Четвер, 30 листопада 2017 20:20

Україна змінюється завдяки волонтерам, а не державі - Наталя Пасічник
9

Автор: Сергій Старостенко
 

Українська піаністка Наталя Пасічник більше 20 років живе і працює у Швеції. У серпні 2014 року заснувала і є директором Українського Інституту у Швеції, який займається просуванням української культури за кордоном. У 2016 році для однієї з найбільш престижних фірм Європи BIS Records записала диск з українською музикою "Consolation", який отримав найвищі оцінки в рецензіях найбільших професійних журналів світу та став подією року за версією німецького журналу Mittelbayerische. З Наталею ми поспілкувалися під час її приїзду до Києва.

Чому саме Швеція стала вашим другим домом?

Напевно, це остання країна, яку б я свідомо вибрала для життя. Моя мрія, відколи я вчилася в інтернаті у Львові, була жити на затишній тамтешній вулиці Черешневій, мати рояль і собаку-сенбернара. Мрія здійснилася частково. Рояль і собака в мене є, але живу я у Стокгольмі.

У 1990-х я рано почала брати участь у міжнародних конкурсах. Тоді як раз стали відкривати кордони. Найлегше було податися на конкурси в Росію, як і робила більшість музикантів, але мене тягнуло на захід. По-перше, у мене мама полька, по-друге, там я бачила більше можливостей. Дуже тяжко обмежувати себе однією країною. А в Україні після розпад Союзу не було ніяких перспектив. Я поїхала на свій перший конкурс Шимановського до Лодзя у Польщу. Я була єдиною учасницею з України. У нас Шимановського тоді зовсім не знали — в Україні його не грали навіть у Львові. Після цього конкурсу мене почали запрошувати на різні фестивалі. На одному з таких фестивалів у Швеції я зустріла свого чоловіка.

Я вільно володію англійською, і я єдина на цьому конкурсі знала її. Багато учасників було з інших країн колишнього СРСР. Я всім перекладала. За десять днів, поки тривав фестиваль, ми з ним переговорили стільки, скільки певно люди за все життя не можуть. Якась була дуже сильна впевненість, що це є моя людина. За ті десять днів ми побралися.

Я ніби не є людина авантюрна, але якось так все склалося. Через рік будемо святкувати 25-річчя нашого шлюбу. Це найбільша лотерея мого життя.

Якби моя донька таке щось зробила, я б була здивована. Тільки зараз розумію, який стрес, дістали, напевно, мої батьки. Але він дуже швидко розсіявся, коли вони побачили Фредеріка.

Він теж музикант?

Він психолог. Знає дерево свого роду до 15 століття. Дуже зараз модно в Європі досліджувати свій родовід. Його мама досліджувала.

Він вивчив українську мову, вільно нею говорить. У мене були три місяці гастролей в Америці, коли доньці було півтора року. Поки мене не було, він поїхав допомогти моєму батькові у створенні міжнародного відділу в Острозькій академії. Коли я повернулася, він уже практично вільно говорив.

Якби всі так любили Україну, як мій чоловік, думаю, вона б інакше виглядала. Практично весь час безоплатно працює у нашому Українському інституті в Стокгольмі, який ми створили у 2014.

Я у Швеції прожила більшу частину життя, ніж в Україні. Мати завжди з двох дітей більше любить ту дитину, в якої більше проблем. У нас із чоловіком так само стосовно України. Настільки зараз вона потребує любові і допомоги, то для чоловіка Україна, напевно, найважливіша зараз країна в житті.

Коли був Майдан, я скасувала всі свої концерти. Січень, лютий, березень практично всі 24 години проводили перед екраном комп'ютера. Відмовилися від роботи на цей час і він, і я. Це було дуже тяжко. Це й дало мені поштовх переосмислити багато чого: зрозуміла, що просто жити у своєму рожевому світі, в якому я жила до цього, мені далі не можна. Це і спонукало мене до всієї цієї роботи, яку я зараз виконую.

Чи легко було акліматизувалися у Швеції?

Думаю, акліматизація у мене і зараз триває. Я минулого року провела 240 днів поза домом — на гастролях.

Швеція — країна складна, на перший погляд. Ментальність дуже відрізняється від української. Я рано поїхала звідси і я вам скажу, що західна ментальність мені з роками все ближча.

Шведи не відразу розкриваються, як, наприклад, люди в Америці, де можна знайти 150 друзів за один день. До шведів треба довго підходити і довго звикати, але коли стосунки зав'язуються, вони вже набагато глибші і стабільніші.

В українців же дещо хаотичний характер з кривою амплітудою. Але завдяки цьому наші люди здатні на самопожертву.

Зараз я очолюю в Україні конкурс для дітей з малих містечок і сіл. Там я зустріла таких прекрасних самовідданих людей, які все життя своє віддають заради цих дітей, у яких, можливо, і не буде ніякої іншої можливості грати, крім цього конкурсу.

З українською ментальністю, напевно, на заході дуже тяжко працювати. Для бізнесу вона є дуже непроста. А що стосується людських відносин, то в них українці прекрасні.

У бізнесі нам бракує відповідальності?

Люди за кордоном мусять знати, що сказане "так" українця - це не завжди "так" насправді, як і "ні" - не завжди "ні". Це я почула від представників шведського бізнесу. Натомість у Швеції якщо потис руку і сказав "так" — це все-одно що підписав юридичний договір. Там слово дуже багато важить.

"Так" українця - це не завжди "так" насправді, як і "ні" - не завжди "ні". Натомість у Швеції якщо потис руку і сказав "так" — це все-одно що підписав юридичний договір.
Мій Український Інститут у Швеції дуже підтримував Карл Більдт, коли був міністром закордонних справ Швеції. Я писала йому імейл в суботу ввечері, і він того ж вечора мені відповідав. Натомість помічник замміністра в Україні може на листа не відповісти взагалі

Мій Український Інститут у Швеції дуже підтримував Карл Більдт, коли був міністром закордонних справ Швеції. Я писала йому імейл в суботу ввечері, і він того ж вечора мені відповідав. Наш король, Карл Густав, відповідає мені на лист через тиждень - тільки тому, що в них листування не електронне, а паперове.

Натомість якийсь помічник замміністра в Україні може на листа не відповісти взагалі, може призначати зустрічі і на них не приходити і не пояснювати, чому. В комунікативному плані співпрацювати з Україною дуже проблематично.

Автор: Сергій Старостенко
 

Що нам заважає чинити за прикладом короля Швеції?

Все-таки в інституцій державних внутрішня культура мусить бути. Не думаю, що більшість людей, які володіють внутрішньою культурою, шукають роботу чиновниками. Скорше всього такі люди її зневажають. А люди, які внутрішньої культури не мають, навпаки прагнуть пробитися в чиновники.

Для мене було шоком моє листування з Міністерством культури України. На мої листи просто ніхто не зреагував. Я просто на цю комунікацію махнула рукою, тому що не звикла так спілкуватися.

Це стосувалося діяльності Українського інституту у Швеції?

Так, саме його і безпосередньо роботи, якою має займатися, я так думаю, міністерство культури. Хоча, скільки питаю людей — ніхто не може точно окреслити функції цього міністерства. Я навіть підозрюю, що і працівники міністерства їх не знають. Чи їхня функція — ускладнювати життя людям, які мають хороші ініціативи? Всі автори хороших ініціатив, яких я зустрічала тут, говорять, що їм дуже складно спілкуватися з міністерством культури.

Я думала, що промоція України за кордоном мала б бути міністерству цікава. На жаль, дуже тяжко налагодити контакт.

Я займаюся Інститутом на благодійних засадах, це є мій внесок. У мене склалося вже життя, слава Богу — професійне і сімейне. Після Майдану хотілося щось почати робити для своєї держави.

Яка підтримка від мінкультури потрібна насамперед — фінансова, логістична?

Про фінансову підтримку я навіть і не мрію. Ішлося по допомогу в організації певних наших заходів. Ми просуваємо українську культуру не для діаспори. Ми стараємося просунути високу культуру України в професійний простір, тому що зараз більшість українських культурних ініціатив за кордоном зосереджені переважно на українцях, які там живуть.

От пишуть: там-то провели дні українського кіно, а там-то — дні української музики. А насправді: діаспора винайняла зал і тільки українці прийшли-поаплодували. Усе на високому рівні, але професійний культурний простір тієї країни ці заходи не зачіпають.

Я належу до людей, які не чекають на державну підтримку, а просто на своєму місці щось роблять. Якщо кожен на своєму місці буде щось робити для України, вона буде змінюватись. Вона вже змінюється завдяки волонтерам. Шкода, що не зважаючи на інституції державні, а не завдяки ним

Від початку була наша мета — просовувати Україну в культурний простір європейський, де в кожному концертному залі грають Рахманінова, Шостаковича, Чайковського кожний концертний сезон. Іноземці взагалі не знають, хто такий Лисенко чи Ревуцький. Намовити їх узяти їх в репертуар практично неможливо. Пробивати наших композиторів на захід — це ніби ручним свердлом просвердлювати скелю.

Як зацікавити іноземців нашою культурою?

В ідеалі це мала б бути державна стратегія. Так, як це працює в Росії. Але її нема і навіть не вимальовується. Я належу до людей, які не чекають на державну підтримку, а просто на своєму місці щось роблять. Якщо кожен на своєму місці буде щось робити для України, вона буде змінюватись. Вона вже змінюється завдяки волонтерам. Шкода, що не зважаючи на інституції державні, а не завдяки ним.

Якими саме проектами займається ваш Інститут?

У нас такий унікальний випадок, що ми, не будучи державною організацією, представляємо Україну в Європейській спілці культурних інституцій.

І це дає Україні можливість робити спільні з іноземними проекти, які б ми не могли ніколи собі дозволити сам ні фінансово, ні інформаційно. Ми беремо участь у найбільшому у Скандинавії книжковому ярмарку — Göteborg Book Fair. Хтось прийде подивитися французькі книжки — заодно подивиться, що й українські є. Вже третій рік проводимо фестиваль сучасного анімаційного фільму в центрі Стокгольма. Це великі платформи, розраховані на весь культурний простір країни, а не лише на українську діаспору. Це для України шанс неоціненний.

Помаленьку, але хочемо всі ці проекти зробити довготривалими.

Автор: Сергій Старостенко
 

У Скандинавії ніколи не були представлені українські фільми. А це, буквально через тиждень пройде уже ІІІ Нордичний фестиваль українського кіно, де ми показуємо найновіші українські фільми.

Тим більше, що показати вже є що.

У нас, слава Богу, ситуація з українським кіно змінилася на краще. Зараз ми почали співпрацювати зі Стокгольмським фільм-фестивалем.

Цього року показуватимемо "Моя бабуся Фані Каплан" Олени Дем'яненко, "Чужа молитва" Ахтема Сеітаблаєва, "Червоний" Зази Буадзе і "Іній" – про війну на Донбасі.

Як люди сприймають?

Наші зали всі заповнені. По цілому Стокгольму висять біг-борди з рекламою кінопоказів українських фільмів. На закритті минулого фестивалю я побачила в залі половину депутатського корпусу Швеції.

Така відвідуваність свідчить про широкі культурні запити шведів? Чи їх цікавить саме українська культура?

Це тому, що ми дуже тяжко над цим працювали.

Моя сестра особисто знала Василя Сліпака, який загинув у цій війні. У мене його приклад завжди буде перед очима. Ми дуже багато робимо для того, щоб достукатися до медій, весь час працюємо над тим, щоб у їхній медійний простір професійний потрапила Україна з високою культурою. Бо досі про Україну за кордоном згадують лише тоді, коли у нас щось стається — війна, корупційний скандал і тому подібне. Практично ніхто не знає, що в нас є Леся Українка.

Ви здивуєтеся: ми, коли робили концерт, я старалася знайти переклади романси на слова Івана Франка, Лесі Українки. Метри, глиби українською культури — але навіть англійською їх не перекладено. Шведською я мусила перекладати їх сама. Вірніше, моя донька Ніколіна, бо для неї українська і шведська — обидві рідні мови.

Чому французів так важко переконати, що Росія на нас напала і що вона загарбник? Тому що для них Росія асоціюється з мистецтвом, з Достоєвським, Толстим. А ми ні з чим не асоціюємося, хіба що тільки з проблемами. Держава дуже недооцінює цю soft power, м'яку силу, якою є культура

В Україні люблять нагадувати, що зараз перекладають багато сучасної літератури. Але це перекладають на українську зарубіжну літературу — французьку, німецьку. Тому що Франція, Німеччина за це платять гроші. А от перекладів у другий бік немає. За те, щоб українську літературу перекладали на мови світу, мусить платити Україна. А Україна не платить. Тому що це має бути на державному рівні. А на державному рівні цієї стратегії нема. Польський інститут має стратегічну лінію по перекладах польської літератури. У нас же бідні видавництва роблять це самотужки, і то — перекладають сучасно літературу, а до класики взагалі ніхто не добирається. У нас навіть Шевченка нема перекладеного нормально на шведську мову. Це в принципі скандал.

Тоді як культура — якраз найсильніша зброя інформаційної політики.

Чому французів так важко переконати, що Росія на нас напала і що вона загарбник? Тому що для них Росія асоціюється з мистецтвом, з Достоєвським, Толстим. Реакція французів: "Ні! Не може бути. У них же є Толстой". А ми ні з чим не асоціюємося, хіба що тільки з проблемами. Держава дуже недооцінює цю soft power, м'яку силу, якою є культура.

Автор: Сергій Старостенко
 

Видання диску з записами української музики "Consolation" було великим ризиком для вас?

Це не просто був ризик. Багато дисків української музики українські виконавці записують своїми власними зусиллями. Винаймаються якісь зали. Виконання хороше, просто про них ніхто не знає.

А в мене був контракт з найбільш реномованою європейською фірмою, жирною, можна сказати — Biz Records. Коли почалася війна, я їм запропонувала музику українську. Можете собі уявити їхню реакцію: "Що це таке? Хто це взагалі буде слухати? Ми цього нічого не знаємо". Я їх дуже довго вговорювала: і розказувала, і показувала записи, і грала. Вони мали співпрацю зі мною раніше , мене дуже поважали і під моє чесне слово купили кота в мішку. Тому що не було ні записів, ні нот.

Щоб ще більше проштовхнути свою пластинку для західного слухача, я залучила музикантів з міжнародною кар'єрою. Погоджувалися не відразу. Вони просто мені зробили послугу. Басу із Південної Африки Лютхандо Каве треба було вивчити "Заповіт" Шевченка українською мовою. Він взагалі не хотів за це братися. Уявіть собі — у нього все розписане на три роки наперед, вчити Верді, ще щось. А тут йому щось на зовсім незнайомій мові дають. Я для нього зробила власний шведський переклад "Заповіту". Коли прочитала йому текст шведською — він розплакався і сказав: я це зроблю. Сказав, що пережив апартеїд, і для нього відчуття, які переживає Україна, виявилися дуже зрозумілі і близькі.

Коли музиканти прийшли на першу репетицію — не мали ніяких записів цієї музики. Ноти я їм дала. Їхня реакція на першій репетиції абсолютно розсіяла всі мої сумніви. Казали: "Як ми цього досі не знали? Це ж прекрасна музика!". Зрозуміла, що наша музика не меншовартіста. Її не знають не через це, а в силу історичних обставин.

Коли пластинка вийшла, рецензії були зашкалюючі. Всі професійні критики дали найвищі оцінки.

Ми мали б цим пишатися. А в нас цю гордість віками забивали. Ми ж завжди були культура номер два. Коли я вчилася у Львові, навіть у такому прогресивному місті, у мене в репертуарі не було української музики. Була музика мейнстрімна - Рахмінінов, Чайковський. Української музики не було.

Про те, що в нас гопак, вишиванки, борщ — це всі знають. А що в нас є Леся Українка — цього за кордоном не знають.

Платівка проламала кригу?

Принаймні у Швеції, напевно, так. Там уже не питають, що таке Україна.

На Україну звернули увагу хіба завдяки Майдану і війні. Щоб відкрити культурний простір шведський, треба було шукати якісь ходи. А оскільки у Швеції дуже люблять дітей, а в Україні талановитих дітей є багато, ми організували фестиваль: вибрали серед біженців з Донбасу найкращих дітей-музикантів і привезли їх у Швецію.

Ви особисто для себе український схід відкрили тільки останнім часом?

Тільки після війни. Я ніколи раніше не була у Дніпропетровську, Кіровограді, Одесі. Ці міста були для мене як з Марсу. Я після навчання у Львові виїхала на Захід. Російською майже не розмовляю. Коли нас із сестрою запросили минулого року на гастролі цією частиною України, чоловік запитував: "Ти взагалі знаєш, куди їдеш?" Я й уявлення не мала. Була приємно здивована. Повні зали.

Мали раніше упередження щодо сходу?

Мала. Це були не найкращі думки. Але не вкусивши торта дізнатися його смак неможливо. От я сьогодні їхала в таксі і слухала від таксиста, "як жахливо все в Європі". Запитую: "А ви там колись були?" – "Не був". Так і зі мною щодо українського сходу було.

На сході зрозуміла, що Україна більш моногенна, ніж нас хочуть переконати медіа. Побачила, що східняки мислять не менш проєвропейсько за нас. Хоча, бачите, я зустрічалася з людьми з культурної сфери. Але я сподіваюся, що інтелігенція задає тон іншим.

Чи збільшився зараз відсоток української музики у вашому репертуарі?

Останній рік після виходу пластинки я більш ніж 80 процентів своїх концертів грала з українською музикою. Зараз, коли мене запрошують на фестивалі, не пов'язані з Україною, пропоную репертуар з цієї пластинки. Відразу погоджуються. А деякі навіть самі просять привезти саме український репертуар.

Наступний проект готую з музикою Франца Ксавера Моцарта, сина Амадея Вольфгага, який проживав більшу частину свого життя у Львові. Він заклав товариство, яке стало базою пізнішого створення Музичної академії, в який я через 200 років навчалася.

Цей композитор не є настільки відомий на заході, як його батько. Він - львівський Моцарт. У Амадея Вольфганга були два сини, які дожили до дорослого віку. Франц Ксавер у 17 років переїхав у Львів і тридцять з чимось років прожив тут. Там він і всі свої твори написав.

Чому син Моцарта покинув Австрію?

Дуже тяжко бути сином генія, тим більше у Відні. В нього навіть, бідного, на могилі написано "син Моцарта". У Львів він переїхав на запрошення якоїсь багатої родини давати уроки фортепіано для їхніх дітей. Він там затримався. Львів, бачите, не був таким уже селом порівняно із Віднем. Зараз саме час Україні заявляти про свого Моцарта. У Львові у серпні відбувався фестиваль його музики. А от просувати його як львівського Моцарта за кордоном варто. Львів завжди був українським культурним центром — чи за Росії, чи за Австрії, чи за Польщі.

Ваша мама — полька, ваша сестра живе у Польщі. Чи помічаєте, що українсько-польське інформаційне протистояння позначається на культурних взаєминах наших країн?

Люди з культурного середовища не піддаються на ці провокаційні заяви. Скільки буваю у Польщі і спілкуюся з ними, такого не помічаю. Надіюся, що цей конфлікт вичерпає себе сам. Польща все-таки є дуже великим нашим адвокатом у європейській співдружності. Можливо — не з любові до нас, а з мотивів самозбереження. Ми все-ж таки їх захищаємо від російського впливу.

Війна відбиває охоту у багатьох українців читати російські книжки і дивитися російське кіно.

Це правильно і зрозуміло. Я читала, що деякі наші театри відмовилися ставити "Анну Кареніну". З одного боку це класика. З іншого я розумію, нам віками цю культуру насаджували , а українську вважали культурою номер два.

Практично в свідомості людей цієї української культури в Україні не існує. Є велика російська культура. Потрібен перекос в інший бік — на користь нашої культурі. Щоб вона мала змогу укріпитися у свідомості людей. Зараз, хоч іде війна, і далі ставляться російські, а не українські опери. Українські колективи і далі їздять на гастролі з російським репертуаром. Це неправильно.

Практично у свідомості людей української культури в Україні не існує. Є велика російська культура. Потрібен перекос в інший бік — на користь нашої культурі. Щоб вона мала змогу укріпитися у свідомості людей. Зараз, хоч іде війна, і далі ставляться російські, а не українські опери. Українські колективи і далі їздять на гастролі з російським репертуаром. Жодному шведському колективу в голову не прийде поїхати на гастролі з нешведською програмою. При чому у них ні війни нема, ні конфліктів із сусідами. Бо хто ж буде пропагувати цю музику, якщо не вони? А в нас обирають грати "міжнародну класику". Тільки чомусь до неї входять більшість російських авторів

Наприклад, жодному шведському колективу в голову не прийде поїхати на гастролі з нешведською програмою. При чому у них ні війни нема, ні конфліктів із сусідами. Бо хто ж буде пропагувати цю музику, якщо не вони? А в нас обирають грати "міжнародну класику". Тільки чомусь до неї входять більшість російських авторів.

Це має бути стратегія, контрольована на державному рівні: Україна мусить планомірно просувати свої твори на захід. Всі говорять про імідж країни за кордоном, але поки що навіть на цю стратегію ми чекаємо. Поки її нема, працюємо ми.

Автор: Сергій Старостенко
 

Якою мовою спілкуєтеся з дочкою?

Ніколіні уже 21. Я з нею спілкуюся винятково українською. Мало того, вона пише і читає на рівні. Вчиться зараз в Острозькій академії, на факультеті міжнародних відносин.

З татом розмовляє шведською. Але вона вчилася і в Оксфорді, і в Сорбонні. Тому в неї 4 мови без акценту – українська, шведська, англійська і французька.

Яка вона, закордонна освіта, порівняно з українською?

Навчальні програми глибші і вужчі. В Україні ж вчать ширшому колу знань, але потрошки: багато обов'язкових предметів, які не зовсім потрібні. З іншого боку, на шведських вишах можна вибирати курси в інших університетах, які відповідають певній програмі. І тобі їх можуть зарахувати.

Натомість у школах різниця значно більша.

У мене батьки не музиканти. Я стала піаністкою, бо тікала в музичну школу від школи звичайної. Я просто ненавиділа школу, вона мені була як каторга. Це колективне виховання, ця політінформація.

Я звечора придумувала, що в мене болить живіт. Градусники опускала в гарячий чай, щоб показати температуру. Тато здавався: "Хай дитина не йде до школи". А мама будила мене о 7 ранку і відправляла мене в школу. Це виховувало дисципліну, яка в нашій професії дуже необхідна.

Мама у нас в родині відповідала за строгість і дисципліну. Тримає всіх в тонусі. Батько дуже м'який.

Музична школа була мені оазисом. Сказала собі, що свою дитину ніколи не змушуватиму ходити в школу. Часто бувало, я приїжджала з гастролей і мала два-три дні вільних. Хотіла провести їх з донькою разом. Але вона, трошки побувши зі мною, все-одно хотіла іти до школи. Це для мене найкращий показник якості навчання.

Зараз в українських школах хоча радянської ідеології вже немає, стиль викладання залишився радянським – несвобода і заучування.

Зараз ви читаєте новину «Україна змінюється завдяки волонтерам, а не державі - Наталя Пасічник». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 4334
Голосування З якими артистами у вас асоціюється незалежна Україна?
  • Богдан Бенюк
  • Марія Бурмака
  • Святослав Вакарчук
  • Джамала
  • Андрій Кузьменко
  • Руслана Лижичко
  • Тарас Петриненко
  • Олександр Положинський
  • Олег Скрипка
  • Ольга Сумська
  • Богдан Ступка
  • Сестри Тельнюк
  • Сергій Фоменко
  • Анатолій Хостікоєв
  • Тарас Чубай
Переглянути