Перші відзняті кадри до фільму "Три історії Галичини" показували у Сполучених Штатах Америки на благодійних вечорах, адже таким чином режисерки Сара Фаргат і Ольга Онишко змогли назбирати пожертви на постановку цілого документу. Навесні 2010 року "Три історії Галичини" показали на фестивалі у Каннах. Улітку 2010 року фільм із хвилюючою прем'єрою побачив Львів. Три роки цей українсько-американський фільм про історії єврея, українки та поляка подорожує світом.
Настав час і Польщі, де у червні-липні цього року проведено вшанування подій на Волині та Галичині. Інавгурурація європейського туру документального фільму "Три історії Галичини" відбулася 29 травня у Варшаві із прем'єрою польської версії фільму в Музеї історії польських євреїв.
На кожному показі у десяти містах західної та центрально-східної Європи відбулася розмова за участі однієї з режисерок фільму Ольги Онишко із запрошеними гостями та обговорено важливі питання історичної пам'яті, які найчастіше потребували достатньо детального пояснення.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Єврей, українка та поляк розповідають три історії Галичини
У Варшаві прем'єру показу модерував Павел Смоленські - відомий польський журналіст "Газети Виборчої", який займається питаннями українського-польського порозуміння і, підсумовуючи, висловив думку, що для примирення слово "годі" можуть сказати лише ті, хто так міцно бажав помсти. Також важливо, що у розмові із режисеркою Ольгою Онишко цього вечора взяв участь знаний польський публіцист Константи Ґеберт, який обговорив польсько-український конфлікт у порівнянні з сербсько-боснійським і країнами колишньої Югославії. У Відні зустріч провів відомий австрійський україніст - професор Міхаель Мозер. Також у Римі Оксана Пахльовська - професор університету "Ла Сап'єнца", наголосила на значимості обговорення питання польсько-українського примирення у пришвидшенні приєднання України до євроспільноти.
Режисерка Ольга Онишко розповіла як знаходити спільну мову та зацікавлювати європейського глядача обговорити дражливі питання, розказані в "Трьох історіях Галичини":
Європейський тур фільму "Три історії Галичини" відбувся якраз ближче до річниці польсько-українських трагічних подій на Волині у 40-х роках минулого століття. Розкажіть про публіку, яка була на показах у Європі? Вона більш обізнана із історією польсько-українських подій тих часів? Чи кого здивували "Три історії Галичини"?
Весною 2011 року ми почали турне, яке має на меті презентувати "Три історії Галичини" на світовому рівні. Кожен можете долучитися до нашої кампанії і показувати фільм у своїй країні, своєму оточенні чи організації.
У кожному з десяти міст прийшли люди, котрі хотіли знати більше на цю тему, кому не є байдуже і яким це потрібно. Очікування, що можуть бути сльози, можуть бути слова болю і довговічної образи справдилися. Були слова подяки і одкровення; бо ще жоден показ не обійшовся без них. Для мене як для режисера, кожна реакція глядача є однаково дорога, бо розумію і поважаю те, що за нею стоїть. Я знала на що іду, коли розпочинала роботу над фільмом.
Найчастіше глядачі запитували про бюджет фільму й часто не вірили, що можна за незалежний мінімальний бюджет у 150 тисяч доларів зняти цей фільм. Теж чули слова похвали за прекрасно розкриті драматичні образи єврейської та української історії, й, натомість, польська історію отця Бартмінського викликала запитання, бо він представляє у своїй особі примирення на теренах польсько-українського конфлікту. Властиве під час обговорення поділилася з глядачами, що спочатку у нас був інший герой останньої частини фільму, поляк, який помер не дорозповівши своєї історії. Потім героїнею третьої історії була пані Зузанна, яка була хатньою господинею у отця Бартмінського. Історія насправді трагічна, бо її батька та чоловіка вбили під час подій на Волині та Галичини. Але, натомість, ми знали ще й про страшний злочини, який вчинили ці чоловіки для своєї односельчанки й під час монтажу фільму ми зрозуміли, що не хочемо розповідати цю історію. Це був наш вибір зробити отця Бартмінського вищим над усіма нами, екранізувати те, що він показує нам як жити далі.
Якщо ми самі не розповідаємо історію, то її розповідають за нас. Минулого року фільм "У темноті" польської режисерки Аґнєшкі Холланд у шістці найкращих номінувався на Оскар. Пригадаємо, що у фільмі показано двох героїв українців і обидва образи негативні, представлені колаборантами з нацистською владою у Львові. І подібних фільмів багато. В Україні існує традиція, коли полеміку між собою ведуть історики польські та українські. Як на Вашу думку, чи варто так само чинити режисерам? Адже досі ніхто не дав відповідь. Наприклад, пані Холланд, яка на прем'єрному показі "У темноті" у Львові сказала, що українці самі мусять знімати позитивні фільми про себе.
На показах у Польщі у Вроцлаві та Перемишлі мені сказали, що наша третя історія у фільмі насправді не польська, бо не показує конфлікту між поляками та українцями. Але це був авторський вибір. Так само, як і фільм "У темноті".
Вважаю, що робота режисера – це не випад назустріч фехтувальнику (образ близький, бо спробувала і одне і друге). Кожна режисерська робота – це пошук відповідей на питання, які мучать, у першу чергу тебе. Коли починаєш кидати виклики і доводити свою правоту, можеш легко підірватися на міні, якої боїться кожен режисер – втрата інтересу глядача. Бо саме глядач - дуже скомпліковане і чутливе створіння, яке відчуває, що йде не від серця і йому миттєво робиться нецікаво. Тому я не займалася би тим, аби зняти такий фільм, щоби "гідно" відповісти пані Холланд, бо це вийшла би суцільна нудота. Кожен режисер знає, якою Сізіфовою працею є зйомки фільму, і дуже поважаю роботу пані Холланд. Щодо самого фільму "У темноті", то власне яко український глядач я втратила інтерес до фільму, коли почалася знайомий мені поділ на позитивних і негативних героїв за національними ознаками. Життя за часів війни так "просто" не ділилося і це не було схоплене, хоча анонс фільму цього не декларував.
Показ фільму "Три історії Галичини" у Ґданську модерувала культурна діячка та перекладачка Йоанна Цєплінська, яка до того ж нині консультує щодо українських етнологічних питаннь відомого у Польщі режисера Войцєха Смажовского, який пише сценарій до фільму про Волинську трагедію. Цього режисера називають "польським Квентіном Тарантіно", бо знімає доволі конфліктні фільми. Це, виявляється, буде перший художній фільм на тему подій на Волині. Смажовскі каже, що ще не впевнений, яким буде сюжет фільму, але хоче показати дві сторони конфлікту. Також згадав у одному інтерв'ю для польського порталу Kinoradio.pl, що було би ідеально, якщо українську частину фільму про Волинь зняв би саме український режисер, але не бачить такого колеги, який був би з ним на "тій самій хвилі", і того ж віку.
Що Ви могли порадити Смажовському зі свого боку, аби відзняти фільм на таку дражливу тему?
Я не є дуже відомий режисер, але не тільки тому - радити іншому режисерові в такій особистій справі нічого не буду. Це справа совісті пана Смажовського – зробити фільм про трагедію людську, де життя і смерть поляків має таку ж вартість, як життя і смерть українців. Це велика відповідальність перед пам'яттю кожної невинної жертви. Бо вже немає значення хто винен – це питання для мертвих. Питання для живих – як зробити, щоби цьому більше не повторилося.
Теж згадаю, що обговорення у Ґданську 13 червня після показу "Три історії Галичини" тривало понад дві години. Це напевно найбільш повчальний досвід серед усіх міст і ми змогли побачити, що там люди донині потребують обговорювати питання Волині, здається їм кортить ще більше, аніж у Перемишлі.
Лише принагідно акцентую, що "всі сторони конфлікту" - це те, що мене цікавить як режисера, і як людину, дуже цікавить .
Цього червня фільм Ольги Онишко та Сари Фаргат "Три історії Галичини" переглянули глядачі Польщі, Австрії, Німеччини, Італії та Іспанії. Перем'єрний показ у Варшаві, далі у Перемишлі, Краковы, Відны, Барселоны, два покази у Римі, Вроцлавы, Гданську, Берліны, а також Мюнхены. Фільм подорожує далі.
Отож, кілька сотень людей під час презентацій обговорили та передали далі питання щодо важливої теми примирення між народами, перш за все, польським і українським.
5 
4880
Коментарі
7