Росіяни не розуміють, що війна - це кров - режисерка

До 10 травня тривають онлайн покази фільмів Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Свої стрічки автори презентують з дому у прямому ефірі. На трансляції програми "Суп з режисерами" обговорюють фільми, зняті в пострадянських країнах - Україні, Росії, Білорусі та Грузії. "Чисте мистецтво" з програми DOCU/АРТ Максима Шведа з Мінську розказує як художник Захар Кудін надихається роботою малярок з ЖЕку, які зафарбовують на стінах будинках графіті. "Тунель" Ніно Орджонікідзе та Вано Арсенішвілі з програми DOCU/СВІТ показує будівництво сучасної залізниці між Китаєм та Європою в гірській грузинській провінції.

10-хвилинний "Колообіг" Олексія Радинського демонструє трирічні спостереження за пейзажами Києвом. Отримав спецвідзнаку в конкурсі DOCU/КОРОТКО. Фільм росіянки Ксенії Охапкіної "Безсмертний"

став переможцем програми для підлітків Teen Spirit. Режисерка показує життя містечка на півночі Росії, де дітей виховують в мілітаристському дусі.

- Наші режисери - вихідці з пострадянських країн. У кіно розмірковують про трансформації, що відбуваються в їх країнах, - представляє учасників модераторка Ангеліна Карякіна. - Як у вас з'явилися ідеї для ваших фільмів? Як обирали головних героїв?

- Почав знімати, коли навчався в кіношколі Анджея Вайди в Польщі. За допомогою фільму хотів розповісти про мою країну польській аудиторії, - відповідає Максим Швед. Одягнений у чорну футболку з квадратним принтом, позаду на стіні видніється якийсь малюнок. - Сусідні держави не знають, що стоїть за останньою диктатурою Європи. Тобто читають у ЗМІ, але реальне життя невідоме. Так мені хотілося зробити певну презентацію за допомогою кіно. Це стіни, вулиці, атмосфера Мінську.

- Як ви знайшли чудових жінок, які замальовують графіті і створюють нове мистецтво на стінах будівель Мінську? - уточнює Ангеліна.

- Такі жінки працюють у всіх комунальних службах Мінська. В кожному ЖЕКу були готові були взяти участь у фільмі, потрібен був тільки дозвіл начальника, - зазначає Максим.

Pure art, dir. Maksim Shved 2019 TRAILER ENG SUB from Volia Films on Vimeo.

- Ніно, ваша історія розгортається у віддаленому селі у Грузії. Ця історія по тунель, який там будує китайська корпорація. Чи вона висвітлювалася в новинах? Чому вирішили розказати про це? - переходить до наступного режисера модераторка.

- Ми просто подорожували в тому регіоні, і зійшли з основної дороги, - згадує Ніно Орджонікідзе. - В цій ущелині була тільки залізнична дорога, побудована в 19 столітті. Нас захопила автентична залізнична платформа. Помітили там кілька китайських знаків. Це було дивно, бо майже не було людей. Лише ці китайські знаки. І ідея фільму розгорталася як лавина. Ми не ставили за мету зняти фільм про новий шовковий шлях. Ми захопилися атмосферою, ландшафтом, ситуацією.

- Вано, вам було важко отримати доступ до цих китайських робітників. Як ви з цим працювали, - звертається до співрежисера Ангеліна.

- Так, ми зрозуміли, що це неможливо. Вирішили використати це як мистецький підхід. Знімати кіно там, де нам дозволяли. Китайці присутні у фільмі, але тільки на відстані. Вони живуть в окремих поселення. не взаємодіють з грузинськими селянами.

A TUNNEL - teaser from CAT&Docs on Vimeo.

- Олексій, ваш фільм особливий. Ваш герой - місто, яке ви досліджуєте, - переходить до автора стрічки "Колообіг" ведуча. - Як з'явилася ідея і скільки потрібно було часу, щоб створити історію?

- Хотів зняти фільм без слів, без людей. Про ландшафт міста Києва і його трансформацію, - пояснює Олексій Радинський. Веде пряму трасляцію на тлі стіни з кафельної плитки. - У Києві наразі транспортна катастрофа, система транспорту не працює. І є один інфраструктурний об'єкт - міська електричка, яка їздить по колу. Інколи використовується як транспорт. Але пасажирів мало, бо вона незручна. Я подумав, що її можна використати як мистецький інструмент для фільму. Ми встановили камеру у потяг і спостерігали за ландшафтом, який розгортався перед об'єктивом протягом трьох років.

- Чому так довго? І коли вирішили припинити зйомки? - уточнює модераторка.

- Йдеться не лише про рух, а й про трансформацію ландшафту. Щоб схопити ці зміни, потрібен час. Все сконденсували у 10 хвилин. Насправді кінець відкритий, бо ще важко сказати, яким буде результат всіх цих змін. Це як коло, що не має ні початку. ні кінця.

- Ксеніє, ви розказуєте про місто Апатити, де був розташований ГУЛАГ. В цьому містечку діти долучаються до Юнармії, - переповідає історію фільму "Безсмертний" Ангеліна Карякіна. - Це спільна риса не лише для віддалених міст Росії. Традиція Юнармії - частина мілітаризаційного процесу в Криму і те, що відбувається по всій Росії. Як у вас виник інтерес до цього міста?

- Я спочатку вибрала місце. Цей фільм почався із питання, що таке свобода, - каже Ксенія Охапкіна з Санкт-Петербургу. - Мої батьки були дисидентами, боролися із радянською системою. Ми мали через це багато проблем. Вся радянська економіка була побудована на примусові праці, рабстві. Багато людей репресували. Були для цього й політичні проблеми. Але практична мета - дешева праця. Коли подивитися на Апатати чи інші міста на півночі Росії - вони не створені для життя і волі. У мене був консультант, політв'язень 80-х років, який знає цю територію, перебував у одній з таких в'язниць. Він запропонував поїхати в Апатити. Там не було поселень до появи трудових таборів. Все, що в містечку є, - це робота на фабриці. І ця культура створює простір для пропаганди. Батьки зайняті, тож після школи діти змушені йти до будинків культури. Така ситуація використовується, щоб сформувати розум, мислення, цінності цих хлопців і дівчат Те, що вони там роблять, схоже на шоу. У Радянському союзі людям були запропоновані штучні ідеї, які так само переносилися на сцену. Я не знала, що в цьому містечку буде Юнармія. Спочатку були військові клуби, озброєні хлопці, репетиції. Потім з'явилася Юнармія. Цей рух почався з маленьких містечок як Апатити,перекинувся в Крим. Фактично це прикриття для пропагандистських експериментів.

- Глядачі діляться, що у вас багато зйомок зі спини, і це викликає асоціації, ніби героїв ведуть на розстріл. Це був такий задум? - запитує Ангеліна.

- Ні. Але ми спеціально знімали позаду. Особливо репетицію, сцену. Це шоу є дуже пропагандистським. Якщо показувати його спереду, то буде чиста пропаганда. А зі спини можна подивитися, як воно зроблено, яка структура.

- Говорячи про трансформацію пострадянських країн, В Україні грузинські реформи вважають зразковим випадком. У фільмі "Тунель" ми бачимо село, яке відрізняється від таких уявлень, - повертається до теми дискусії Ангеліна Карякіна.

- Звісно, це не картинка всієї країни. Але для мене село зображає ситуацію в Грузії, - підтверджує Ніно. - Дуже часто обіцянки щодо реформ - тільки для фасаду. А в реальності, коли приймаються рішення, на звичайних людей не зважають. Водночас наша країна поляризована, і є різна позиція щодо цього.

- А як змінилося життя цього села, коли у них почали будувати тунель і місцевим дали гроші? - питає Ангеліна.

- Жителі вирішують витратити їх на кладовище. Це дуже символічно, бо вони не бачать великого майбутнього, - розповідає Вано. - Більше думають про минуле. Водночас, вони не знають, як для них все зміниться, позитивно чи негативно. Офіційно посадовці нічого не кажуть, що з ними буде далі.

- Максим, в Білорусі існує радянська традиція. Але країна трансформувалася за останні шість років, - модераторка переадресовує питання дискусії мінському режисеру. - Наприклад, нова роль Мінську як центру переговорів між Україною і Росією. Що ви думаєте про трансформацію Білорусі?

- Ми маємо того самого президента, дуже радянського стилю. Для нас змін немає. Весь світ на карантині, а Білорусь святкує день перемоги парадом. Це багато про що говорить. Звісно, Білорусь трансформується. Але ментальність людей ще дуже радянська, - каже Максим Швед. - Ми живемо в дивній ситуації - між Європою і Росією, між радянським минулим і капіталістичним майбутнім. Маємо напевно найбільшу кількість поліцейських на людину в Європі. Здається поліцейський на тисячу людей, і правоохоронці всюди.

- Ксенія, яке ваше особисте ставлення до персонажів фільму. Як вважаєте, чи ця військова агресивна атмосфера в Росії безсмертна? - цікавиться Ангеліна.

- Війна для російських громадян як відеогра, бо це не відбувається у них, - вважає Ксенія Охапкіна. - Я помітила в Москві і Апатитах, що люди просто не знають, що таке війна. Афганістан, Чечня, Сирія, Україна - це щось від нас дуже далеке , що показують по телевізору. І є ідеологія, що ми виграли Другу світову. Тобто молоді пропонують взяти участь у грі, де вони можуть виграти. Росіяни не розуміють, що війна - це кров, вона може бути огидною. Що смерть за велику ідею це не приємно, що вбивати людей важко. Молоді не вистачає уваги, любові. А в таких клубах отримують відчуття, що є частиною спільноти. Мені їх шкода. І ще це страшно. Бо молодь не знає в яку реальність потрапляє через це шоу. Власне, агресія є не з боку молоді, а з боку політиків.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У відвідувачів клубу "Сила волі" спільний ворог страх

- Олексій, ви показуєте, як виглядає Київ протягом останніх років. То що ж в і з ним відбувається на вашу думку? - цікавиться Ангеліна.

- В місті править диктатура грошей, - впевнений Олексій Радинський. - За останні шість років Київ проходить процес екстремального руйнування і деградації. Дуже скоро ми не зможемо називати його містом. І це відбувається завдяки меру, колишньому боксеру, який фактично є агентом забудовників. В міській політиці дотримується до інтересів забудовників. Таке трапляється і через слабкість громадських рухів, які виснажені війною. Мер і його спільники цинічно експлуатують цю ситуацію вигорання і слабкості громадських активістів.

- А як ти ставишся до політики декомунізації? Це теж змінює місто, - уточнює Ангеліна.

- Декомунізація, яку ми маємо тут, - результат непорозуміння і плутанини, ідеологічної маніпуляції, - вважає Олексій. - Вже 30 років ми страждаємо не від комунізму, а від капіталізму. А нам пропонують ще більше капіталізму, який дегуманізує. Всі проблеми скидають на режим, якого вже немає. Фактично це відволікання уваги, що призвело до вандалістичного руйнування сотень чудових мистецьких робіт. Робиться так, щоб посіяти розбрат між людьми, плутанину і конфлікти. А мета - все приватизувати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мав завдання зняти фільм на 15 хвилин. Зайшов у бар

×