Прагнуть бачити великий і сильний СРСР — письменниця розповіла про скандального нобелівського лауреата

Ігнорування чи підтасовування фактів є симптоматичними для Гандке і багатьох представників його генерації.

Так вважає письменниця й перекладачка Леся Івасюк. Розповіла Gazeta.ua про постать і творчість цьогорічного лауреата Нобелівської премії з літератури, австрійського письменника Петера Гандке.

"Нагородження Гандке Нобелівською премією сколихнуло всю Європу, причому не лише тих, хто цікавиться літературою, - каже Леся Івасюк. - Така реакція не стала неочікуваною для письменника – в його публічній самоінсценізації завжди присутня складова провокаційності та аутсайдерства.

Творчість Петера Гандке пов'язана з пошуками самоідентифікації та сімейними обставинами. Не випадково внутрішня робота над своїм дитинством та юністю червоною ниткою проходить крізь його твори.

Гандке - син словенки Марії Гандке із провінції Каринтія, де словени становлять етнічну меншину, та німецького солдата Еріха Шьонеманна, військова одиниця якого стаціонувалася в Каринтії під час Другої світової. Його ім'я та місце перебування письменник довідався від матері у 18-річному віці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Зробив собі ім'я, ще майже нічого не написавши"

Гандке використовує мову як ультимативний спосіб відчути себе. У створенні власного поетичного світу досягає вершин вишуканості та мелодики. Без фіксації реальності через мову немає самої реальності, а лише ілюзія, вважає письменник.

Біограф Мальте Гервіґ наголошує, що у своїй творчості Гандке орієнтується здебільшого на особи матері та діда. Бестселером стала новела "Без бажання немає щастя", де описано долю і самогубство матері.

Письменник став відомим і здобув статус чи не поп-зірки завдяки п'єсі "Наруга над публікою" 1966 року та кримінальному роману "Страх воротаря перед пенальті". Його творчість позначена пошуками свого "Я", дистанцією між "Я" та навколишністю й намаганнями зруйнувати мовні шаблони. Його тонке відчуття поетичності й багатогранності мови стало причиною визнання з боку читачів та критиків.

Гандке - один із найвидатніших письменників сучасної німецькомовної літератури. Ніхто не може ставити під сумнів літературну цінність його доробку. Інакше стоїть питання, чому Гандке дозволив собі стати на бік сербських націоналістів під час розпаду Югославії в 1990-х. Переніс цю ідеологію в той довершений мовний світ, який створив для себе й читачів. Не зауважив, що зруйнував цим усю свою поетичну конструкцію.

"Дайте мені спокій і не ставте мені таких запитань", – цією фразою 15 жовтня Гандке перебив журналістів у своєму рідному селі Ґріффен і скасував заплановану прес-конференцію. Його розлютило запитання, що стосувалося боснійського літератора Саші Станішича, який 14-річним хлопцем мусив утікати з батьківщини. Станішич звинуватив Гандке в запереченні воєнних злочинів Белграда і в тому, що той придумав собі зручну реальність, яка "складається виключно з брехні".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ольга Токарчук дружить з усіма українськими письменниками

Гандке належить до післявоєнного покоління авторів. Виростали й виховувалися на крайніх, часто перекошених проявах лівої ідеології, в умовах, коли відбувалося глибоке усвідомлення жахів Другої світової. Гандке та інші письменники Австрії цієї генерації стверджують, що вони – автори від Толстого, Сервантеса й Гомера. Але своїми текстами і громадською позицією часто заперечують самі собі.

Саме в рамках післявоєнної ідеології Гандке виробив чітку аверсію проти НАТО - в Австрії зневажливе ставлення до США досі вважається хорошим тоном. А також проти західноєвропейських держав та їхньої зовнішньої політики. Назвав бомбардування натівцями Cербії "новітнім Аушвіцем". Навіть австрійський письменник сербського походження Міло Дор назвав Гандке "туристом, який не має найменшого поняття". Текстами Гандке про Югославію можна було би знехтувати, якби вони не впливали на уми читачів.

Ігнорування чи підтасовування фактів є симптоматичними для Гандке і багатьох представників його генерації, не обов'язково письменників. Існує світ, який він для себе сконструював і послідовно захищає. Це світ генерації, яка виростала в намаганнях самоідентифікації через протиставлення себе до ворога, не зауважуючи інших вимірів зла. Виховувалася на тотальній любові до росіян та СРСР як переможців нацизму, забуваючи, що радянська армія складалася з багатьох націй. Закривала вуха та очі на злочини в комуністичній диктатурі.

Прагнення до так званої великої Сербії в творчості й ідеології Гандке є частиною прагнення його генерації бачити великий і сильний СРСР. Частиною неорусофілії, що досі панує в Австрії, нехай і не так потужно, як до введення санкцій проти РФ. Це прагнення можна бачити навіть сьогодні в рамках протистояння лівих інтелектуалів Австрії буцімто руйнівному капіталізму.

Гандке стилізував себе як експерта з Балканського питання і виправдовував своє нехтування фактами тим, що він письменник. Інколи уподібнюється до таких авторів, як Анрі Барбюс, Ромен Роллан, Бернард Шоу чи Ліон Фейхтванґер, які приїжджали до СРСР свідомо сліпими і поверталися додому, продовжуючи зашорено писати свої твори з творчою озлобленістю, яка подекуди межувала з примітивністю.

2006 року Гандке демонстративно бере участь у похоронах Слободана Мілошевича (президент Сербії 1986–1997 років, розпочав збройні конфлікти з колишніми республіками Югославії. — Gazeta.ua) і виголошує там промову про те, наскільки той йому близький. Письменник дає своєю ідеологією міцну підпору європейським правим, які зараз набирають популярності.

Звісно, каналізацію гніву Гандке можна вважати виявом творчої енергії, а любов до сербського націоналізму – навіяним собі романтичним станом. Все ж у громадськості більше запитань до Шведської академії, аніж до самого письменника. Нині постає питання, чи її рішення щодо Гандке правильне, адже така нагорода має й моральний вимір.

Письменник Салман Рушді нагадав газеті Guardian свої слова 20-річної давності про те, що Гандке є кандидатом на титул "міжнародного дурня року". Філософ Славой Жижек там же іронізує, що 2014-го Гандке вимагав скасування Нобелівської премії. І той факт, що отримав її, підтверджує правильність його ставлення до нагороди.

Письменник має право помилятися і писати згідно зі своїми переконаннями, навіть якщо вони суперечать фактам. Зрештою, зрілий читач, який вміє самостійно мислити, зможе сам вирішити, як йому сприймати автора.

Політична позиція Гандке в жодному разі не є репрезентативною для сучасної австрійської молоді, яка у своїй більшості вміє складати власну думку про особистість і доробок того чи іншого автора. А естетика аполітичних текстів Гандке не втрачатиме своєї виразності ні за яких обставин і ввійде в історію світової літератури попри всі сьогоднішні дебати".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Людство дослідило тільки п'ять відсотків Усесвіту. Решта — темна матерія"

×