немає цінників – здається, ціни тут визначають на око. Адже військові можуть заплатити більше.

– Один з десяти цивільних – наш. А є ті, хто пам'ятає Радянський Союз і Сталіна, і чесно чекають повернення, – розповідає "Тім" про свій досвід ротацій. – Нас одного разу попросили приїхати – медична допомога потрібна. Ми поїхали. З ризиком нарватися на обстріл. У дівчинки років 14 якась неврологія. Все, що ми можемо – вивезти. Кажемо: "Приїдемо завтра, ви зберете речі – всю сім'ю заберемо. Довеземо до шпиталю. Зв'яжемося з волонтерами, які вас зустрінуть". Нам у відповідь: "Какие вы врачи, если у вас нет таблеток для моей дочери?" Кажемо: "Можемо тільки евакуацію запропонувати". Відказує: "Ну тогда едьте". Питаю у військових, за рахунок чого вони живуть – село у сірій зоні. Наші возять їм воду та продукти. А нам кажуть: "Спиною до них не повертатися". Наймолодшому там було два роки, найстаршому – 80.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ветерани не отримують повноцінну психологічну реабілітацію. Це може мати страшні наслідки" – провели аудит

Найгірше – коли в таких місцях діти. На одному з перекурів медик на позивний "Вет" включає відео, де маленька дитина щось каже. Це син її друзів, якому вдалося зробити операцію і зберегти слух. Але у перші секунди не зрозуміло, що це дитина у телефоні, а не тут. Дивно чути цей голос поруч.

Між собою військові багато жартують. Віталій розповідає, як на дорозі довелося зустріти одного військового начальника. Чоловік їхав у панамці з москітною сіткою.

– Багато комарів? – питає той начальник.

– До**я, – каже Віталій.

– А можна корректніше?

– Дуже до**я, – відповідає Віталій.

Зрештою, поїхати далі йому вдалося. Бо на фронті все трохи простіше – і бажання, і комунікація. Комарів тут дійсно багато.

В один з днів дістається селу, в якому ми знаходимося. Прилетіло у будинок за кількасот метрів від нас.

– Під*ри не дали розслабитися, випити пива безалкогольного, – жартує військовий. Він вийшов подивитися, що відбувається. Трохи далі з будинку підіймається чорний дим.

 

– Мені газ не нравиться, – каже один з бійців, коли мова заходить про роботу на позиціях і "конкурси", які влаштовують росіяни.

– Думаєш, не потягнеш лічильник? – віджартовується інший. Всі сміються. Хоча мова тут, звісно, не про дорогу комуналку.

КОНТУЗІЯ І СЛЬОЗИ

Нас викликають. Поранення у плече, живіт та плевральну порожнину. Низька сатурація. На точці його доводиться тампонувати – тобто закрити рану, з якої тече кров.

– Дихай, – каже "Стікс", яка закриває рану.

Коли в тебе засовують бинт із спеціальним розчином – це не найбільш приємне відчуття у житті. Йому важко їхати на цих дорогах, де каталка підскакує кожну хвилину. Але він терпить. Хоча і намагається скинути кисневу маску весь час. На стабік доїжджає вже з хорошою сатурацією. Далі з ним працюють лікарі. Потім - буде госпіталь. Ми їдемо назад.

"Вет" з команди кейсу між чергуваннями встигає вчитися і готувати захід з ветеринарії. Вона працює в одній з київських клінік для тварин. У тилу – лікує тварин. А на фронті – поранених солдат. Вдома у неї двоє дітей, які готуються до школи. Між обстрілами і чергуваннями "Вет" встигає думати про зошити і довідки, які треба зробити дітям.

– Привезли чоловіка з контузією, – розповідає "Вет". – Він сидить і плаче. Я йому кажу: "Чого ти плачеш? У тебе просто легка контузія. Важких поранено немає. Зараз тебе переодягнемо, поїдеш на госпіталь". А він плаче годину. Крізь сльози каже: "Пацанов жалко". А у них багато залишилося на позиції. І він не може прийти до тями.

– Хлопця збив танк. Ми їхали з евака, бачу жовті спинальні ноші. Кричу своїм: "У нас 300! Зупиняйтеся", – ділиться історією "Стікс". – Ми одразу його в машину і розвертаємося на стабік. Він переляканий, ЧМТ, травма шиї, спини, внутрішня кровотеча, крепітація ребер – граєш, як на піаніно з його ребрами. Гемопневмоторакс. А він сидить, дивиться на нас і не розуміє, що відбувається. Пам'ятає, що є дружина і дочка. А все, що було сьогодні – не пам'ятає. І постійно перепитує. А потім просто мовчки починає плакати. Ми його заспокоюємо. Він чіпляється мені в руку, мовчить і плаче.

Неподалік є озеро – тепла і чиста вода, піщаний берег. Сюди їздять плавати військові. Коли просто купатися стає нудно, один з медиків починає зариватися у пісок. Коли інші це бачать, то підіграють – намагаються докинути воду до нього. А потім і мокрий пісок з дна. Вони граються у війну.

 

Коли "окопатися" не вийшло – медик "рветься у бій", тобто у воду. І продовжують вже там – бризкатися водою.

– Я міжнародна організація, те, що ви робите, лише посилює насильство, – говорить медик Микита про тих, хто починає у відповідь бризкатися водою. – Рекомендую вам припинити бойові дії та ескалацію.

– Ти ОБСЄ?

– Нє, ООН.

– А схоже на ОБСЄ.

На ці зауваження – його поливають водою всі сторони "конфлікту".

– Знаєш, коли на гівні сидить муха – немає різниці, вона зелена чи чорна, – каже Микита.

– А тепер дай мені відкат, – говорить "міжнародна організація" тому, хто почав "атаку".

На березі сидить спокійний "Борода". Він просто гріється на сонці і дивиться як інші веселяться.

– А ось він – США. Спостерігає, – жартує Микита.

– А де Німеччина?

– Немає, як і завжди, – говорит хтось поруч.

– Знаєш, я все таки ОБСЄ, – додає Микита. – ООН – це "ванька", який лежить на дні десь тут.

РОЗІРВАТИ ПОРОЧНЕ КОЛО

– В школу піду, викладати, – говорить Микита. – Бо з нацією таке пороблено, що тільки дітей виховувати. Розірвати порочне коло.

Тут служить "Маріо", який вже працював вчителем – історії, правознавства і фізкультури. А тепер він теж на війні. В його школі, напевно, знайшли нових вчителів. З Микитою вони на кухні жартують про викладання та свою нинішню роботу. Тому що без жартів тут буде складно. На обід солянка. Кухар, який тут всіх годує, повернувся з Чехії, коли почалася повномасштабна війна.

 

У нас закінчується ротація. Ми збираємо речі і їдемо додому. Замість нас – нові екіпажі, яким робити все теж саме – чекати, возити поранених, відпочивати, боротися з мишами, які ходять по тобі.

По радіо новини – "ворог нарощує свої зусилля, активізувався на Очаківському напрямку. На півночі зафіксували ворожі ДРГ". Десь були обстріли і пошкоджені будинки. Хтось з кимось у світі намагається про щось домовлятися. Ми проїжджаємо церкву, якій обстрілом зірвало дах. Поруч – також постраждалі і згорілі будинки.

"Вам зірка в оці до лиця, а що мене вона не палить, візьміть уста мої на пам'ять. Я п'ю цей вечір до кінця" – грає по радіо. Ми проїжджаємо поля яскравих соняхів, навколо багато зелені. У бік фронту продовжують їхати машини.

×