Публікуємо твір "Котигорошко" фіналістки конкурсу "Новели по-українськи" Дарії Яструб.

Автор народилася у мальовничому куточку на Херсонщині біля моря. Вірить у силу Всесвіту і випадкові збіги.

Повний текст:

Я прокинулась від ревіння будильника. Наче десятеро гуцулів з трембітами оточили моє ліжко і сурмили одночасно. Мабуть,це змусило мою руку випустити із гарячих обіймів ведмедика і залишити теплий простір під ковдрою, щоб припинити це нестерпне вижчання. Але тільки-но воно припинилось, я знову обвила руками плюшевого і натягнула ковдру аж по самі вуха. Хоча холодно не було. Я просто заховалася від навколишнього світу, як миша у нору.

Через 5 хвилин я зібралася з думками і згрупувалася тілом, щоб встати із мого нагрітого і облюбленого ложа – і встала! У цей момент не вистачало тільки салютів за моєю спиною і гарненької пишногрудої блондиночки, що повісила б на мою шию золоту медаль. Сонце через вікно ідеально заливало промінням всю кімнату. І я була вся в сонячних променях ідеальна. Але невмита і з нечищеними зубами. І голодна. Чорт забирай, яка я голодна.
На годиннику 7.15. Я добряче запізнювалася. Вмиватися і чистити зуби – поїсти не встигаю. От і ходи цілий день голодна, а мама думає, що я правильно харчуюся.

***
На ходу застібаю куртку і запихую в себе кусень позавчорашнього чорного хліба – ну хоч так! Але шлунок від мого нашвидкуруч зготовленого сніданку був не в захваті.
Звична дорога до метро. І помилуватися нічим – все будують житлові квартали для багатєньких. Бидловаті робітники вийшли на перекур і сиплять матами і недопалками. Всі троє мене окинули поглядом з ніг до голови так прискіпливо, що я відчула себе голою. Добре, що не поснідала – живіт виглядає більш пласким. Трохи втягнула – ідеально.
День був сонячний і весняний. І в такі дні київський метрополітен здається Мордром із зеленою літерою "М", тільки замість ока у нього зелений каштанчик. А замість орків – баби, що наступають на ноги і тягнуть сумки до вільних місць. Але до цього було дещо, що змусило мене застигнути на місці.

Матір страшенно верещала на маленького сина. Поки вона замовляла шаурму у якомусь ганделику, той намагався зловити мурашку, що повзла по потрісканій чорній землі на грядці. Потім істерична берегиня роду потягнула малого за шкібарки, ще й надавала стусанів за брудні руки і плями від землі на тільки-но випраній сорочці. Хлопець, уже із задатками справжнього чоловіка, старався стримувати сльози, але вони зрадливо лилися з маленьких оченят. Він витирав брудними руками обличчя, і тепер був схожий на маленького бійця спецпризначенця із військовим камуфляжем.

А над ним стояв ніби його назлісніший ворог і кат, що верещав так, що гул машин, як не старався, не зміг заглушити того дикого крику. Перехожі розділилися на два табори: одні співчували малому, що від сліз світу не бачив, а інші виправдовували мамочку. Правильно, нічого ото в землі порпатися. Матір навчить добрих манер. Так… Добрі манери. Хтось сказав, що так треба себе поводити і всі повірили. Якийсь авторитетний дядько, мабуть. Але я його не знаю. А от через ці так звані канони ввічливості мільйони дітей обливаються сльозами. Длубатися в носі чи не привітатися з тьотьою – смертельні гріхи. Добре було б, якби цей спеціаліст із нормального поводження додав у свій список декілька пунктів – тоді б діти не страждали.

І саме зараз мені прокинулось це відчуття. Його неможливо описати, та само як неможливо заново відчути. Я беру хлопця за руку і ми разом йдемо порпатися у землі – ловимо мурашок, складаємо із недопалків лабіринти для маленьких комашок, будуємо замки із стаканчиків і пакетиків. Бачили б ви вирази обличчя перехожих, та що там – бачили б ви хлопчикову матір. Вона затихла і застигла, як желе, яке поставили у холодне місце. Але світ не впав від порушення законів авторитетного знавця нормальності. М'ясо так само крутилося і смаглявий туркмен чи узбек так само крутив шаурму з посмішкою на всі 32 - і було видно, що у нього далеко не всі 32. Жіночка біля метро так само продавала квіти – білі, червоні і рожеві троянди. Потенційні кавалери так само купували троянди по 15 гривень у тієї жіночки.

У кав'ярні люди так само пили каву, а перехожі так само спішили на метро. І я так сама запізнювалася. Оу, чорт, я дуже запізнювалася. Коли матір прийшла в себе, вона мовчки забрала малого і сховалася у тінях Мордору.
Не те, щоб я їх переслідувала, але мені теж треба було до метро. Тому я пішла за ними, а коли обганяла, то помахала малому своєю чорною від землі рукою. У відповідь хлопчик зробив такий самий жест, при цьому кивнув так, наче ми з ним маємо якусь таємну угоду чи знаємо всесвітній секрет.
А може і знаємо. Секрет в тому,що ми побороли містера Нормальність. Він благає про пощаду, розмахуючи білим прапорцем. Проявимо милість, хлопче!

***
- Гонтаренко – я!
- Передера – Я!
- Ковбаса – Я!
- Котигорошко - …
- Котигорошко є? – насуплює брови лейтенант
- Є – ледве переводжу подих! – Вибачте за запізнення. Дозвольте стати в стрій?
- Котигорошко, о котрій треба бути на плацу?

- 0 7.45.
- Зараз 7.47. Догана, Котигорошко для профілактики дисципліни і пунктуальності. Ставай в стрій.
Похиливши голову і набувши винуватого вигляду, я стала в стрій
- Туровський – я!
Ось так – ще зранку купалася в променях слави, а тепер відчитали за спізнення, ще й догану втулили.
- Дідун – я!
Чим вище літаєш, тим болючіше падаєш!
Але одне тішить: може малому тепер не так сумно буде. Хоч на хвилиночку, але я змусила його посміхатися. Ненавиджу, коли люди плачуть, а особливо діти.
- Сьогодні на денне чергування заступають Туровський – Гонтаренко, Ковбаса – Передера, Котигорошко – Дідун. Ну бляха. Здавалося, цей день не міг бути гіршим. А як виявилося, коли ти на дні,- це ще не кінець – бо у дна багато ден, і ще гірше кожен день. Можна покласти на музику із реклами Містера пропера і зробити девізом мого життя.
- Розійтися! – скомандував лейтенант.

І всі жваво зкучкувалися, шукаючи своїх напарників. Щоб ви розуміли, Дідух – це найгірше із всього, що стояло тут на плацу. Навіть лейтенант із своєю доганою – просто котик! А Дідух, Дідух – це ганьба і сором національної столичної поліції. Взагалі не розумію, як можна було взяти до патрульної служби такого неотесаного,слабоумного та вайлуватого дебіла.
У кожного копа в голові має сидіти ідеальний образ людини, громадянина і поліцейського. І щоразу, і щохвилини нам треба рости, щоб хоч трохи наблизитися до цього образу. У Дідуха, таке враження, в голові не тільки немає образу, там взагалі відсутня будь-яка активність. І думає він органом, що знаходить значно нижче голови. Серцем – подумаєте: ви занадто хорошої думки про Дідуха – відповім я вам. Шлунком – і ще трохи нижче. Так, якраз тим!
- Ей, Котигорошко, сьогодні разом патрулюємо!
- Чула, – незадоволено буркнула.
- А шо ти губки надула? Їдемо розганяти бомжів і штрафувати паркувальників! Єху, обожнюю свою роботу!Поїхали, я хочу ще перекусити по дорозі.

***
Ранковий Київ прекрасний, так само як вечірній, денний і нічний. Боже, обожнюю "Киев днем и ночью"… Ночной город, в котором с тобой вдвоем…
- Ти можеш вимкнути.
- Не любиш Оторвальда?
- Такого вже ні!
Не хотіла продовжувати діалог, тому замовкла, але потім мені стало аж соромно за свою поведінку – все таки Дідух, як не як, теж людина. Мені навіть стало жаль його.
- А куди поїсти заїдемо ? – почала.
- Та я думав, якось біляша купити…
- А може в кав'ярню? По каві! Там ще смачні круасани є!
- Кава і круасан – а біляшем треба зашліфувати!
І я хвилину тому співчувала цій людині. Дебіл.
Пережити два чергування з ним: сьогодні денне і завтра – нічне з ним, а там доля посміхнеться мені - і буду мати напарника краще. Бо тільки на контрасті помічаєш хороше. Здається, що навіть відсутність другого патрульного – уже буде краще, ніж наявність Дідуха.

***
- Пане, вибачте, але тут не можна паркуватися.
- А кто ето сказал ? - нагло відповідає жирний таксист неукраїнської національності. Щоб не ображати і не дискримінувати інші народи обійдуся терміном саме неукраїнська національність типу арійська і неарійська раси. Хм, маленький Гітлер.
- У законі написано – на тротуарах паркуватися забороняється. А ваша машина стоїть на тротуарі. Від'їдьте, будь ласка!
- Куда ж я от'єду, там все занято!
- У такому випадку платіть штраф! – грубо сказала я. Цацкатися з ним не збиралася.
- Чево ти злой такой, дєвушка? Харошо, от'єжаю!
- Не "дєвушка", а патрульний поцілейський. У поліції немає статі! – у такому ж тоні відповідаю.
Таксист заводить машину і з'їжджає з тротуару.

- Щиро дякую – усміхаюся. І це знову перемога. Салюти і пишногруда блондиночка уже напоготові.
- Нілочко, привіт!- чую ззаду. Повертаюся – а там бомж. Взагалі-то я його називаю Михайло Петровичем, але щоб уникнути довжелезних описів його зовнішнього вигляду, вжила саме це слово.
- Михайло Петрович! Як ваші справи? – трохи тупе запитання, як мені здалося потім. Але я не знала, з чого почати діалог: типу як ви тут опинилися? – та він живе у переході біля Майдану Незалежності; рада зустрічі – ну це не та зустріч, яка б зробила мене щасливою; або добре виглядаєте – може серед бомжів його вигляд справді був гарним, але серед інших людей – ні. Всі шаблонні фрази ввічливості були безсилі у цьому випадку. Містер Ввічливість знову облажався.
- Та потихеньку, – не розгубився старий.

Насправді Михайло Петрович – дуже приємний чоловік, і як він докотився до бомжування для мене залишається загадкою. Бо здавався мені людиною дуже освіченою і мудрою. Подейкують, що він має навіть ступінь кандидата наук і не раз бував за кордоном. Але як життя завело його у зачуханий перехід на майдані – незрозуміло. Ми з ним познайомилися десь з півроку тому. Допомагала йому зимувати – носила чаї і ковдри. Бо зима холодною була – а на ньому лише заношений вельветовий костюм і така ж шляпа,що була модною ще в 80-х, старі шкіряні чоботи, зношені, але імпортні. Він мав гітару, теж стареньку, але як же він вправно на ній грав, і голос у нього чимось Висоцького нагадував.
- Нілочко, а ви принесли мені книжки? Він звертався до мене на ви – і спочатку це здавалося таким дивним, бо ніхто із громадян не звертався до мене на "ВИ", хоча я представник закону, страж порядку! А тут безхатько років 60 звертається до 27-літньої дівчини на "ви".
- Забула. Вибачте, Михайлику Петровичу! Сьогодні так спізнювалася. У мене завтра нічне чергування – якраз вам завезу, добре?

- Добре, Нілочко, дякую.
- Так ану пішов звідси! - Дідух вирішив показати який він крутий коп. Він починає штовхати старого.
- Дідух, зникни! – кричу у відповідь і, прощаючись поглядом із старим, забираю свого горе-напарника.
- До завтра!
- Бувай, Нілочко.
- Котигорошко, що ти з бомжами зависаєш? Які книжки? Він що багаття розводити буде?
- Не твоє діло, Дідух!
Ще ніколи день не був таким довгим. Все погане тягнеться вічність, а хороше пролітає із швидкістю світла. Нарешті вимучила денне чергування. Як завжди ввечері, дзвонить мама: Так, мамо, я поїла! Все добре, сьогодні на денній зміні, завтра – в ніч. Буду обережною. Бувай.

*** Наступного ранку прокидаюсь не від будильника, а від того, що вічуваю, як моя щока розігріта сонячними променями, як сковорода на плиті.
День проходить швидко за побутовими справами.
Цього разу впакувала книжки для Михайла Петровича, добре повечеряла, і взяла з собою поїсти, і о 19.45 стояла на плацу у випраній формі і з натертим до блиску значком. Стояла як струнка тополенька серед коренастих дубів і Дідуха.

- Гонтаренко – я!
- Передера – Я!
- Ковбаса – Я!
- Котигорошко – я!
- Бачу, профілактика пішла на користь. – Лейтенант в душі посміхнувся – побачила по очам.
- Так точно, товаришу лейтенанте!
- Туровський – я!
- Дідух – я!
- Нічне чергування у такому ж порядку. Розійтися!
Хто б сумнівався, що Дідух десь від мене дінеться. Такого заноза як присосеться.

***
Великі міста не сплять. Вони дихають тисячами ліхтарів, гулом машин, та криками п'яних компаній у парках та під'їздах.
- Зупини, там он хлопці з пляшками!
Але машина проїхала міський парк, де малолітні упивалися Хлібним даром і затягувалися Бондом, і не тільки Бондом.
- Дідух, ти глухий, зупини, - кажу! Розпивання спиртних напоїв у громадських місцях!
- Хай собі! Все ж спокійно – ну розпивають, так хай розпивають тихенько собі.

- Який же ти дебіл! – нарешті я сказала це вслух!
Більше не хотілося говорити нічого. Не бачила сенсу – як об стіну горохом. Проїжджали повз Майдан Незалежності. Пам'ятаю, як вперше приїхала до Києва і пішла на майдан - розчарувалася. В моїй уяві Майдан Незалежності має бути велетенським, а він виявився мініатюрою. Навіть Європейська площа у Харкові більша. А потім ми ще дивуємося, що незалежності не маємо. З таким крихітним майданом незалежності. Книжки – для Петровича.
- Зупини! – крикнула.
- Що вже знов таке.

- Вибач, – видавила із себе через силу. Давай зупинимося, треба трохи розходитися, а то в машині засиділися.
- Добре, – знехотя буркнув Дідух.
Я миттю вибігла з машини зі словами "зараз повернуся". Спустившись до переходу, я вже була готова усміхнено вітати Михайла Петровича. Але, побачивши його, я не змогла видавити з себе усмішку: він лежав непритомний і важко дихав, його вельветовий костюм був у крові, шляпа валялась в декількох метрах від нього, обличчя закривавлене. Гітара, точніше те, що від неї залишилося, була в самому кінці переходу. Я заплакала. Не люблю, коли інші плачуть, ненавиджу, коли сама плачу, але по-іншому я не могла відреагувати на побачене. Подзвонила Дідуху –ми відвезли його в лікарню. Лікар сказав, що били ногами в живіт і груди.

Пошкоджені внутрішні органи і грудна клітка, але жити буде! Ще пару десятків років проживе. Я не втрималася і знову плакала. Я не могла приборкати цей потік сліз – я ж страж порядку, поліцейський патрульної поліції, я не маю права плакати. Але який я в біса страж, коли не зуміла захистити Михайла Петровича?! Я стояла в лікарні, стиснувши у руках книжку Ремарка і Оруела в оригіналі, і плакала, як той малий хлопець, якого відчитувала матір. Тільки мої сльози лилися з іншої причини - я не поборола злість і агресію. Якісь відморозки, п'яні і обкурені, або тверезі і неадекватні, побили старого. Підійшов Дідух і просто обняв мене. Не такий він вже і дебіл. До речі, його звати Володя.

***
- Михайло Петровичу, як ви себе почуваєте?
- Прекрасно, Нілочко! Як огірочок вже.
- Лікар сказав, що пару десятків років ще проживете!
- Я й без нього те знав. Але якщо я хоча б день проведу у цій лікарні – то пару років життя мені не світять!
- Я тут подумала, – почала я весело тараторити, - я вас до себе заберу – я однокімнатну квартиру знімаю – на розкладушці на кухні можна спати –мені буде веселіше і спокійніше. А вас ми влаштуємо на роботу – ви ж кандидат, правду кажуть, ще й англійську знаєте!
Я вже уявляла, як ми разом з Михайлом Петровичем теплі весняні вечори на балконі: він мені розказує свої історії з життя, а я мрію про своє життя.
- Ви тільки не ображайтеся, Нілочко, – почав винувато старий. - Я на вулицю хочу. Там моє життя. У мене була колись і робота, і квартира, і дружина. Але втративши останню, я відмовився від усього іншого – воно просто втратило сенс. Всі люди мені співчувають і дивляться осудливо, але їх самих треба жаліти. Від них завжди щось вимагають – ти повинен-повинен-повинен, а у переході я нічого нікому не винен, граю собі від душі, на хліб вистачає, добрі люди помагають, так і живу.

Я не мала що сказати. Просто після цих слів будь-що звучало би безглуздо.
- Але ти навідуйся до мене. Буду радий – знаєш, де мене знайти.
Я не втрималася і обняла його. Вам цікаво, чи від нього смерділо? Так, від нього смерділо, але обнімалися ми недовго.
- Добре, Михайло Петрович. Ну я піду. Книжки покладу сюди. І ось ще, - я тицьнула у куток палати, де стояла новенька акустична гітара із нейлоновими струнами.
- Дякую, – зворушено прошепотів старий. І він залишився сам однісінький у палаті, яка діймала його своєю білизною і стерильністю. Кандидат вуличного життя знову виходить на вулицю, щоб заграти на струнах вашої душі про свободу, якої ви ніколи не відчуєте у своєму до біса правильному житті.

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

×