Починаємо друкувати тексти фіналістів конкурсу "Новела по-українськи". Нагадаємо, цьогоріч він проходив уперше. Журі отримало близько трьохсот новел. Обов'язковою була художня деталь - згадка про "Газету по-українськи". Найбільше балів журі дало Марії Титаренко зі Львова із новелою "Півгодини неба". Вона отримала приз - тисячу гривень та публікацію новели у журналі "Країна". Заохочувальний приз - публікацію- отримав також харків'янин Антон Солнишкін за новелу "Камізелька". Представляємо тексти короткого списку фіналістів. Новелу "Про нього написали газети або Толік", яку написав Назарій Заноз, учасниця почесного письменницького журі Лариса Денисенко виокремила власною відзнакою "Оболонські напівкруги". Наступний конкурс "Новела по-українськи" пройде навесні 2014-го.
Про нього написали газети або Толік
Толік був рідкісним гімнюком. Навіть не гімнюком – гімнищем. Такого противного персонажа ше тре пошукати. Всі паскудні риси, шо тільки були в світі, дивним чином перемішувалися в цьому мудакові і виходили назовні бурхливим коктейлем нечистот його дій. Але Толіку було присуще і дещо чєловєчєскє – він любив читати. І не то, шоб читати взагалі, і тим більше читати книжки, тільки газету і ту одну-однесеньку. То була "Газета по-українськи".
І навіть в той момент, коли Львів вхурделило по самі пироги, Толік сидів в своєму роздовбаному, як фашистський танк під Сталінградом, кріслі і читав улюблену газету. Сам процес читання не приносив йому ніякого кайфу. Він любив дуже специфічєскі статті, якими "Газета по-українськи" не брєзгувала.
То були тексти, де комусь було хріново, ну або зовсім капєц. Такі "матєрьяльчікі", як називав їх сам Анатолій, діяли на нього життєствердно. Він аж двома ногами укріплявся в землю і чуяв, як за спиною виростають крила. Воно знов було якось не по-людськи, але Толіку то було пофіг. Коли він читав, шо "Померли 200 колишніх депутатів", тішився, шо він не депутат. Коли "Газета…" писала про то, шо "Хлопець і дівчина одне за одним стрибнули з мосту", Анатоль радів, шо не має дівчини, а то хто-знає, на шо та "баба" могла б його підмовити. Коли натрапляв на "матєріяльчік" про то, шо якийсь "П'яний водій виколов очі даїшнику" – він стрибав, як дурачок від того, шо не пішов на роботу в ДАІ, і пофіг, шо навіть можливості в нього такої не було.
А ше Толік дуже любив новини "ТСН" - і вони були життєствердними. Такий цинічний оптимізм дозволяв йому вижити в тяжкі моменти життя. Коли його розшукували ті, хто позичив бабки, і Анатолю, як його називав дідо, було до всирачки страшно, він біг до найближчого газетного ларька і купував там свіжий номерок "Газети по-українськи", находив найкровожаднішу новину і йому ставало легше.
Цього ж разу Толіку не загрожувало нічого поганого. Найгірше, шо могло статися – друзі, яким була потрібна його поміч. Тому, як і годиться справжньому гімнюкові, він наперед відрубав мобілку і читав в своєму любому кріслі газету.
За вікном була типіческа львівська весна – заметелило всьо і всіх. Люди ходили по метрових кучугурах, перескакували сніг, як коти в ютюбівських відяшках, падали мордою в замети. Словом, робили все те, шо дуже би повеселило Толіка, якби він то побачив на свої очі. Але Толік не дурак, того сидів вдома, в теплі, поки на його номер пробували додзвонитися друзі. То, шо вони були в Анатоля – вже само по собі страннувато, бо звідки вони мають взятися в такої паскуди. Хіба б такі ж тварі, як він. Але, то були абсолютно адекватні люди, єдиним серйозним здвигом яких якраз і була дружба з Толею. Просто знали вони його ше з школи. А тоді він був нормальним чуваком, носив косуху, слухав "Кіно" і не підсирав всіх, як тільки можна. Тоді вони ше здружилися і чогось нікому навіть не приходило в башку перестати позичати цьому мудакові гроші, коли він просив, хотя всі знали, шо він і так фіг їх верне. Перестати вірити, шо він чимось поможе в тяжку хвилину, розрадить чи хоч бабки віддасть. Отак і тоді, коли двоє його шкільних друзяк застрягло машиною за Львовом, вони наївно дзвонили до Толі, бо думали, шо він підірве свого дядька, який має евакуатора, і приїде їм помогти. У відповідь вони почули, шо "абонент знаходиться поза зоною" і подумали, може, він тоже десь застряг і здалося би йому помогти, коли розберуться зі своєю фігньою.
Анатоль переліз з крісла на диван, захвативши з собою чай і взявся клацати по каналах. Час від часу, посьорбуючи своє жасминове питво, він дивився в вікно і життєстверджувався. Як тільки знайшов свій ТСН, світло вирубалося. В кімнаті стало темно. Толік поперся на кухню, обшнирив там всі шкафчики і так і не знайшов ні одної свічки.
Робити було нєфіг і він рішив лягти спати. Так і зробив – розвалився на свому пружинному ліжку, яке гнулося майже до землі, і попробував заснути. Але тільки Анатоль закрив очі, як в нього почав бурчати живіт. Голосно і страшно, ніби там хтось жив всередині і той хтось напився мінералки, після чого в нього почалась відрижка.
Толік сразу поняв, шо то голод. Він реально за весь день зжер тільки… жасминовий чай, який стирив, коли останнього разу був на дні народженні дочки свого друга Міська.
Гімнюк піднявся з ліжка і побрів до холодильника. Підсвітив зажигалкою і побачив пусті полки, загаджені якимись хробовидними червоними, коричневими і сірими субстанціями. Їсти було нічого, хіба злизувати всю ту фігню з полок. Толік не рискнув.
Живіт бурчав ше більше і голосніше, від чого здавалося, шо він скоро трісне.
Недовго думаючи, Анатоль вдів поверх махрового халату куртку і вискочив з квартири. При собі мав гривень 5. Ше розривався між тим, шоб купити пива, яке розвезло би його і він пішов би в відключку, і тим, шоб потратити п'ятьорік на якусь жратву.
Коли він вже вийшов на вулицю, поняв, шо якось дуже легко вдівся. Сніг ліпашив по баньках, залітав за пазуху і збирався там, налипаючи на грудях. Хотя й на ощупь було так нічо, Толіку не дуже подобалося, шо в нього почав з'являтися бюст, того він постійно витрушував з-за пазухи топлений сніг.
До ближнього магазину іти було хвилин 20, а в таку срану погоду – всі 45. Тротуару не було, дорога тоже щезала під кілограмами опадів. Анатоль постійно провалювався, сніг заповнював йому капці. В ноги було так холодно, шо в якийсь момент гімнюк аж заскавчав. Він би радо вернувся до хати, але так само голосно скавчав його живіт.
Вже біля самого магазину він почув, шо хтось його кличе. Як обернувся, - побачив мужика, який махав рукою з машини. Вона застрягла на дорозі і не могла виїхати. Якимось другим разом Толік би показав дядькові фак і пішов би дальше, але тут він прикинув, шо мужик може, за допомогу, подякувати баблом. А воно Анатолю зовсім би не помішали. Тоді він зміг би купити і пиво, і до пива.
Малюючи в голові, шо можна купити за червонця, якого скорше всього дасть йому цей тіп в машині, Толік провалювався в сніг, але вже за хвилину був біля тачки. Мужик показав йому на мігах, шо буде рулити, а ти, мол, штовхай. Толік приклався голими руками до бампера і почав сунути машину, шо застрягла при виїзді з тротуару. Вона не хотіла вилазити, буксувала, совалася туда-сюда. Тоді Толік обійшов її ззаду і попробував витягнути тачку з другого боку. Не виходило. Мудак побачив, шо між колесами машини лежать пару кусків льоду, він їх відкинув вбік і показав мужику, шо зараз ше трохи поштовхає машину ззаду, шоб розбити колію і дати тачці більше місця для маневру, а потім спереду. Так і зробив. Розкачав тарантас і він зіскочив з тротуару на дорогу. Мужик хлопнув дверкою, під'їхав до Анатоля і крикнув "дякую!", після чого дав по газах.
Мудак стояв як обпльований, він навіть відчував, як харклі мужика стікають по його лиці і пофіг, шо то були не вони, а сніг, який танув. Поки Толя перебирав в голові всі можливі епітети, які підходили для цього чмиря, ззаду знов почувся крик. Цього разу голос був жіночий. З другої машини, на пару метрів дальше від того місця, звідки він шойно витащив мужика, виглядала голова якоїсь тьотки. То був "Мерс". Тоїсть тьотка в "Мерсі". "Така точно дасть бабок", - рішив собі Толік і пішов до неї. На підмогу прибігло ше пару прохожих і вони разом витягли тачку. Ця теж не дала гімнюкові ні копійки, тільки полибилася, проїжджаючи збоку.
З Толіка стікали вже не уявні харклі, а реальний піт. Весь він був червоний, як мак. І йому вже зовсім не хотілося бабок за допомогу. Він подивився по сторонах і побачив ше пару машин, шо застрягли. Йому було якось странно і приємно. Такого він ше певно ніколи не відчував. Не довго думаючи, побіг до найближчої тачки.
Анатоль витягував машини до пізнього вечора, так і не получивши ні від кого навіть пари копійок. Його то зовсім не гребло. І коли біля нього вже не було ні одної машини, він попер додому. Магазин вже був закритий, того вертався голодний і змучений. Ледве тягнув ноги.
Коли зайшов в під'їзд і ледве виліз на 8 поверх, побачив біля своїх дверей кульок. Чорний "BOSS". В кульку була жрачка – якісь закрутки, салат, яблука і фляшка пива. Ше збоку лежала записка. То приїжджали друзі і лишили йому трохи їсти. В записці писало, шо хтось поміг їм вибратися з кучугури і шо вони надіяться, шо з ним теж всьо окей.
Толік відкрив двері, включив світло. Не миючи рук, прямо в коридорі дістав яблуко і вгриз його. Зняв капці, вилив з них талий сніг, і в мокрих носках попер до дивана. Тоді включив телевізор. Дістав з пакету салат і почав його жерти, набираючи руками. Збоку лежала "Газета по-українськи". Він відкрив в ній програму і побачив, шо зараз якраз має бути розіграш лотереї. Вчора він купив білетик в якоїсь баби на пошті. В лотереї він грав вже років 7. Толік переключився на канал, де мав бути розіграш, дістав з полички білет і сів звіряти цифри. Тьотка крутила барабан і з нього випадали ті самі цифри, шо були на його листочку. Очі робилися круглими і він офігівав. Коли падала останній шарік, Анатоль думав, шо він точно буде не цифрою "48". Коли кулька спинилася, мужик з екрану взяв її в руки, повернув на камеру. 48. Толя разів десять перевірив, чи співпадають всі цифри і повірив в свій успєх тільки тоді, як все той ж мужик з екрану сказав, шо переможець купив білет в Львові.
Йому стало жарко. Перед очима висіла цифра "3 000 000" гривень. Толік розмахував білетом перед мордою, але від того не ставало холодніше. Голова крутилася і він відкрив вікно, шоб стало легше. На дворі дальше хурделило. Вітер вломився в хату, вирвав з Толікових немічних рук білет і потягнув його на вулицю. Той завис на підвіконнику зі сторони двору. Анатоль, прикриваючи морду рукою від метелиці, другою намацував по снігу свій білетик. Вітер знову дьорнув і квиток полетів вниз, мудак перехилився через вікно і впав. Кров розпливалася з розбитої голови. Щасливий білетик опустився на дохле Анатолеве тіло і прилип до пики.
Про Толіка написали всі газети, навіть деякі заморські. "Газета по-українськи" виділила йому цілий розворот, а ТСН - сюжет. Толік був рідкісним гімнюком, але дешо встиг зробити, шоб більше ним не бути.
2 
1
Коментарі
4