"Щоб вижити, ти їстимеш землю. І годуватимеш землею" - як розгорялася війна на Донбасі

6

 

"Я би внесла "Доцю" до списку обов'язкової до читання мемуаристики - і не тільки української", - пише у авторській колонці від 16 липня письменниця Оксана Забужко про новий роман-представник "ветеранської прози".

Наступного місяця ми купимо його у київському магазині військового спорядження "Блокпост", а вже у вересні прийдемо на зустріч з авторкою тексту.

"Це одне з моїх особистих найбільших літературних відкриттів останнього часу", - каже на початку презентації Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги.

Зала на другому поверсі Музею етнографії заповнена вщент. Волонтери доставляють крісла. Дехто з присутніх стоїть, просто обпершись об стіну, хтось - сидить на підлозі. Ажіотаж, у багатьох із присутніх уже є примірник своєї "Доці". Люди розглядають листівки, що вкладені у середину, - по одній на книжку. На ній - Донецьк до війни, вільний, нерозбитий і український.

"Як директорка Інституту я обіцяю зробити все необхідне, щоб ця книжка просувалася належним чином. І особливо за кордоном. У мене зараз наступний захід, тому, на жаль, мушу прощатися. Знаєте, як ці державні чиновники, себе послухають і йдуть. Я вже така".

До минулого року Коваль впродовж 25 років була президенткою громадської організації "Форум видавців".

Наступна презентація роману відбудеться на Всесвітньому книжковому ярмарку у Франкфурті 16-20 жовтня.

 

Мікрофон бере авторка книги - Тамара Дуда, псевдонім Тамара Горіха Зерня. У мирному життя вона - перекладачка. З чоловіком Святославом Бойком, солістом українського гурту "Широкий лан", виховують двох дочок і сина. Понад двох років Тамара з Святославом прожили у режимі дороги. Їхня волонтерська допомога була у всіх точках, де впродовж 2014-15-х йшли бойові дії.

"Я вдячна і зворушена. Це честь, потрясіння, гордість стояти тут, говорити з вами. Дорогою сюди я міркувала собі: я – киянка, написала книгу про жительку Донецька і презентуватиму її львів'янам. Що спільного об'єднує жителів цих трьох міст, яка риса є близькою та зрозумілою усім нам? Таке є.

Що є в Україні такого, завдяки чому ми можемо перемогти? На що ми можемо опертися? Єдиний козир, який маємо, – наша внутрішня сила й усвідомлення того, ким ми є і за що воюємо. Виключно на впертості ми виграємо у цій війні. Сила духу, впертість, затятість. Правильно говорять, що українців не можна ображати, бо у кінцевому підсумку вони палять не кораблі, а порти".

Її інтонація спокійна, але голос звучить чітко, навіть твердо. Вбрана у світлий светр і джинси, на шиї пов'язана хустинка. Волосся трохи вище плечей, кучеряве. Круглолиця і ніби справді з очима-зернятами, її обличчя аж віддає спокоєм.

"Це книга про те, як мирна жінка жила собі в Донецьку, була художником, мала плани, не займалася політикою. Як вона з розділу у розділ виявляла у собі ту силу, про яку не здогадувалась. Як вона перетворюється, яку роботу проробляє, залишаючись тією ж маленькою жінкою вагою 40 кг, тихим голосом, обмеженими фінансами. Але яка у ній капсула тієї сили, що називається усвідомленням себе українкою! Яка сила закладена у самому розумінні того, що я маю право так називатися, що це моя земля і це прямо мене стосується, що лише я відповідальна за свою країну.

Люди були змушені або забути, або вдати, що забули приналежність до свого роду".

"Як ви дійшли до цього, що мусили саме це написати?" - звертається до авторки Забужко.

"Коли мене запитали, де моя біографія, яку ми включимо в книгу, то я сказала, що ми не будемо цього робити. Використала псевдонім, бо неважливо, хто я. Я не шукаю популярності як людина. Мені книга важливіша за те, що її написала саме я.

Коли говорять про фронтових волонтерів, то я маю право ним називатися. Ми з чоловіком об'їхали усі райони, де тривали бойові дії".

Роман "Доця", створений із досвідів реальних людей. Кожен герой тексту має свого реального прототипа.

"Та це художній роман. Його можна назвати бойовиком, детективом, любовним романом. Але таким любовним, як я бачу любов. Для мене це вчинки. У мене двоє доньок і я їх вчу, що чоловікам вірити не можна, жодному слову. Треба дивитися лише на те, що вони роблять. Один вчинок замінює сотню слів. Саме ця філософія втілена у книзі.

Коли почали з'являтися ветеранські та волонтерські книги, то багато з них були російською. Паралельно з розмовами про мову написання дискутували і про те, чи повинна взагалі бути військова література. Але якщо є війна, то повинна бути і воєнна проза. Я вирішила написати україномовний продукт.

На цю роботу витратила півтора року. Для мене це багато. Приблизно рік я збирала матеріал: записувала інтерв'ю, вишукувала переселенців, бійців, вихідців із окупованих територій, передивлялася у мережі усі відео, присвячені тим подіям.

Безліч людей мені написали і сказали, що дійсно все було, як у книжці: і ті вулиці, і ті будинки. А я ж то все лише з ґуґл-карт знаю.

Я хотіла, аби читач себе ототожнив із героїнею. Коли вона говорить "я", аби воно було вашим "я". Саме тому героїня у книзі не має імені.

На мою думку, досвід, який ми беремо з цієї книги, можна застосувати у будь-якому іншому місті України, у будь-якій іншій ситуації. Роман не лише про те, як люди виживали та як боролися в окупації, як сприймали пропаганду, як ставали на ту чи іншу сторону.

Як, відштовхуючись від дна, людина розуміє, що довкола може рухнути все, але є речі, якими не поступишся. Кожен із нас рано чи пізно опиняється сам на сам зі своїм вибором.

 

"Доця" - це позивний героїні, від імені якої написано цю книжку, - продовжує Оксана Забужко. - На цю книгу я вийшла випадково. Так виходить, що література інституціоналізована у нас нібито окремо, а ветеранська - окремо. Але коли число таких книжок вже перевалює за 200, то треба вже сказати критикам: "Панове, ви чогось недобачаєте". Бодай із соціологічної точки зору час звернути увагу на новий досвід в українській культурі, який отримав свою артикуляцію.

Мені мої читачі на "Книжковому арсеналі" в Києві підказали "Доцю". Сказали, що там у ветеранському наметі є написаний жінкою роман. Я сіла за неї, і поки не дочитала до кінця о третьої ранку, і не закрила. Нарешті я побачила зв'язно і цільно, що з весни до зими 2014 року у тому Донецьку діялось.

Я б радила по тексту зробити врізи з хронології. Зараз ще все пам'ятається. У книзі все складено докупи, безумно драматично. Ви ніби потрапляєте у цей Донецьк. Мітинги, загибель Дмитра Чернявського, збиття боїнга МН17. Але з часом все призабудеться.

Дуже сильний момент про перші мітинги у місті. Як 10 тисяч донеччан виходили з жовто-блакитними прапорами, щоб показати "ми - Україна!". І "ми ще не знали, що ми виходили переконувати, а нас йшли убивати".

У тексті читаємо про оцю житейську матчастину, яка падає на жіночі плечі, і з цього розвивається невидимий решті України рух опору".

"Я, наприклад, витратила майже тиждень, поки з'ясувала, як закривалося останнє відділення "Інтайму" у Донецьку. Як люди виїжджали на останньому потязі, куди був останній рейс із аеропорту і скільки там коштувала стоянка машини. Звісно, цієї книги не було б, якби не було героїні. Її звати Наталя, позивний "Ельф". Зараз вона з сім'єю живе у Львові. Шкода, що я її не бачу", - каже Тамара Горіха Зерня.

 

Але Наталя є. Вона підіймається зі свого додаткового доставленого під стіною крісла. Хтось із присутніх схоплюється на ноги, аплодує, хтось, не стримуючи сліз, плескає з місця. Авторка і героїня обіймаються. Підіймаються усі присутні, зала наповнюється нестримними оплесками. Не стримує сліз і Оксана Забужко.

Жінка стає поруч із письменницями, у неї також течуть сльози.

"Ми познайомилися на базі розвідників, чорті-де. До війни зналися заочно. Коли все почалося, я боялася телефонувати до своїх донецьких знайомих, бо ж невідомо було, хто на чию сторону пішов. На моє величезне полегшення, Наталя на нашому боці.

Вона - один із найбільш ефективних розвідників, підпільних бійців і координаторів волонтерської допомоги у зоні АТО на лінії фронту", - говорить авторка "Доці".

Зала зривається оплесками.

"Вона врятувала безліч бійців. Ціла когорта побратимів, живих і мертвих, стоять за неї та перегризуть будь-кому горло за нашого "Ельфа". Те, що вона робила, - це подвиг, про який ніхто не знає.

Я вдячна, що Наталя дозволила мені це зробити", - підсумовує Тамара.

"Не знаю, що додати. Але пані Наталю, це дуже добра книжка. Дуже не люблю, коли мене про це просять, але я вас проситиму про дозвіл сфотографуватися", - говорить Оксана Забужко.

 

 

×