Влад Сорд заснував видавництво "Дім химер", в яке мало хто вірив

Це ветеранський проєкт, який Влад Сорд з дружиною Вікторією Гранецькою плекають уже кілька років. Поставили за мету видавати книжки лише сучасних українських авторів. Їм вдалося чимало, були навіть додруки тиражів, а це вже можна вважати успіхом.

Молодим українським авторам непросто, бо в багатьох великих видавництв плани розписані на роки вперед. Є варіант податися на конкурси, але там більша конкуренція, стати помітним щораз важче. "Химери" ж зробили ризиковий крок для нашого ринку, співпрацюючи з авторами поки що без імені та бекграунду. Для прикладу, запустили конкурс оповідань "Антисоціальна мережа" про стосунки в інтернеті. Роботи переможців увійшли до друкованої збірки. Це додає мотивації. Публікація, навіть у збірці – це вже видана книга, яка відкриває який не який шлях у літературу.

"Дім химер" чітко окреслили жанри, які хочуть видавати і трималися ідеї "химерної прози". Це містично-психологічні трилери, горор, детективний нуар, фантастика, неоготика, темне фентезі, стимпанк, романи й оповідання на основі історичних містифікацій, екзистенційний постапокаліпсис, антиутопія тощо.

Коли вперше почали ширитися чутки про відкриття видавництва, яке спеціалізується лише на сучасних авторах, було чимало обговорень в близькому до літератури середовищі. Сотні скептиків пророкували їм лише декілька книг, а далі закриття. Проте "Химери" вистояли навіть у карантинний рік. Скоротили кількість проєктів, але працювали.

 

Видавництво – це теж бізнес. Звісно, є важливі речі, як цінності та місія, але воно має приносити дохід. Світова практика показує, що великі видавці часто отримують хороші прибутки за рахунок бестселерів. Вже потім частину зароблених коштів вкладають у підтримку молодих локальних авторів. "Химери" одразу відкинули такий підхід.

На жаль, поки що в українського читача є сприйняття нашої літератури, як чогось менш вартісного. Здебільшого тиражі вітчизняних авторів менші, ніж перекладних. Відповідно, в те, що "Химери" довго протримаються, мало хто вірив. Бо це така-собі бізнес-модель мрії, де свої підтримують своїх. Їм вдалося, ситуація змінюється на краще.

Напевне, не лише для мене, а й для багатьох відкриттям став Павло Дерев'янко. Цикл "Літопис Сірого Ордену" перевернув уяву про те, яким може бути українське фентезі. Не лише в аспекті мови. Він створив світ, де головні герої – козаки-характерники, які можуть обертатися у вовків. Це чудовий приклад поєднання міфології та історії. Такий пригодницький роман можуть читати як підлітки, так і дорослі.

Не пам'ятаю жодної книги, яку б так активно шукали в спільнотах і на барахолках, як "Аркан вовків". Згодом видавництво зробило додрук. Дія відбувається 1845-го, Московія розвалилася, а Гетьманщина Богдана Хмельницького вистояла та досі існує. Правлять виборні гетьмани та двопалатний парламент, співіснують католицька та православна церкви. Пишуть латинкою. Лицарі володіють потойбічними силами, серед жінок живуть відьми. Козаки тут - молоді юнаки, які хочуть гуляти, випивати у шинку та знайти гарну дівчину. Потрапляємо в веселий світ молоді та похмільного синдрому. Разом з тим вони обтяжені обов'язком перед державою. Є багато магії та еротики, теми дружби, вибору, обіцянки та травм від батьків.

Хоча спочатку мене насторожив жанр українського фентезі. Буває, що автори піаряться на цій темі. Книги стають популярними тільки через це, а не художню цінність. В "Аркані вовків" же детально прописаний світ та доведені до кінця сюжетні лінії. Є автентичні українські слова, пов'язані зі зброєю та одягом козаків, доводилось їх навіть гуглити.

Поліну Кулакову я знала ще з книги "Корсо", тому саме з неї розпочалося і моє химерне знайомство. Дебютом у "Домі химер" став її психотрилер "Дівчина, яку ми вбили" про привид загиблої в Івано-Франківську.

 

Напередодні карантину вийшла її важлива книга "Усі їхні демони". Шкода, що через пандемію інформація про неї трішки загубилася. Це невелика за обсягом динамічна книга. Піднімає дуже важливу тему: що робити, коли поруч з тобою вчиняють насильство і як на це реагує суспільство. Тільки три роки тому в Україні прийняли закон про домашнє насильство, до цього це ніяк не регулювалось. Ви могли подзвонити в поліцію, але це ні до чого не призвело б. А потім туди приїжджають на місце злочину.

Поліна Кулакова розповідає про одну з таких родин, на яку свого часу не звернули увагу. Вчителі здогадувались про насилля вдома у дітей, але нічого не зробили. Про вбивство дізнаємось на перших же сторінках, а далі - хто його скоїв та чому. Мати пиячить з вітчимом. Її син-підліток протестує, намагається це зупинити. А маленька дочка вважала це нормою. Звикла, що постійно накурено, приходять незнайомці, не можна бешкетувати. Якщо зробить щось не так, то з підлоги вийдуть демони та вселяться у маму. Тоді вона стане агресивною та битиме. Шукає пояснення у потойбіччі. Не розуміє, що з родиною щось не так.

Він бачив пекло. Пройшов Іловайськ, де отримав серйозну травму. Чи може така людина бити вікна, коли в країні, за яку він воював, безпідставно саджають активістів? Чи може його агресія вийти назовні, коли він щодня бачить таку несправедливість? Нюанс полягає у тому, що затримали його вже після акції протесту. Напали невідомі в балаклавах. Якби не небайдужість свідків, то про затримання могли б і не дізнатися. Люди, які саджали його в машину, не мали шевронів та відмовилися представлятися. Фактично його викрали, порушивши усі можливі процедури. Потім відмовлялися пускати адвокатів. Зрештою погодилися на державного. Як би смішно це не звучало. Державний адвокат має захистити людину від держави.

Тому, що б не сталося того вечора, в нормальній демократичній країні правоохоронці не мають права так поводитися. Бо ми не Білорусь чи Росія. У нас є право на мирні зібрання, на свободу слова та пересування. Як і на справедливий суд.