19 вересня в Національному Художньому музеї відкрилася виставка "Тихий протест 70-х". Тут зібрали близько 80 картин українських радянських художників, більшість з яких досі не виставлялись. Аби наблизити глядачів до реалій 70-х Художній музей України навіть тимчасово змінив назву: на фасаді будівлі читаю "Державний музей образотворчого мистецтва" - саме так музей називався 40 років тому.
Урочистості події додає червона доріжка, якою крокую до входу в музей. Виставка займає три зали на другому поверсі: спершу передісторія 70-х — відомі шістдесятники — Тетяна Яблонська, Віктор Зарецький, далі — власне сімдесятники — Владислав Мамсіков, Аркадій Чічкан, Зоя Лерман, Петро Бєлєнок, Валентин Реунов.
На полотнах переважає соціальна тематика — будівництво заводів, похмурі індустріальні пейзажі, натруджені руки робітників.
Вдадислава Мамсікова перестріваю біля його картини "Пін-понг": "Ми не писали цих картин, щоб вони були під такою назвою — ми писали життя, і в цьому протест, якщо в мистецтві є правда — вона мало кому подобається", - каже художник.
"Завдання мистецтва завжди було зробити ясним те, що було неясно, ми мали протилежне завдання - зробити неясним те, що було ясно і зрозміло. Наприклад ось цей пін-понг: люди що працювали на заводах, підприємствах мали єдину розраду — пограти в настільний теніс. А у чому тут сенс? — Не знаю, знаю тільки, що зараз таку картину не написав би, бо пін-понгу після роботи більш нема."
Серед гостей події багато мистецтвознавців — Олександр Соловйов, Олексій Титаренко, Наталя Заболотна. Помічаю галериста Євгена Карася, він уважно вивчає роботи, проте виставкою не дуже задоволений, каже виставка цікава, але не вистачає контексту — вирізок із газет, фото тих часів, музики 70-х.
Нелегкі для художників часи радянського застою Євген пам"ятає добре: "Їм було дуже важко — інформаційний голод, тотальний контроль, творчі метання. Хтось був у фаворі, а хтось, як Вайнштейн, якого "третирували" - рано пішов з життя через це; багато хто спивався, бо цю драму життя треба було якось гасити."
Батьки Євгена також були художниками, у їхній майстерні на колишній Енгельса, пригадує він, збиралася вся мистецька еліта столиці 60-70-х років: "Вони тусили в кафушках гастрономів, потім переходили в майстерні чи на кухні, пили каву з вечора до ранку і розмовляли про заборонене."
Гучні богемні вечірки 70-х добре пам'ятає і Ілля Чічкан — він прийшов на виставку, навіть не знаючи її назви, та спогадами про ті часи ділиться охоче: " Покоління 70-х усі були хіппі. Вони не зовсім розуміли, що це означало, до них доходив лиш відгомін із Заходу. Пам'ятаю у нас вдома влаштовували великі хіппівські тусовки — прийшла одна красуня, з отакенними величезними сіськами. Мені було років 8, вона розповідала мені про Італію, про Марчелло Мастрояні і спагетті!"
Стоїмо біля полотна Чічкана-батька "Мікрорайон" - на ній люди грають в теніс у скляних кубах: "Ця картина написана якраз на початку 70-х," каже Ілля, "тоді народився мій брат, тож я підозрюю, нам саме тоді дали квартиру на Русанівці, і батько намалював вид з вікна нашого будинку." Художник визнає у його творчості протест також був: "В часи "Паризької комуни" (арт-група кінця 80-х - прим) ми також протестували — робили експерименти над собою і навколишнім світом. Тепер на протест зважитись складніше — немає сміливості, легкості, яка була тоді."
Розпитати про протести в сучасному мистецтві підходжу до молодої білявки — вона вбрана у вогняно-червону спідницю до п'ят, на голові — вінок із трьох чорних троянд, виявляється Валерія - молода художниця: "Тема протесту мені близька," каже Валерія Бучук, 27 років, "я й сама протестую проти міщанського способу життя, проти влади комфорту, тож відмовилась від родини, квартири — подорожую Україною, живу у друзів, фарби і пензлі для роботи вожу із собою і збираю враження для картин."
3 
4880
Коментарі
5