Грузинська режисер Нана Джорджадзе розповіла Gazeta.ua про імпровізацію в кіно та роботу із П'єром Рішаром. 1997-го її стрічка "1001 рецепт закоханого кулінара" була номінована на Оскар як кращий фільм іноземною мовою. Знімає переважно у Франції та Росії. Зараз працює над стрічкою "Фьодор", який відзняла в Одесі. Цьогоріч була учасником журі міжнародного конкурсу Одеського кінофестивалю, який проходив 12-20 липня.
У якому напрямку змінюється кіно?
- В принципі у кіно нічого нового не придумали після геніального фільму Орсуна Велса "Громадянин Кейн". Нічого нового не вигадують, крім технологій. Але все одно є людина, її історія, почуття й емоції. Ніяка технологія не може їх підсилити чи применшити найпримітивнішими і найпростішими методами. Це не можливо без особливих операторських і режисерських знахідок. Але це можливо без технічних удосконалень, але за допомогою інтонації, погляду, емоції актора. З екрану людям потрібно розповідати дивовижні історії, які зачіпають, примушують справді по-справжньому переживати. Якщо нема контакту між глядачем і екраном, актором, нічого не станеться. Ніяка технологія тут не допоможе. Фільми знімають на телефони, плівка забута. Ніхто вже не пам'ятає її фантастичний запах. Разом із приходом технологій, ми втрачаємо людські якості. Я не вмію спілкуватися з технічними засобами. Я - технічний ідіот.
Все одно люди йдуть в кінотеатри на блокбастери. Зникає авторського кіно, режисерська функція стає не такою важливою.
- Це сумна історія. Кіно втрачає найголовніше і перетворюється у комп'ютерні ігри. Таким воно мене не цікавить. На мій вік не багато лишилося зняти фільмів. Але якщо хоч щось мені відведено, мені би не хотілося займатися комп'ютерними іграми, а сказати щось людською мовою. Коли закохані пишуть один одному в смс "I lоve you", "Me too" - на цьому для мене всі "I lоve you" закінчуються. Епістолярний жанр зник, хоча мав у собі стільки почуттів. Коли ти пишеш від руки, на папері стільки перекреслених фраз, якісь помітки на полях, навіть дизайн сторінки цікавий. Знаєте, я не звикла до іншого досі. Я не хочу звикати до друкування відразу на комп'ютері. Спершу пишу, а потім передруковую. Для мене важливо, як я свою думку викладаю: тут щось намалюю, тут закреслю, над рядком зверху щось допишу, згодом прочитаю закреслене слово і повернуся до нього. Для мене це — стан у тій хвилині, моменті, який треба ловити. Він цінний. Бо життя складається із моментів. Пам'ять дивовижна річ: вихоплює з життя не хронологію, не струм, а якісь зовсім не зрозумілі шматочки вражаючих, нікому не потрібних, але для тебе таких дорогих моментів, без яких життя взагалі втрачає сенс. Я старомодна. Люблю все те, що несе аромат. Я як тварина, запахи народжують в мені більше емоцій, спогадів, образів. Прохожу повз вікно, тут якийсь запах — і пішов калейдоскоп спогадів, емоцій. Це так важливо, - Джорджадзе переходить на шепіт.
Дивлячись "1001 рецепті закоханого кулінара", можна відчути аромати спецій.
- Завжди мені кажуть: "Ах, Нана, хто цю деталь помітить у кадрі?". Я все тягну з дому. Для мене важливо створити атмосферу і відповідний стан актора, мене, камери. Глядач може цього не помітити. Але ми вже діємо у цій атмосфері.
Нова технологія прийшла, але не принесла нову мову кіно. Принесла тільки абсолютне відсторонення, напругу, перегнати, вистрелити, швидше натиснути на кнопку. Це не емоція, а реакція. Коли навчалася водінню, мій вчитель казав: як тільки перейде все в механіку, ти навіть не думатимеш, а значить станеш профі водієм. Я не хочу, щоби кіно перетворилося ось в цю механіку. Механічно робиш якісь рухи, які не обдумуєш, які не пережив, від яких у самого волосся не стає дибки. Якщо мені не боляче, не навертаються сльози на очі, якщо в мене ком у горлі не стає — не хочу такого кіно. Я ціную життя, бо дуже його люблю. Прожила багато-багато життів. Коли питають, скільки мені років, завжди кажу якусь вражаючу цифру "157", не замислюючись. Але завжди одну й ту ж. Звичка? Ні. Мабуть, мені справді стільки років. Мені пощастило. Завжди кажу, Боже, ти так прихильний до своїх нетямущих дітей. Я страшно нераціональна. Не вмію планувати. Ніколи нічого не задумую.
Керуєтесь інтуїцією?
- Тільки нею. Я так живу. Ніколи нічого не розраховую. Ніколи не даю читати сценарій акторам. Не хочу, щоб вони продумували, що робити.
Вони імпровізують?
- Мені потрібна їхня реакція саме в цю секунду. Це не театр, де ти повинен докричати до останнього ряду, і маєш відшліфувати свою пластику і рухи, погляд, щоб з останнього ряду побачил. Воно все гіпертрофоване. А я тут. І якщо я хоч трошки фальші побачу у твоїх очах, якщо зрозумію, що перед дзеркалом репетирував — цього мені не потрібно.
Не дозволяєте репетирувати?
- Ні, ніколи. Працювати сходу, саме на майданчику. Даю тему - і говори, що хочеш. Неси будь-яку нісенітницю, але ти знаєш про що. Говори від себе, із середини себе. Акторів обираю не через їхні професійні якості. Не проводжу проби. Зустріла, давай поговоримо, розкажи мені про себе, я щось своє розкажу, побачу твій погляд і твою реакцію на мої слова. Відчула, що це моя людина — запрошую.
Так було з П'єром Рішаром?
- Він божеволів. Він мені кричав: "Нана, я звик за два місяці на пам'ять знати свою роль." А я відповідаю: "Боже мій, тобі мої асистенти ще досі не дали сценарій? Я зараз їх вб'ю". А їм кажу, щоби вони не посміли йому нічого давати. "Нана, завтра у мене зйомка, я не знаю, що робити." "Заспокойся, - говорю йому - бо ти ніколи не отримаєш сценарію." Він був у паніці. Ось так, тепер йди і грай, і через тиждень ми обоє будемо щасливі. Він потім сказав, що більше в житті не буде читати сценарії. Ніхто ніколи не відмовляв мені в роботі через мій метод. Вони лише злились. Але це все мені на руку. Коли актор задумується в кадрі, думає, що сказати, бо не має тексту - це так правильно і гарно виглядає. Правильна пауза. Мені дуже подобається.
Як інші учасники знімальної групи ставляться до імпровізації?
- Мені завжди таланило з операторами. Завжди були люди, для яких дуже важлива візуальна частина і культура зображення, світла. Кіно — це конгломерат, сукупність усіх мистецтв. Останні 5 років я працюю зі своїм сином Міхо Квірікадзе. Він прекрасний оператор, пройшов хорошу школу в Америці, Європі, працював з Вілом Вендерсе, Агнешкой Голанд. Але він мене ще й відчуває. Він знає мене. Коли керую актором, кажу, куди йому йти, то оператор повинен відчути мої кроки, куди камеру скерувати.
Мені в житті щастило. Я все випробувала. Зустрічала прекрасних людей. З мого життя йдуть ті, які не потрібні. Будь-яка біль, образа — пропускаю через себе, все це потім трансформується. Вдячна за це все. У мене було стільки радості, щасливих моментів, стільки болі, жаху, зрад і розставань, любові і прекрасних зустрічей. Я так за все вдячна.
Ви перекладаєте свої емоції у фільми?
- Я просто їх роблю. Це так само, як грати без репетицій. Йду кожного дня на зйомку і думаю, Боже мій, який жах, якщо я не помру, то хоча б зламаю ногу, щоб не дійти до знімального майданчику, бо я не знаю, що робити. Я нічого не знаю і в мене тотальний жах. Але нікому не можна цього показувати. Тому я приходжу на майданчик раніше від усіх. Ходжу, приміряюсь, щоби відчути це середовище і атмосферу. І як тільки кажу "мотор!", забуваю весь страх. Йде суцільна імпровізація, - шепоче режисерка. - І оператор повинен з півслова тебе розуміти. Кричу акторам: "Ось так, вставай виходь". Куди? Я теж граю, ви розумієте? Це таке щастя, займатися тим, без чого не можеш жити. Після того, як закінчую фільм, думаю: Боже, хоч би його ніхто не бачив. Як я могла таке зняти, чому не зробили те-се.
Не любите свої фільми?
- Я не можу їх терпіти. Я їх ненавиджу. Бачу тільки жах. Кожен показ для мене — смерть.
Дивитеся свої фільми після роботи над ними?
- Ніколи більше. Відзняла і все — вони йдуть від мене. Доводиться часом бути на показі, думаю, як же вони це дивляться, зараз відкрию очі, а зал пустий, всі вони пішли. Але ні, не пішли, яке це щастя.
Чому Ви така самокритична?
- У мене постійне почуття провини. За все. Можливо, мені пощастило більше, ніж іншим. За те, що я так багато бачила і багато відчувала. Так багато емоцій пройшли через моє серце. Я дуже жадібна на всі емоції. Але хочу все віддати. Не хочеться нічого залишати собі. Матеріальне ніколи не мало для мене значення. Мене так виховували. Сім'я у мене була така. Ніхто нічого матеріального не цінував. Тільки пам'ять. Книги — це єдине, що в нас вдома було. Не важливо, де ми спимо і що ми їмо, головними були книжки.
7 
4880
Коментарі
2