З нашою історією Україна могла б зняти стресове кіно для світу - Олег Примогенов

13

Зараз у нас знову повертається мода на російських акторів. Знову московські актори на головних ролях. А всі київські актори, звісно, пасуть задніх. Московський актор отримує півтори тисячі доларів за знімальний день, а наш київський 200 доларів. Тому московський, коли приїздить, дивиться на всіх як на антураж. Хоча він поганий актор, у нас актори кращі, серйозніші, глибші. Але вони почуваються опущеними. А актриси наші - глибші значно, сильніші, чуттєвіші за московських. Росіянки більше наглі, але знімають їх.

У наших продюсерів прогин перед Москвою. Так продати фільм на їх ринок можна дорожче. Всіх наших акторів ще треба рекламувати в Москві, а тих же там знають. Легше заробити з їхніми акторами.

Раніше ми казали: все, будемо самі працювать, нікого нам не треба, ми самодостатні. Зняли пару фільмів, але не змогли їх продати в Росію. Тому зараз знову повернули російських акторів, щоб заробити гроші.

Ні щоб піти на захід, з поляками працювати, з французами. Польща ж на Росію не звертає особливої уваги. А у нас в кіно росіяни - монополісти постійні. Ми прогинаємося, і невідомо, коли це закінчиться. Хіба тоді, коли Росія розпадеться до біса.

Іде дегероїзація. Немає своїх героїв. Ми хіба гірші за вестерни? Історій мало? Дуже багато хороших історій. Потрібен тільки не соціальний герой, а справжній. Людина, яка б брала на себе відповідальність, яка б вчиняла героїчні вчинки, на які було б цікаво дивитися молоді.

 

Мій улюблений жанр в кіно з дитинства — американський вестерн. Їх раніше радянська преса лаяла: мовляв, печуться, як дешеві пиріжки. А це ж романтична структура, де один проти всіх. В Союзі ж культивувався колектив, а індивідуалістів вважали лайном. От і догралися, що нема тепер героя. Героями були або шахтар, або якийсь будівничий комунізму. Ми справжніх героїчних вчинків не бачили. Десь наприкінці розпаду радянського Союзу стало зрозуміло, що треба свої клепать вестерни. Зняли "Біле сонце пустелі". А потім заглухло. На екрани знову вийшли люди з підворотні.

Скільки в нас фільмів про козаків знято? Всього декілька. І то вони зніматися з якимось псевдоромантичним флером, трошки бутафорськи.

До того ж у нас не було режисерів, які б уміли знімати такий екшен. Бо поки всі думали, світове кіно отримало зовсім інші ритми: дуже швидкі, зі швидкою зміною планів. У їхніх режисерів інші мізки. Немає у нас режисера, який хоча б погано копіював того ж Гая Річі чи Тарантіно.

Наші режисери бояться експериментувати. Треба легко жити, вільно, розкутіше. Але нам заважає побут наш, ці умови, що "ти ніхто", що тобі не дають розвернутися ні в чому.

Таланти є, а от реалізуватися їм складно. Живуть в різних умовах і в різних ритмах . Коли ти у повному комфорті і про фінанси особливо не турбуєшся, то це одне. А коли ти у вічному напрязі, щоб заробити, - тоді складно.

В Україні влада весь час ставилася до художників принизливо. Чиновнику байдуже, що перед ним митець: "Да кто он такой вообще? Кино делает? Если б он бабки варил — о, тогда важный человек".

Раніше багато таких опупіндерів у малинових піджаках ходило. Попросиш у нього гроші на театр, а він: "Сколько тебе денег надо? 5 тысяч долларов? На театр? Слушай, давай их лучше пропьем, возьмем баб, поедем в баню" - та це для них тьху, кожен вечір він в казино стільки програє. А витратити гроші на театр — як це?

Черновецький хотів усі театри позакривати. Думав: один є оперний, і все нормально.

Сталін казав: "Навіщо нам багато фільмів? Треба два-три, але шедеври". От усі й чекають того шедевра. А треба давати всім можливість знімати. Треба знімати багато. Тільки тоді з'явиться вибір.

Один мій товариш, відомий кінознавець, сказав: "Голлівуд — це купа лайна, на якій раз на рік виростають десять троянд". А у нас все застигло — так, що й ломом не колупнеш.

Глядач уже звик, що у нас не розвивається інраструктура кінотеатрів. Я був приїхав до свого товариша Кості Бочкарьова в Чехію. Маленьке містечко під Прагою, Їглава. Як у нас Буча. 60 тисяч населення. Там два театри. Хороше приміщення, хайтечне, театр авангардний, льодовий палац, філармонія, концертний зал, басейн гігантський, купа готелів і два супермаркети.

Публіка там дозвілля проводить в театрі. Спостерігав – жінки, від підлітка до бабусі, носять коротенькі зачіски. Ходять у фойє: в одній руці келих сухого білого вина, а в другій пляшка пива. Надпивають по черзі то звідти, то звідти. Потім поставили на парапетик і пішли дивитись виставу. Вийшли в антракті у фойє, і знову до своїх келихів.

У них там оперний театр є. А в Києві досі не можуть побудувати оперний театр для авангардних опер. На це грошей немає. У тій же Москві – шість оперних театрів.

Не треба цькувати молодих. Молодь дуже талановита у нас. Дайте їм тільки можливість розквітнути.

Кінематограф. Ось де має бути розквіт. З такою історією, як у нас, з такими конфліктами, катаклізмами ми можемо зробити таке стресове враження від нашого кіно для людей іншого світу. Це ж не швейцарець, який чешеться, що б йому таке знять, щоб вразити всіх інших. І відчубучують, і Оскари отримують. А в нас з нашою історією треба шедеври знімати.

Мої студенти розкритикувати цей фільм. Ну не ходили українські заміжні селянки з розпущеним волоссям. Сталін у фільмі горілку п'є. Він ніколи горілку не пив, тільки вино. Треба самим знімати про свою історію. Дай Боже, будуть знімати "Чорний ворон" за романом Василя Шкляра. Хороша белетристика. Але мусять зовсім інші мізки над цим працювати: щоб це було цікаво, драматично і захоплююче, щоб по-іншому камера літала, щоб інший монтаж був. За цими романами треба знімати жорстке кіно.

 

А ще більше за Юрієм Горліс-Горським - про героїв Холодного яру. Там уже роман починається як вестерн: "У нас для москалів, білих або червоних, було одне вітання - куля". Відразу відчуваєш епоху. Автор сам і розстрілював, і сам каявся. Такі були часи. Це вже не шклярівська белетристика вигадлива, це жорстка реальність.

У нас часто схема проста: герої або покидьки. Нема ігрового продуманого характеру. Мусить бути якийсь скажений актор типу Геррі Олдмена чи Тіма Рота, який би приніс в кадр глибину. Режисер у нас сам у кращому разі знімав реконструкії, а в характери не докопувався.

Навіть епізодичний образ, що на екрані проскочив, мусить мати свій характері і свою родзинку. Так знімає Коппола, Мілош Форман, так знімав Олексій Герман. Так зараз ніхто не знімає.

Я бачив документальний фільм, як Фелліні знімав "Сатирикон". До нього на зйомку у 1960-х приїхали продюсери - мафіозі, пихаті бандити на широких машинах. Виходять у велюрових костюмах, маленькі, в чорних окулярах, поруч охорона. Типу, приїхали подивитися, як знімають кіно, в яке вони інвестували гроші. Фелліні, тільки їх побачив, гукає: "Ану вся знімальна група, ідіть сюди! Подивіться на них. Що думали їх матері, коли їх народжували. Вони думали, що будуть люди, а це ж дибіли. Подивіться на їхні обличчя. Вони ж нічого не виражають. Це мене запам'ятають. Тому що я Фелліні. А ви — ніхто". Такий злий був, бо вони не всі обіцяні гроші виплатили. Ті зціпивши зуби сідають в машину і їдуть геть. Так розмовляв він з продюсерами. А в нас перед ними копчик труситься. Біля зірки чи тим більше продюсера на знімальному майданчику всі бігають, кофейочок несуть. Так не може бути. Режисер мусить диктувати умови.

Українські режисери бояться ламати канони. Бо у нас весь час це робити бояться, бо "бабусі це не дивитимуться, а дідусі цього не зрозуміють". Так сюжети опускаються до рівня плінтуса.

Ні. Пригадую, я пробувався на роль у "Білій гвардії" за Булгаковим, яку знімав російський режисер Сергій Снєжкін. Режисер - високий і пихатий хлопець. Мені сказали: треба обов'язково прочитати роман, бо він не любить, коли актор роману не знає. Я за ніч прочитав "Білу гвардію". Приходжу. Він побачив мій чорний картуз із нашитим тризубом і онімів. Такі носила колись контррозвідка УПА. Його спеціально для мене пошили костюмери. Я щодня його взимку ношу. У Крим їздив в ньому до окупації. Там усі так дивилися: враг приехал!

 

Приходжу я до режисера Снєжкіна в цьому кашкеті — він відразу закляк. Запропонував мені зіграти епізод, в якому козак каже: "Спаліть цю москальську школу!" А мій пересонаж, староста села, має казати: "Та може її перехрестити?" А козак: "Ні, спаліть. Я приїду, нову школу збудуємо, українську!" Я тому Снєжкіну говорю: "Зачекайте. Немає такого епізоду у Булгакова. В Україні школи палили більшовики і денікінці. Українська армія УНР нічого не палила. А що ви кажете — козак віддає такий наказ? Що за херня?" Режисер показав мені на двері. Виявилося, той епізод він написав сам.

Іронічне ставлення мене не раз врятувало. Коли ще починав зніматися в кіно у 1980-ті роки, подзвонили з кіностудії і спитали: "А вы могли б сыграть шахтера?" Кажу: "А у вас нету роли того, кто подрывает эту шахту?" Більше не дзвонили.

Тягнули з мене соціального героя, але так і не витягнули.

У "Страчених світанках" я, енкаведист, розмовляю з головою міської ради, якого грав Олександр Биструшкін. Кажу від себе: "Ты не висувайся, а то вороной в Африку поедешь, или под белую медведицу ляжешь". Це жаргон. Полетіти вороною в Африку — це отримати розстрільну статтю. А "лягти під білу ведмедицю" — це піти на заслання в Колиму. Енкаведист буде саме таким сленгом говорити.

Не люблю приблизності. От я, партизан, підходжу до режисера і запитую: "З яких країв мій герой?" Той махає рукою: "Війна. Яка тобі різниця?"

Приїжджають до нас пітерські актори і називають УПА бандою. Я їм кажу: "В УПА воювали 150 тисяч людей. Яка це банда? Це армія. Вони самі собі зброю добували". У багатьох навіть хороших акторів з Росії вінегрет у головах. У них досі портрети Сталіна, Леніна і Миколи ІІ по кабінетах впереміш висять.

Були дуже добрі друзі, але ця пропаганда так попсувала стосунки. Вони не бачать реальної історії, у них заліплені очі.

Колись у Пітері з ними розмовляв. Кажуть: Росія — морська держава. Ну яка ви морська держава? Ото по Льодовитому океану хіба баржируйте — ото вся ваша слава.

У мене самого всі родичі — із Забайкалля, зі Смоленської області. Мені важко з ними розмовляти, я живу тут і шаную українську культуру.

Батьковий рід зіслали на забайкалля ще за царату - сербів гнали туди, хорватів, греків. У мене грецьке прізвище. Прімо — перший, ґенос — народжений.

Мати — росіянка з українським корінням. У неї дівоче прізвище — Слісаренко. І мої деякі друзі кажуть: "Та який ти москаль? Ти наш".

Батько був військовий: мости і залізниці будував. Мама була станційним наглядачем на залізниці. У неї вся родина були залізничники. Все в дорозі. Я також проїздом народився — у Львові. Там тільки в колясці полежав, а потім родина переїхала в Гомель. У школу вже пішов у Києві.

Совком був кошмарним. "Руссссскій" через 5 "с". Мав залізну думку, що СССР повинен поширюватися на весь світ.

Але коли я попав в армію — там мені старші товариші мізки виправили. Як казав якийсь із художніх героїв: "Мы тебе глазік ножиком подвинем, и ты будешь на все смотреть с другой стороны". Оце так і мені "глазік повернули", і я онімів просто. Ходив у шоці десь тиждень. Почав Солженіцина читати та іншу підпільну літературу. Зрозумів, що справжнє життя зовсім інакше.

Я довго чіплявся за космополітизм і асиміляцію всіх народів. А потім, коли поїхав у Західну Україну, побачив, що там ціла кальтура, якої я не знаю. Побачив, як там уміють шанувати людей — всі на "ви". Навіть лаються на "ви": ідіть ви туди-то.

Я як загорлопанив там "Застеляйте столи та все килимами", вони на мене подивилися як на хвору людину. Ну хто ж різдвяні пісні влітку співає? Я зрозумів, що мені свій фонтан треба заткнуть і послухати більше, ніж говорити.

Коли мені з Криму казали: "Це Україна в Росї вкрала Крим", я відповідав: "Хлопці, ви не знаєте, скільки сіл і плодючої води затопили, щоб зробити вам воду у водосховищах - Канівському, Київському. Скільки рішень ЦК партії приймало, щоб відродити цю кримську пустелю, яку ви зробили, коли знищили всю татарську систему зрошування?". Татар викинули і позаселяли Крим росіянами, які потім писали листи до Сталіна: "Батя, куда ты нас привез? Тут картоха не растеть! Че делать, то? Картоха не растеть". А зараз ви лізете і кажете, що це "исконно русская земля"? Українці тут були, козаки, були татари. Але все це було до вас, коли ви на деревах ще сиділи десь за Москвою.

Оце незнання історії і поверховість робить росіян пихатими. Якийсь ідіот приїхав у Коктебель, налякав всіх, що зараз прийдуть українці і будуть вбивать всіх, хто розмовляє російською. Так і збунтували всіх відставничків, які за радянських часів понаїхали в Крим десь із Мурманська. Все казали: "Умереть хочу в русском Крыму". От зараз він там і помре.

Фільм Вадима Абдрашитова "Время танцора" про це: коли вони вбивали грузин, абхазців, і заселяли їхні будинки росіянами. Русскій приїжджав з якогось Свердловська: "Каать! Маань! Смотри: игрушки еще целы! Для нашего будут пацана. И постель теплая! Вот тебе жизнь. Не то что у тебя в Свердловске-то вонючем". Є серед росіян ще режисери, які розуміють, що таке справжній "русскій мір".

 

Боягузів дав Ющенко, який свого часу злякався поїхати в Донбас. А треба було їхати. Не лякатися, що там в тебе помідор кинуть. Треба, як американські президенти, — лізти в натовп і розповідати людям їхню історію. Ну хтось вдарить в рило. Ти відповіси. Але ж повага в народу з'явиться до тебе: "Чоловік! Побився, але ж за свою ідею". В Буша також кидали тапки. Витримав.

Янукович, як і Ющенко, теж психологічно був налаштований на поразку. У Межігір'ї навіть провели антипідкопну сигналізацію.

Кого б я взяв на головну роль — так це актора Петю Панчука. У нього мудрий погляд з глибин серця. Він такий сільський хлоп. Дуже пронизлива українська натура. Коли на зйомках всі бухали, він пішов в ліс — збирав горіхи для дітей. Є такі люди — коли світиться зсередини.

Але канал має своїх улюбленців і бере тих самих акторів. Але приємно вразив Роман Луцький — хороший типаж. Високий красень. Він - те, що нам зараз треба і те, що ненавидів Радянський Союз. Так само як Союз ненавидів красивих актрис і все намагався їх знищити. Всі повинні були бути сірятиною, "судьбы моей простое полотно". Як тільки з'являлася якась красуня, у всіх режисерів відразу з'явлилися два бажання — або нею оволодіти, або із заздрощів стерти її з кінематографа. Всіх радянських акторок-красунь, яких хотів брати на зйомки Захід, СРСР виживав з кіно. Таке плебейське ставлення до краси — легше обгадити, ніж захоплюватися. І це ставлення залишилося до сих пір. Красива якась особистість з'являється — її не цінують. Беруть натомість когось сіренького. Немає героїзації.

У нас є талановиті красені. Я подивився, в Харкові які типажі шикарні, в Одесі які актори. Частіше їх потрібно знімати, а не одних і тих самих медійних акторів, яких постійно знімають телеканали. "Медійне обличчя" - це штамп, щоб швиденько і зручненько зняти когось свого. А подивіться, які типажі є, по містах поїдьте.