Письменниця українського походження 31-річна Мар'яна Гапоненко 28 лютого отримала літературну премію імені Шаміссо від Фонду Роберта Боша у Німеччині за роман "Хто така Марта?" - у творі йдеться про 96-річного українського професора-орнітолога Луку Левадського. Останні тижні свого життя він проводить у віденському "Грандготелі", де думками повертається у молодість.
Мар'яна народилася в Одесі, в Німеччину виїхала у 19 років. Пише тільки німецькою.
- Чим привабила вас німецька культура і як так сталося, що ви почали писати німецькою мовою?
- З німецькою культурою я вперше познайомилася в дитячому віці, з екрану телевізора. Пам'ятаю, що мене дуже сильно налякав один радянський фільм про війну. Тоді фільми були страшні. І німців у дуже неприглядному світлі показували: з усіма деталями, з відповідною жорстокістю. В одному фільмі показували, як німецькі солдати їхали на триколісному мотоциклі. Всі дуже серйозні. В шоломах і окулярах. Серйозні і смішні. Одного поранили чи вбили, і він знову ж таки серйозно і смішно якось упав у канаву. Саме цей момент мене налякав. Трагізм ситуації. Мені німці відтоді стали загадкою. Я про них чула слова "фашисти", "вороги", і мені вже тоді стало цікаво, чи це дійсно так. А потім я вивчила німецьку мову. Але почалося все з глибокого дитинства.
- Як називався фільм, не пригадуєте?
- Ні, не пам'ятаю, але мені він часто сниться. Так і бачу, як підпалювали хати з бабами і дітьми. Страшний фільм, чорно-білий.
- А зрозуміли, що німці - культурна нація - вже з книжок?
- Це я зрозуміла тільки останніми роками. Адже в кожному віці по-різному читаєш книги. У школі читаєш, і нічого не розумієш. В університеті цікавить щось зовсім інше - наприклад, хлопці. Мені здається, для серйозної літератури можна тільки тоді дозріти, коли людина збагнула, що життя - це не кіно і що все всерйоз. Тоді можна проникнутися цінностями й ідеалами якихось часів і народів. Німців можна читати будь-коли, і в 16, і в 20, і в 30 років. Для кожного віку у них є свій майстер. Для юності - Йозеф Ейхендорф, потім відразу Кафку можна почитати для контрасту, у 20 років добре йде Герман Гессе, а з поезії - Пауль Целан. Для 30-ти років можу порадити читати книги, написані після Другої світової війни - Уве Тімм "На прикладі брата".
- Чим вам цікава німецька мова? Що саме в ній полонить? Який у неї смак? А в Німеччини який?
- Смак німецької мови схожий на осінь: горіхи, лавровий лист, стиглі яблука (є такі дуже тверді сорти яблук), і час від часу чути щось свіже - м'яту. А смак Німеччини залежить від місцевості. На півночі рибою й мулом пахне, і пісок на зубах, на півдні чути металічний звук дзвонів, а в цій місцевості, де я живу, пахне виноградом. Але це стереотипи. Якби я не знала, чим знаменита та чи інша місцевість, я по-іншому описала б цей смак.
- А який смак має для вас Одеса?
- Це не смак. А звук. Стогін корабельних кранів. Дивно, що його було чути тільки в тумані.
- Як сприймаєте Німеччину?
- Я б сказала, що моє місце у світі - це Європа. Можу бути щасливою скрізь, і навіть в Україні, якщо нас туди з якоїсь причини занесе, то й там приживуся. В Німеччині, звісно, по-іншому життя протікає. Багато мені до душі, багато ні. Наприклад, тут сортують сміття - папір, пластик, біо-сміття, пляшки по кольору скла. Мене це дуже дратує, хоча розумію, що це важливо.
- Ви вийшли заміж за німця. Знаю, у вас романтична історія знайомства з чоловіком.
- Так, він прочитав мої вірші в одному німецькому журналі і дуже зацікавився. Дізнався у видавництві мою адресу і написав мені: хочу познайомитися з поетом. Я йому відповіла: приїздіть в Одесу. Ми час від часу передзвонювалися і нарешті зустрілися. Спеціально до мене в Одесу прилетів, бідолаха, старим літаком через Кишинів. Мені було 19, йому 29. Ми розписалися в Кельні. Прізвище жінки, яка нас розписувала, було Хундертмарк - пані "Стомарок", а тоді саме запровадили євро.
- Чим саме, як ви гадаєте, ваш роман полонив німецького читача?
- У моїй книзі йдеться про радість і свободу вибору, про дуже стару Європу. Заголовок з однієї газети мені сподобався найбільше: назвали мій роман "трагікомічним барабанним стуком". Маю враження, що книгу сприйняли дуже добре. Поки що не було негативних рецензій у пресі. Тільки "писк і захоплення". Деякі читачі пишуть вдячні листи: спасибі вам за книгу, вона мені дала крила. Вона мене втішила.
- Чому ваш головний герой - орнітолог? Професійна приналежність героя - це для вас важливо?
- Для книги його професія не дуже важлива. Аледля мене важлива. Тому що я теж хочу чомусь навчитися поки працюю над книгою. Тому читала на цю тему багато: про птахів, їхнє життя, про те, як мостять гнізда. Пишу спочатку один розділ, потім начитуюся матеріалу. І дописую книгу. На одну книгу йде у мене півтора року.
- Над чим працюєте зараз? Який новий роман пишете?
- Пишу книгу про історика, який їздить зі своїм учнем Європою.
- Ваші персонажі - українці?
- У кожній книзі у мене неодмінно один український персонаж. Цього разу їх багато: українець, француз, італієць, полька й український хлопчик.
- Наскільки українська культура і реалії відомі німцям? Чи знають переважно братів Кличків?
- Залежить від освіти і кола зацікавлень. Буває, таксист тобі розповідає про "Майстра і Маргариту", а трапляється статечний солідний пан не знає, що в нас - кирилиця. Стереотипи німців про нас - думають, що в Україні сіре життя у багатоповерхівках. Але розмов на цю тему з ними уникаю.
- Чим для вас проза відрізняється від написання поезії?
- Суттєвої різниці для мене немає. Я ціную в прозі тяжіння до співу. Для мене моя проза - як пісня.
1 
4880
Коментарі
8