"Дітям закривали очі. На дорогах було багато трупів" - історія маріупольців, які пережили пекло

Олександра Смирнова (ім'я героїні змінено з міркувань безпеки) із Маріуполя. У 2022 році разом із чоловіком і двома дітьми жила неподалік заводу "Азовсталь". Старша донька жінки – студентка, яка за тиждень до початку повномасштабної війни поїхала в Чехію на навчання. Чоловік Олександри працював заступником директора приватного підприємства, що виготовляло верстати, а вона мала бізнес – перепелину ферму.

З початком повномасштабної війни Смирнови залишилися в Маріуполі та загалом 43 дні переховувалися у підвалі поблизу "Азовсталі". Пережили обстріли та бомбардування. Після цього змогли перейти у більш безпечне місце.

Gazeta.ua публікує історію родини, записану працівницями фонду "Восток SOS" Марією Біляковою та Тетяною Петровою.

Благодійний фонд збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, аби захистити інтереси постраждалих і забезпечити право на правду. Попередню історію записану працівницями та опубліковану на сайті – читайте за посиланням.

У перший день війни ми були вдома. У дітей був карантин у школі, а чоловіка попередили, що підприємство не працюватиме. Почули сирену. Тоді зрозуміли, що треба запастися всім.

Одразу побігли на ринок – купили мішок картоплі, шість літрів олії, вісім кілограмів круп. Купили корму птахам на два тижні. Встигли доїхати до батьків на Кірова, привезли їжі та води. Також залили бак бензину - черга на заправці була страшенна. Стали о 08:00, а заправилися близько 13:00.

Вірили, що все буде як у 2014 році – постріляють по околицях і закінчиться. Вважали, що оборона Маріуполя не дасть пробігти навіть мишам.

Вдома було піаніно, ми його пересунули. Між ним і стіною поклали спати дітей.

У домі було світло, газ і вода. Її відключили, але вона текла з труб маленькою цівкою. Можна було навіть набрати - до нас у перші дні приходили сусіди.

3 березня був день народження молодшої доньки - виповнилося 11 років. Тоді прилетів перший снаряд у наш двір і вбив собаку, зніс туалет і половину сараю. Воронка від нього була приблизно метр завглибшки. Це росіяни стріляли по "Азовсталі", але влучало в нас. У будинку вибило вікна, саме з того боку, де спали діти. Після цього ми спустилися до підвалу. Я не могла отямитися.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тортури, страшний голод і всохлі м'язи: що переживають захисники "Азовсталі" у полоні

Відтоді зник зв'язок, а 5 березня не стало газу, світло вимкнулося напередодні. Ми все ще вірили, що це скоро скінчиться. Бачили українських військових – вони проїжджали повз. Сусідки виходили поспілкуватися, військові всіх заспокоювали та казали, що все буде добре. Ще вони привозили людям старшого віку їжу. Просили ділитися з сусідами, що вони й робили. Ми намагалися підтримувати одне одного.

Згодом почали готувати їжу на вулиці, але це було небезпечно. Вночі не можна було розпалювати вогонь – по ньому стріляли росіяни. Вдень, коли починав валити дим, теж обстрілювали. Дуже важко було.

Коли закінчилися запаси їжі, ми дізналися від сусідів, що відкрили продуктові склади-бази "Сотта ПЛЮС". Туди можна було приходити та брати необхідне. Ми поїхали, взяли дітям попкорн, кукурудзяні палички, соки та мінералку. У цю мить снаряд влучив у склад. Будівля загорілася, а наша машина не завелася. Я перелякалася, думала, що настав кінець. Ледь-ледь машина завелася, ми її виштовхали.

Нам постійно хотілося хліба. Ми дуже хотіли хліба. Дітям залишали перепелині яєчка, по дві штуки на день. Якби ми могли їх зварити, це було би диво.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Війна триватиме довго" – останнє інтерв'ю пілота "Маестро", який рятував воїнів

Майже щодня на нашій вулиці палали будинки. По "Азовсталі" стріляли якоюсь сумішшю, коли вона падала на наші будинки – прикріплювалася до шиферу, він палав. Ми лопатами збивали, аби будинок не загорівся. У мене на вулиці стояли пластикові баки з водою, вони теж згоріли.

5 квітня в наш будинок влучив снаряд. У нас спільний двір на трьох господарів. Спочатку снаряд зніс половину сусідського будинку, а вже потім влучив у нашу спальню. Сусідський будинок прийняв удар на себе. Ми були в підвалі, чоловік хотів вилізти та подивитися. Сталося декілька вибухів. Загинув сусід, його вбило вибуховою хвилею. Також поранило ще одного чоловіка Ігоря - відірвало пальці. Загиблого поховала у воронці його дружина Тетяна. А пораненого повела на сторону, що була під окупацією РФ – до медпункту на вулиці Станіславського. Там російські військові збирали поранених перед відправкою в Новоазовськ, де не стріляли. Ігоря згодом відвезли в Донецьк на операцію.

 

Тетяна повернулася до нас і сказала: "Ви тут не виживете". Разом з Ігорем вони знайшли пустий будинок біля медпункту. Тетяна запропонувала всім перейти туди. Я сподівалася, що ми за декілька днів повернемося. Ми порізали всіх перепелів, я в сусідів попросила прес і на вогнищі зробила тушонку, потім сховала в підвалі.

7 квітня ми вийшли з дому о 05:00. Йшли вулицею і дітям очі закривали, бо на дорогах було багато трупів, їх ніхто не ховав. Люди підривалися на розтяжках. Заміновано було все.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Брав канцелярський ніж і відкривав животи" – як хірург з Дніпра рятував бійців у бункері та вижив у полоні

Найнебезпечнішим місцем на шляху була територія біля Трампарку, там стріляли з обох боків. Головне було зайти за БТРи – далі було безпечніше. Нам пощастило – чоловікові лише рюкзак порізало уламком. Так ми прийшли до медпункту та вимушено поселилися в чужому будинку. За три дні закінчилася їжа, ми намагалися вижити, шукали будь-що їстівне по сусідніх будинках і закинутих підвалах. Раділи навіть залишкам круп.

Ми дуже боялися "ДНРівців", але вони дали їжі дітям і навіть дозволили набрати води. Думали, що буде гірше.

Одного дня ми на дорозі побачили чоловіка з машиною, він віз хліб. Я підбігла до нього та попросила продати дві хлібини. Це було таке щастя, ви не уявляєте. Це були найяскравіші враження. Діти їли. Боже, як вони його їли.

 

Незабаром відкрили магазин "Сільпо", там можна було купити їжу, але під запис. Ми сходили, купили яйця та ковбасу, вже майже не залишилося грошей.

Я хотіла повернутися додому, аби пошукати запаси. Я ж тушонку під обстрілами робила, у мене там їжа залишалася. Це було небезпечно – армія РФ постійно бомбила "Азовсталь", переважно надвечір і вночі. Мені розповіли сусіди, що все забрали. Тоді я сподівалася, що ми добре сховали.

Зв'язку ні з ким не було, мережу можна було спіймати біля "Сільпо", але там була черга. Шість годин треба було стояти, аби підійти до точки та через інтернет зв'язатися з рідними чи скинути SMS. Моя донька в Чехії від 3 березня не знала нічого про нас.

Ми жили в чужому будинку, а невдовзі куми приїхали забирати нас. Було 5 травня.

Вони відвезли нас до моєї сестри, до Старого Криму. Там були також мої батьки – в їхній будинок влучив снаряд, у квартирі впали плити. Вони під обстрілами 12 годин йшли пішки до Старого Криму. У сестри був колодязь і вода, можна було нарешті помитися.

Ми залишили дітей у сестри та поїхали додому, хотіли зібрати речі. Я не впізнала подвір'я. Нам пощастило, що ми пішли звідти. На нього впала авіабомба – будинок не згорів, а склався. Не було воріт, повністю розбитий гараж. Одна з автівок рознесена вщент, друга – без вікон і дверей, посічена, але на ходу. Ми змогли її витягнути.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У бійця зупинилося серце. Ми робили все" – як американка Дженніфер Маллі рятує воїнів ЗСУ на передовій

Вцілів і підвал, але речі, що там зберігалися – ні. Хтось у нього кинув гранату. Запасів тушонки не було. У розбитому будинку ми змогли відкопати дитячий одяг, ковдри та два матраци. Біля подвір'я стирчала ще одна авіабомба, що не розірвалася. На городі стояли розтяжки.

За тиждень з чоловіком знову прийшли додому. Почали розгрібати завали, приїхала автівка з "ДНРівцями". Один із них запитав: "А де тут наш "Ланос" стояв?". Чоловік відповів: "Господар забрав". Той розвернувся та крикнув до іншого: "Всьо, ваш "Ланос" поєхал, Вася!".

Наша автівка стояла у дворі біля медпункту, де ми жили у квітні. Але без фільтрації ми не могли пересуватися містом і доїхати до Старого Криму. Через кожні 300 метрів були блокпости, там перевіряли документи. У податковій на Лівому березі ми отримали перший папірець – два тижні стояли в черзі. Проходити фільтрацію ми поїхали до села Безіменне, довелося тиждень спати в машині.

 

17 травня ми виїхали з Маріуполя до Чехії. Напередодні старша донька сказала, що якщо ми не поїдемо, то вона приїде в Маріуполь. Батьки дали нам гроші на дорогу. Тиждень їхали через Росію та Литву, спали в машині на узбіччі.

Коли ми дісталися Чехії, то не могли наїстися. Реально не могли, стільки всього. Ми вижили. Я телефонувала сусідам, що залишилися в Маріуполі, вони підірвалися на розтяжці. Поранені, але живі. Це дуже трагічно.

Ніхто й не думає розміновувати наш район. Ми, напевно, не повернемося туди ніколи. Єдине, що в нас залишилося – діти та автівка. Складно починати все з нуля, коли тобі майже 50 років.

Якщо ви стали свідком або жертвою воєнного злочину, повідомте про це документаторів "Восток SOS" за номерами:

+38 099 297 64 34

+38 099 736 42 41

Або надіславши свою історію на пошту: [email protected] чи у чатбот в Телеграмі @documenting_vostok_sos_bot

×