Перекладач і культурний менеджер Ксенія Харченко шість років була програмним координатором на фестивалі документального кіно Docudays. Презентувала фестиваль Docudays UA на міжнародних кінофестивалях в Німеччині та Польщі. Потім співпрацювала з фестивалем Гогольфест. Стипендіатка міжнародних культурних програм Homines Urbani (Villa Decius, Краків, Польща, 2007), Kurzstipendium (IHAG, Грац, Австрія, 2008), Gaude Polonia Міністра культури та національної спадщини Польщі (Вроцлав, Польща, 2012). З жовтня 2015 року працює в Польському інституті в Києві експертом з організаційних питань.
Поговорити про ці аспекти діяльності Ксенії, а також про навколишню дійсність її очима зустрічаємося в обід в центрі Києва.
Ви маєте чималий досвід співпраці із зарубіжними культурними діячами, яких привозите для участі в українських фестивалях та інших заходах. Чим їм цікава Україна сьогодні?
В якийсь момент я зрозуміла, що втомилася чути від гостей здивовані вигуки: "Ого, Київ — таке велике місто! Таке зелене! Таке чисте!" Дивний коментар в адресу столиці, де живуть майже 4 мільйони людей.
Хоча мені самій багато елементарних речей за кордоном здаються захопливими. У Тбілісі нещодавно здивували височезні старі дерева. Але ж не стану я казати грузинам: "Слухайте, у вас такі товсті пружні кипариси!"
Що хочуть знімати в Україні зарубіжні режисери-документалісти?
Зарубіжні режисери не раз поверталися в нашу країну знімати фільми про Чорнобиль, наркоманію, дитячі будинки. Це саме те, що їх цікавить.
Така наша дійсність була для них унікальною?
Документалістика часто висвітлює випадки порушення прав людини. Україна доволі благодатна земля для того, щоб такі проблеми висвітлювати. З іншого боку, людям завжди цікаво дивитися на негаразди інших країн. У нас на фестивалі Docudays були подібні фільми про дійсність Аргентини, Африки, навіть Канади. Там показували уже такі страшні злидні й нещастя, що в українців, який приходити на них дивитися, наставав момент катарсису: "Все-таки у нас не так усе й погано".
Знімаючи жорстку натуралістичну реальність в Україні, режисери шукали чогось такого, що було для благополучного світу виглядало жахливим.
Це, мабуть, рецепт успіху "Племені" Мирослава Слабошпицького на міжнародних фестивалях.
Людям у благополучному світі не цікаве щастя — їм не хочеться дивитися на на щасливі родини на прогулянці в парку. Покажіть їм наркоманів і проституцію. На контрасті цей фільм і виграє.
Моя приятелька працювала фіксером, тобто координатором, з багатьма режисерами-іноземцями, які приїжджали в Україну на зйомки. Розповіла, що на іноземному фестивалі зустрілися з таким самим фіксером із Конго чи якось іншої африканської країни, про яку ми теж схильні думати як про країну вбогу і кримінальну. І ось цей фіксер з Конго прекрасною англійською мовою каже: "У нас є хороші школи, нормальні державні установи, театри, галереї, добробут, зрештою. Але це не цікавить людей. Вони приїздять і шукають у нас якогось жаху. На жаль, я змушений їм це показувати. Хоча імідж моєї країни від цього страждає".
Як ставлення до України змінилося за два роки?
За час війни острах приїздити в Україну через те, що небезпечно, потроху минув. Люди стали цікавитися і співпереживати.
Коли я нещодавно їздила в Грузію, мене запитували: "Як там наш Міша? Уже викорінив у вас корупцію?". Багато хто в Грузії сміється з нього, але насправді всі грузини пишаються своїм прозорим будинком правосуддя. Туди можна прийти і за півгодини вирішити всі свої цивільні справи. Пишаються, що будь-який поліцейський заарештує того, хто запропонує йому хабара.
Ставлення до Саакашвілі в Грузії неоднозначне. Уявіть собі старого полковника міліції, загартованого за часів Едуарда Шеварднадзе. Він свого часу був керівником всієї міліції певного курорту, звик збирати "данину" і жив прекрасно. А потім це все йому перекривають. Тепер у нього мізерна пенсія. Зустрічала такого в Тбілісі. Він був дуже незадоволений.
Була також жінка, яка здавала кімнату в квартирі в самому центрі в Тбілісі. Ця величезна квартира, як у професора Преображенського, сто років до революції належала заможній родині. А потім прийшли червоні і перетворили її на скромну комуналку для десятків людей. У цієї жінки, власниці квартири, ставлення до корупції і спадку Радянського Союзу інше. Тепер вона рада, що може жити прозоро.
Грузини мені казали: "Сподіваємося, що у вас теж так буде. Але ви набагато більша країна, ніж ми. У нас Міша зібрав кількох наших олігархів, підвісив їх, як буратін, витрусив з них золото, і пішло діло. В Україні, щоб перетрусити всіх олігархів, одного Міші замало".
Два останні роки в Україні левова частка документального кіно уже не жорстка соціалка, а стрічки про війну. Ця тема стала мейнстрімом?
Як і все документальне кіно в Україні стало мейнстрімом. Українські документалісти почали їздити по світових фестивалях класу А — в Амстердам, Канаду. Україна увійшла реально в цю професійну мережу.
Зараз запустилася програма Креативна Європа, що допомагає Україні працювати з іншими країнами і робити спільні проекти.
Цей успіх - завдяки воєнній тематиці чи тому, що українські документалісти виросли?
Виросли. Війни зараз відбуваються зараз багато де у світі. Це просто збіг. Поки через революцію і війну увага світу була прикута до України, наші професіонали-документалісти вистрілили. Це як сонце з-за хмар висвітлило своїм променем певну ділянку землі. Воно висвітлило тих, хто на це заслуговує.
Вам не здається, що нинішній час соцмереж вчить людей висловлюватися коротко, нотатками? Чи це поверхова форма, яка не дає людям зосередитись? Ти записав ніби мимохідь думку, яка тебе стривожила, і за 10 хвилин забув про неї. Часто зустрічаю у соцмережах зізнання користувачів: хочу написати книгу, але все бракує часу. Зате щодня ця людина пише якийсь цікавий пост у Фейсбуці.
Зараз набагато простіше написати два реченні у Фейсбуку чи в Твіттері і забрати півтори тисячі лайків, ніж сидіти кілька років над книжкою, яку не прочитають так багато людей, як це може бути в онлайні. Це світове явища.
Але українці надають соцмережам завеликого значення, розміщують там багато значущої інформації: діляться історіями, комусь співчувають, водночас збирають кошти. За кордоном соцмережі не грають такої великої ролі, як у нас. Там це не місце, де збирають пожертви чи людей на тисячні події. У польських соцмережах, наприклад, переймаються споживацтвом у Нью-Йорку і діляться цікавими буденними статтями з фітнесу. .
У нас же соціальні мережі стали дуже важливим соціальним інструментом. Для багатьох — способом створити собі імідж, показати себе таким, яким ти хочеш, щоб тебе бачили інші. На фото усміхнена засмагла жінка на яхті, всі чоловіки будуть її хотіти але вважатимуть неприступною. А вона вечорами ридатиме в подушку від самотності. Але ж ніхто цього не знатиме. Це реальні випадки, про які мені відомо.
Соціальні мережі створюють ілюзію, що хтось десь близько. Одного разу познайомилася з якоюсь ісландкою на фестивалі. Ми бачилися раз в житті. Але час від часу я стежу за тим, що вона постить щось у Фейсбуку своєю ісландською мовою. І в мене створюється ілюзія контакту.
Завдяки інтернету і соціальним мережам наша мова отримала багато англомовних запозичень. Це їй шкодить?
Я помітила: люди часто вживають іноземні слова не знаючи їх точного значення. Бо не знають англійської. Людина десь почула слово — хоп, і вставила. До поширених "спіч" і "меседж" ми вже звикли. Але зараз люди стали вживати це і в побутовій мові.
Наприклад, "я вже на бічі", замість "на пляжі".
В розмовній мові це виглядає як прикол. Але коли йдеться про професійне застосування мови, наприклад, у журналістів, тут має бути якась межа. Без фанатизму.
Водночас є протилежна тенденція: у прагненні українізувати іноземні слова там, де це виглядає смішно. Коли читаю французьких романістів в українському перекладі, де один гей хоче "джиґнути" іншого гея, у мене складається враження, що чую розмову не французів, двох старих галицьких бабусь. Це мило, але пардон, не вірю.
Прагнення повернути мові давній колорит — це добре, але я б зосередилась на тому, щоб надати мові якихось інструментів, щоб вона не розчинялася в іноземних мовах.
А ще подбати по чистоту. Я була вчора у Вінниці. Гуляючи там понад річкою, в місці, де багато пікніків і діти стрибають у воду з мостів, слухати про те, що ці люди кажуть, мені було просто боляче. Матюки через кожне слово. Одне діло, якщо людина вживає їх не як один з багатьох доступних їй способів мовного самовираження. Сумно — коли це єдиний доступний людині спосіб, і іншого вона не знає. Я теж можу матюкатися, але я маю вибір, коли і для чого це слово вжити. А в тих людей вибору немає. Вони інших слів не знають, немає інших еквівалентів у їхньому лексиконі. Не мають з чого обирати. І це не невідь-яка провінція. Це український райцентр. З цього я роблю висновок, що ці люди не читають, не пишуть, і що їх це не бентежить. Мова починає в такому середовищі просто занепадати.
Свого часу російський режисер Павло Костомаров зняв скандальний документальний фільм "Я тебя люблю". Він дав любительські камери людям у провінційних містах і попросив їх знімати їхнє життя. Потім з цього змонтував фільм. Фільм показав, що на пострадянському просторі багато людей досі не мають навіть середньої освіти. Зараз необхідна критична маса людей освічених. Люди освічені повинні захищати свої цінності більш агресивно.
Чим нинішнє молоде покоління відрізняється від попередніх?
Є дуже велика різниця між тими, кому зараз 30, і кому 20. Я в дечому навіть заздрю людям, які молодші від мене на 10 років. Вони мають доступ до таких же джерел інформації, що і я. Але перед ними більше часу для того, щоб це все використовувати на свою користь. У них більше можливостей зараз, ніж було у мене свого часу. Вони набагато швидші, мобільніші, лояльніші, ніж я свого часу. У них нема страху. Це люди, які ставлять собі питання "А що мені подобається робити в житті?", а не "Як я буду заробляти?"
Різниця між нашими дітьми і нашими батьками — одне покоління. А таке враження, що цих поколінь мінімум десять. Нинішня молодь завдяки доступу до інформації — ніби з іншої планети. Є невгамовність, спраглість, бажання побачити. Багато інформації протягом усього 20-го століття в радянському просторі було закрито. Ті ж передові здобутки психотерапії і психіатрії були в Європі доступні скрізь. А в Радянському Союзі — ні.
Я почала працювати майже в 17 років і якось дуже швидко стала дорослою. Розумію, що мої батьки мені дали все, що вони могли в тому історичному періоді і в тій країні, в якій ми жили. Шкода, що мої 20 — це був той час, коли мені не було що їсти, а не коли я могла повністю присвятити пізнанню себе. Але зараз я бачу альтернативу, і це мене і розлючує, і гнітить, і надихає.
9 
4880
Коментарі