"Я здивувався, коли мені сказали, що платитимуть зарплату"

5 вересня 2014-го о 10:45 хвилин я став бійцем 34 батальйону. Тоді ще "Батьківщина". Там зустрів Ігоря Бектімірова, теперішнього свого побратима. Відтоді ми з ним не розлучаємось, - згадує лейтенант. - У перші дні служби мене здивувало, що нам платитимуть зарплату. Я йшов просто воювати за Україну. За деякий час потрапив на блокпост біля селища Озерянівка Донецької області. Це Горлівський напрямок. Як механік-водій бойової розвідувально-дозорної машини. Там 5 жовтня 2014-го прийняв перший бій.

Проти нас виїхало 3 автомобіля. Першим їхав "Додж" на якому був прикріплений кулемет "Утес". Відстань до нас становила близько 75 м. Він розвернувся задньою частиною до нас і бойовики відкрили вогонь. Пошкодили оптику, вивели з ладу всі прибори у БРДМ. До посіченої броні заскочив прапорщик Юрій Санич із позивним "Кащей". Почав стріляти по ворогам наосліп. Визирав із машини, знову ховався і гатив, гатив.

Друга машина, КамАЗ з окупантами, розвернулась і втекла під час бою. Третій автомобіль - "Шевроле Лачеті" ми розстріляли. У ньому знаходились гранатометник і 2 автоматника.

У цьому бою відзначився молодий хлопець Роман Зілінський. Не заховався у бліндаж, а відкрив вогонь по ворогам. У його руках заклинили 2 кулемети ПКМ. Але за той час, що Рома відтягував найманців на себе, "Кащей" встиг заскочити до БРДМ і відкрити вогон. Це дало змогу нам зайняти позиції та відсікати ворога.

У цьому бою ми знищили 8 бойовиків, захопили великі запаси їхньої зброї та одного взяли в полон.

Не пам'ятаю, але носив шеврони з надписом "Беркут". Він досі у тюрмі. Минулого року мене викликали на допит. Яка його доля на даний момент, невідомо.

Один із убитих був корінним росіянином, усі інші – жителі Донецької області. Вбиті кулеметники були з Горлівки. Зовсім нещодавно бачив один сюжет у російських ЗМІ про цих покидьків. Третій товариш цих вбитих, який знаходився у КамАЗі та втік з поля бою, розказував дружині загиблого, що вони всі бились героїчно і так далі. Проте він не сказав дружині вбитого, що кинув друзів. Там, як завжди, все красиво прибрехали і вийшла пропагандистська картинка. Якби я мав зв'язок з ними, б їм розказав, як все насправді було.

Десь за годину на телефон одного вбитого бандита зателефонував ватажок терористів Ігор Безлер і домовився, що забере трупи своїх підлеглих. Командир нашої роти дав слово офіцера, що їх ніхто не буде розстрілювати. Тому "Бєс" безперешкодно забрав своїх. Хоча були в нас такі, які хотіли покінчити з ним.

Треба віддати належне ворогові - вони посміли відкрито битись із нами. А це заслуговує на повагу. Якщо ми не поважатимемо їх, то ніколи не виграємо. Бо перед нами серйозний противник.

Там я перебував до кінця ротації та вийшов із Озерянівки перед Новим 2015 роком. Сам блокпост пізніше російські найманці знищили. Там стояв 17 батальйон 57 бригади ЗСУ. У бліндажі, який я будував, знаходився молодий хлопець. Прямо туди попала міна і вбила його.

Уже 2015-го нас закинули в Херсонську область, щоб охороняти лінію розмежування. Там побули недовго. І нас знову повернули в зону бойових дій. Спочатку Торецьк, а потім Майорськ (обидва міста в Донецькій області - Gazeta.ua).

7 серпня 2015-го я там вдруге народився. Ми знаходились на фермі в районі кар'єру, малої промки в напрямку Гладосове. Я тоді був у званні сержанта. Під час одного з боїв наш кулеметник, який був прикріплений до ДШК, помилився при зарядженні бойових стрічок. Патрон заклинило і він передав по рації про цей недолік.

Я підбіг до нього і підняв кришку короба та побачив, що стрічки перекинуті, тому патрон не заходить у патронник. У цей момент ворожа куля попала мені в обличчя. Вона зайшла в праву щоку, розтрощила щелепи та вийшла через ліву. Все сталось близько першої ночі, а в шостій ранку мене евакуювали. Я ще перебитим ротом встиг повідомити, що поранений. Хоча до цього дня не розумію, як мене могли зрозуміти інші.

Завдячую своєму побратиму "Балу", який на даний момент командир 3 роти у нашому батальйоні. Тоді він був санінструктором. "Балу" надав мені першу допомогу. І зменшив критичні наслідки поранення.

Спочатку мене вивезли до Артемівська, а пізніше до Харкова. Осколки витягували з рота без наркозу. На той момент у них не було навіть знеболюючого. Проте вмішались волонтери, які відправили мене до Дніпра і там зробили кілька операцій.

Коли перебував у Харкові, вручили нагороду – Народний Герой України.

Наступного дня після мого поранення його теж поранило. Біля кулемета розірвалась міна, потім ще було одне поранення. Просто це місце було засвічене і вони відкрито накривали нашу вогневу точку. Хоча я ще перед своїм пораненням говорив, що кулемет треба звідти забирати.

Вже у жовтні повернувся на позиції. Не міг довго сидіти в тилу. Хоча, якщо говорити правду, то на момент поранення я був майже звільнений. Рік мобілізації закінчився, думав, що відпочину і знову в бій. Уже стояли всі записи у військовому квитку, які засвідчували моє звільнення. Залишалося тільки поставити печатку. Зранку 7 серпня я мав це зробити, проте поранення перешкодило.

Печатку про те, що я продовжую службу, мені поставили тільки в лютому 2016-го. Тодішній комбат 34 батальйону - Красільніков, був здивований, що я повернувся. Він казав, що Бог поцілував мене в голову, інакше ніхто не міг пояснити те, що я вижив після такого поранення. Якби куля пройшла трішки вище, мене б не було уже в живих.

Цікаво, що зі мною в палаті теж лежав хлопець, якому куля пройшла навиліт через обличчя. Пробила одну щоку, позбивала трішки коронки на зубах і вийшла через другу щоку.

Було важко зосередитись і налаштуватись на бій. Перші дні я не виходив напряму на ворога, керував із бліндажа. Але потім стався випадок, який знову привів мене до тями.

Одна з машин на позиції не завелася. Я сів за кермо іншої, щоб підштовхнути. У той момент між нами пролетіла протитанкова ракета, випущена терористами. Тільки лічені метри знову врятували від загибелі. Але відтоді я знову прокинувся. І почав вести активну війну.

Днів за 10 по нашій позиції почали стріляти. Я вийшов із бліндажа, щоб зв'язатися з нашим водієм і проїхатись місцями обстрілівІ раптом між нами упав ВОГ- "стрибунець". Це граната, яка падає на землю, підстрибує та розривається. Спалах в очах і ми розлетілись по обидва боки. Сергія, мого водія, сильно контузило, а мою голову прошили осколки. За півтори дня я вже повертався на позицію, щоб знову воювати.

Ми були на цьому напрямку до кінця 2016-го. Нас замінила інша бригада, а ми перешли на 3 блокпост. Це шахта "Южна", що в Торецьку. Там уже було окопна війна. Вперед не йдемо і назад теж. Як "цербери", щось охороняли, але що і для чого, невідомо.

Звідти ми пішли на відпочинок до Херсонської області. Там мене направили на офіцерські курси до Львова. Вже в мирній країні поламав ногу і знаходився на лікарняному. Після чого, мене терміново викликав комбат і сказав, щоб я приймав під своє командування 2 роту. Саме в такому званні я уже попав до селища Піски, що біля Донецька.

Окупанти нас зустріли в перший день вогнем артилерії. Ми тоді промовчали, але наступного дня так відповіли, що вони нераді були нашому приходу. І зрозуміли, що це прийшли не хлопці, які копатимуть шанці та ховатимуться в них. Хоча копати теж треба.

Я кожного дня приймаю заспокійливі ліки. Мене переслідують думки, щоб хтось із моїх бійців кудись не вліз. Адже у моїй відповідальності десятки людей. Це частина батальйону. Ця робота і взагалі війна вижимає усі соки з тебе.

У нас є одна різниця. Вони 5 років читали літературу, я 5 років військове мистецтво вивчав у полях. Хоча саме Статут Збройних сил України має визначати наш напрямок розвитку. Проте знову ж таки, не потрібно забувати і про людський фактор. Адже сам статут люди можуть використовувати сухо. Забуваючи, що між бійцями і командирами має бути зв'язок, іскра. Вони мають відчувати одне одного. На війні без цього ніяк.

У нашому статуті є багато радянських нормативів, які потрібно викоріняти. Видають багато незрозумілих наказів, але з часом все це зміниться.

На даний момент більшість офіцерів – це бойові хлопці, які пройшли бої. Їм легше спілкуватись із рядовими воїнами. Саме вони мають змінювати статут. Але знову ж таки, велику роль відіграє людський фактор як з одного, та і з другого боку.

2014-го бійці на фронт йшли добровільно, їх мобілізовували. Зараз єдиним стимулом залишився контракт. Тоді ніхто не говорив: "Дайте мені щось"? Тепер усі кажуть: "Я маю отримати одне, друге, де воно?"

Не зовсім. Є люди, якими керує бажання воювати, а є заробітчани. Для них головне – гроші. І така ситуація не тільки в нашому батальйоні, а у всіх інших підрозділах. Наприклад, коли батальйони знаходяться на ротації в мирній країні, туди приходять багато людей.

Пройшло півроку і підрозділи повертаються в зону бойових дій. З'являються бійці, які раптово стають хворими, вони просто не хочуть іти на війну.

За великим рахунком, ми ще не зовсім готові до контрактної армії. У нас немає хороших навчальних центрів, які б готували висококласних бійців. Котрі б розуміли, що служба – це служба, а війна – це війна.

Жодним чином не впливає не впливає. Вони не розуміють, що це теж різновид війни, більшість із них. Вони думають, що сьогодні окопи, а завтра наступ. Тільки цього не буде! Будь яке просування чи робота в окопах – це ланцюжок великих змін, які виростають десь там у верхах.

Багато бійців, не розуміючи, що швидкого наступу не буде, беруть і зловживають алкоголем чи роблять ще якісь нехороші речі. Сьогодні війна набрала високоточний і вимотуючий характер. Саме теперішня ситуація показує, наскільки добре морально, фізично і технічно підготовлені бійці. Такого уже не буде, що солдати візьмуть пістолет і з криками: "за Порошенка, Юльку" – побіжуть вперед.

Наші війська готові до наступу. Як говорив один мій вбитий друг і побратим: "Дайте команду". Але крім команди, має бути розроблена операція у штабі ЗСУ і тих підрозділах, які наступатимуть. Найголовніша роль відводиться не генералам, а тим солдатам, що в окопі! Я вам скажу так, що на все свій час!

2017-го один із генералів ЗСУ, перебуваючи на передовій, заявив, що ми не можемо воювати проти московських окупантів, тому що вони – сильніші.

Я зрозумів, про що ти. Уже п'ятий рік триває війна і ми воюємо саме проти росіян. Ніхто не має права так казати. Тим паче бійцям на передовій, які б'ють тих же росіян, котрі із зброєю в руках прийшли забирати українські землі. І ще одне додам: "Не такий страшний чорт, як вам кажуть". Я був там у них і знаю, як вони живуть. Це тут на кордоні вони герої, а там усередині у них болото і гниль.

Я не казатиму про інші бригади, але наша 57 бригада ЗСУ не той підрозділ, який зможе обійтися без волонтерів. Якщо є такі в Україні, я радий за них. Нам волонтери дуже потрібні. У нас все добре на даний момент, проте є речі, які дістають тільки через них. Хоча навіть пачка кави чи чаю від волонтера піднімають настрій більше, ніж отриманий статутний харчовий пайок. І в цьому весь секрет допомоги.

Їхня загибель кличе нас іти вперед. Не інакше. І так воно буде, ми помстимося за наших друзів і здобудемо перемогу над загарбниками.