"Шрами говорять гучніше за лезо меча, яке їх спричинило" - новий роман Коельйо (ФРАГМЕНТ)

"Тепер, коли я перебуваю в кінці життя, хочу залишити для всіх тих, котрі прийдуть після мене, усе те, чого я навчився, коли топтав поверхню Землі. Сподіваюся, це принесе їм користь".

Але, на жаль, я так написати не можу. Мені ледве виповнився лише 21 рік, маю батьків, що подарували мені любов та освіту, й жінку, яку кохаю і яка кохає мене ? але життя вирішило розлучити нас завтра, коли кожен із нас муситиме податися у світ у пошуках свого шляху, своєї долі або свого способу дивитись у вічі смерті.

Для нашої родини сьогодні день 14 липня 1099 року. Для родини Якова, друга мого дитинства, з яким я розважався на вулицях міста Єрусалима, ми перебуваємо в році 4859 ? він дуже любить нагадувати, що юдейська релігія давніша, аніж моя. Для шановного Ібн аль-Атіра, який усе своє життя вивчав історію, що тепер наближається до кінця, незабаром має завершитися 492 рік. Ми живемо за різними датами й навіть по-різному поклоняємося Богові, але в усьому іншому наше спільне життя було приємним і дружнім.

Тиждень тому нащі командири об'єдналися: військо франків набагато численніше й набагато краще споряджене, аніж наше. Усім було надано вибір: покинути місто або битися на смерть, бо немає підстав сумніватися, що ми зазнаємо поразки. Більшість населення Єрусалима вирішила залишитися в місті.

Мусульмани в цю мить зібралися в мечеті Аль-Акса, юдеї обрали Міхраб Давуд, щоб скликати туди своїх солдатів, а християни, розсіяні в багатьох кварталах, дістали доручення захищати південний сектор міста.

Зовні за мурами ми вже могли бачити штурмові башти, виготовлені з дерева кораблів, розібраних спеціально для цього. Спостерігаючи за рухом ворожого війська, ми дійшли висновку, що завтра вранці вони підуть на приступ ? проливаючи кров в ім'я папи, "визволяючи" місто "за бажанням Бога".

Цього вечора на майданчику, де тисячу років тому римський прокуратор Понтій Пілат віддав Ісуса в руки натовпу, щоб його розп'яли на хресті, гурт чоловіків і жінок усякого віку зібрався, щоб зустрітися з греком, якого тут усі називали Копта.

Той Копта ? дивний суб'єкт. Він вирішив покинути своє рідне місто Афіни ще юнаком і податися в мандри у пошуках пригод і грошей. У кінцевому підсумку, він постукав у браму нашого міста, майже мертвий від голоду. Тут його прийняли добре, мало-помалу він відмовився від думки продовжувати свої мандри й постановив облаштуватися тут.

Він знайшов собі роботу у взуттєвій майстерні й ? за прикладом Ібн аль-Атгіра ? почав записувати для майбутнього все те, що він бачив і чув. Він не став приєднуватися до жодної з релігійних практик, і ніхто не намагався переконати його в протилежному. Для нього ми не перебували ані в 1099 році, ані в 4859, а тим більше не в 492. Якщо Копта в щось і вірує, то лише в нинішній момент і в те, що він називає Мойрою ? невідомим Богом, Божественною Енергією, яка відповідає за єдиний закон, що його не можна переступити, бо в такому разі світ зникне.

Поруч із Коптою були патріархи трьох релігій, які облаштувалися в Єрусалимі. Жоден із правителів міста не з'явився, поки тривала розмова ? вони були заклопотані останніми приготуваннями до битви, яку ми вважали абсолютно марною.

? Багато століть тому чоловіка засудили на смерть на цьому майдані, ? так почав говорити грек. ? На вулиці, яка звертає праворуч і якою він ішов до місця своєї страти, йому зустрівся гурт жінок. Коли він побачив, що вони плачуть, то сказав: "Не оплакуйте мене, оплакуйте Єрусалим". Він провістив те, що відбувається тепер. Починаючи від завтрашнього дня те, що було гармонією, перетвориться на безлад. Замість радощів і веселості прийде скорбота. Те, що було миром відступить перед війною, яка пошириться на таке далеке майбутнє, що не буде підстав навіть мріяти про її швидкий кінець.

Ніхто не сказав нічого, бо ніхто з нас точно не знав, що саме тут відбувається. Чи доведеться нам прослухати ще одну проповідь про нападників, які називають себе "хрестоносцями"?

Копта трохи повтішався збентеженням, яке опанувало нас. І після досить тривалої мовчанки вирішив дати пояснення:

? Вони можуть зруйнувати місто, але не можуть покінчити з усім тим, чого воно нас навчило. Тому треба, щоб це знання уникло тієї самої долі, яка спостигне наші мури, будинки й вулиці.

Але що ми називаємо знанням?

Позаяк ніхто йому не відповів, він провадив:

? Це не абсолютна істина про життя й смерть, а те, що нам допомагає жити й давати опір викликам життя повсякденного. Це не ерудиція, якої навчають нас книги і яка служить лише для того, щоб сприяти марним дискусіям про те, що відбулося або відбудеться, а мудрість, яка живе в серцях чоловіків і жінок доброї волі.

Копта провадив:

? Я належу до ерудитів і хоч я прожив усі ці роки, досліджуючи стародавні речі та події, класифікуючи об'єкти, записуючи дати й сперечаючись про політику, я не знаю точно, щ? вам сказати. Але в цю мить я прошу Божественну Енергію, щоб вона очистила моє серце. Ви звернетеся до мене із запитаннями, і я вам на них відповім. У Стародавній Греції саме так учителі навчалися: коли їхні учні запитували про те, про що вони ніколи раніше не думали, вони мусили відповідати.

? А що нам робити з відповідями? ? запитав хтось.

? Дехто з вас нехай запише те, що я скажу. Інші нехай просто запам'ятають мої слова. Але найважливіше, щоб сьогодні вночі ви розійшлися по всіх чотирьох сторонах світу, поширюючи те, що ви від мене почули. У такий спосіб душа Єрусалима буде збережена. Й одного дня ми зможемо відбудувати його не тільки як місто, а як і те місце, де мудрість знову збереться докупи й де запанує мир.

? Ми всі знаємо, щ? нас чекає завтра, ? сказав інший чоловік. ? Тож чи не буде краще підготуватися до битви, а не базікати про мир і про те, як його зберегти?

Копта подивився на релігійних керівників, які перебували з ним поруч, а тоді обернувся до натовпу.

? Ніхто не знає, що підготувало для нас завтра, бо для кожного дня існує своє лихо й своє добро. Але ставлячи свої запитання, забудьте про військо, яке підступає до наших мурів і про страх, який панує всередині них. Наше завдання не в тому, щоб повідомити тим, котрі успадкують землю, що саме сталося сьогодні; про це подбає історія. Натомість поговорімо про наше повсякденне життя, про труднощі, які ми мусимо долати. Тільки це цікавитиме майбутнє, бо я не вірю, що багато чого зміниться в найближчі тисячу років.

І тоді мій сусід Яков запитав:

? Розкажи нам про поразку.

Чи може листок, який падає з дерева взимку, почувати, що він зазнав поразки від холоду?

Якби листок запитав про це дерево, воно йому відповіло б: "Таким є цикл життя. Хоч ти й думаєш, що помер, але насправді ти існуєш і далі в мені. Завдяки тобі я зберігаю життя, бо маю можливість дихати. Також завдяки тобі я відчуваю, що мене люблять, бо маю змогу подарувати затінок стомленому подорожньому. Твій сік існує в моєму сокові, ми одне й те саме".

Чи може чоловік, який протягом багатьох років готувався піднятися на найвищу у світі гору, почувати, що він зазнав поразки, коли він наближається до цієї гори й бачить, що природа накрила її бурею? Чоловік каже горі: "Ти не любиш мене тепер, але погода зміниться й одного дня я зможу піднятися на твою вершину. А поки що чекай на мене, бо я прийду".

Чи може юнак, який зазнав невдачі у своєму першому коханні, стверджувати, що кохання не існує? Такий юнак каже самому собі: "Я ще зустріну дівчину, спроможну зрозуміти мої почуття. І буду щасливим до кінця своїх днів".

У циклі природи не існують ані перемога, ані поразка: існує рух.

Зима бореться за своє панування, але в кінцевому підсумку мусить прийняти перемогу весни, яка приносить квіти й веселість.

Літо прагне розтягти свої гарячі дні назавжди, бо воно переконане, що спека приносить користь землі. Але зрештою погоджується на прихід осені, яка дозволить землі відпочити.

Газель їсть траву й дозволяє, щоб лев її зжер. Тут не йдеться про те, хто сильніший, а проте, в який спосіб Бог організовує цикл смерті й воскресіння.

І в цьому циклі немає ані переможців, ані тих, хто програв, є тільки етапи, які необхідно пройти. Коли серце людського створіння це розуміє, воно стає вільним. Воно приймає без протестів важкі моменти життя й не дає себе одурити хвилинам слави.

Обидва етапи проминуть. Один прийде на зміну іншому. І цикл триватиме, поки ми звільнимося від тіла й зустрінемося з Божественною Енергією.

Тому, коли борець виходить на арену ? він виходить туди за власним бажанням, бо незбагненна доля виводить його туди, бо його дух знаходить радість у битві, яку він хоче розпочати. Він зберігає гідність і честь, він може програти битву, але ніколи не зазнає поразки, бо його душа залишиться неушкодженою.

І не слід нікого звинувачувати за те, що з ним відбувається. Якщо ти закохався вперше, й твої почуття відкинуто, це не має вбити твою спроможність кохати. Те, що можна сказати про кохання, можна сказати й про війну.

Програти битву чи втратити все, чим, на нашу думку, ми володіємо, приносить нам хвилини смутку. Та коли вони минають, ми відкриваємо в собі невідому силу, яка існує в кожному з нас, силу, що нас дивує й підвищує повагу до себе.

Ми дивимося навкруг себе й кажемо собі: "Я вижив". І ці слова приносять нам радість.

Лише ті, хто не здогадується про цю силу в собі, кажуть: "Я програв". І їх опановує смуток.

Інші, навіть страждаючи від поразки й принижені тими історіями, які розповідають про них переможці, дозволяють собі пролити кілька сліз, але ніколи не відчувають жалю до себе. Вони знають тільки те, що їхня боротьба урвалася, й у цю мить вони перебувають у невигідному становищі.

Вони дослухаються до биття свого серця. Помічають, що їх опанувала напруга. Що вони відчувають страх. Переглядають своє життя й відкривають, що, попри жах, який їх опанував, віра й далі запалює їхню душу й штовхає їх уперед.

Вони намагаються з'ясувати, де вони помилилися й де мали слушність. Користуються тією миттю, коли вони впали, щоб відпочити, залікувати рани, обміркувати нові стратегії й краще екіпіруватися.

І настає день, коли нова битва стукає в їхні двері. Страх триває, але їм треба діяти, бо інакше вони ніколи не зможуть підвестися із землі. Вони підіймаються й ідуть назустріч супротивникові, пригадуючи страждання, які пережили і які ніколи не хочуть пережити ще.

Колишня поразка зобов'язує їх перемогти тепер, адже вони не хочуть витерпіти той самий біль.

І якщо перемога не прийде цього разу, то вона прийде наступного. А якщо не прийде наступного, то прийде згодом. Найгірше ? це не впасти й залишитися придавленим до землі.

Лише той, хто справді зазнав поразки, відмовляється від подальшої боротьби. Усі інші здобувають перемогу.

І настане день, коли важкі хвилини стануть лише історіями, які ви з гордістю розповідатимете тим, хто захоче їх слухати. Й усі слухатимуть їх із повагою й довідаються про три важливі речі:

Слід навчитися терпіння, щоб дочекатися слушної хвилини для дій.

Навчитися мудрості, щоб не пропустити найближчу нагоду.

Навчитися пишатися своїми шрамами.

Шрами ? це медалі, вигравіювані залізом і вогнем на тілі, й вони вселяють вашим ворогам страх, бо показують, що особа, яка стоїть перед ними, має великий досвід у битвах. Нерідко це заохочує їх шукати діалогу й уникати конфлікту.

Шрами говорять гучнішим голосом, аніж лезо меча, яке їх спричинило.