"Не треба мені пряника, заберіть лиш Яника", - чути знайомий "голос Майдану" з екрану в документальній картині Сергія Лозниці. 24 липня фільм "Майдан" виходить у прокат в Україні. Днями його прем'єра відбулась у Києві та на Одеському кінофестивалі.
Стрічка розпочинається з виконання національного гімну багатотисячним натовпом на Майдані. Чоловіки знімають шапки, усі тіла виструнчуються. Люди готуються до колективного співу. З перших хвилин хочеться піднятися і підспівувати. І глядачі справді підводились із крісел на показах у Києві та Одесі.
Так, губи самовільно промовляють слова знайомих пісень або відповідають на гасла протягом усього фільму. Враження, наче знову там, посеред головної площі країни, де зібрався зріз українського суспільства. Такий ефект присутності, що чуєш запах диму з бочок, а пальці, здається, справді мерзнуть, як від морозу в січні.
Спершу треба, щоб око пристосувалось до ритму відеоряду і стилю режисера. Ми ж звикли споглядати Майдан на живо зі стрімів та теленовин. А тут маємо довгі-довгі плани і статичний кадр. Сергій Лозниця пояснює такий спосіб подачі тим, щоб не видавалось, що сцени змонтували. І це дозволяє роздивитись усі деталі. Разом і тим уже за кілька сцен здається, наче ти блукаєш собі Майданом, зупиняєшся в якійсь точці і спостерігаєш. Намагаєшся запам'ятати обличчя людей і зрозуміти, нащо тисячі українців мерзнуть тут на морозі багато тижнів.
Ще довго будемо гадати, чому саме нам і саме зараз вдалося вистояти, комусь віддати життя за абстрактні поняття, які не можливо пощипати пальцями, "свобода", "демократія" та "європейськість". Більше того без лідера й особливої політичної альтернативи. Чогось подібного з історії згадати складно. Усі політологічні теорії лідерства описують одну людину або групу осіб, що можуть здійснити суспільні перетворення. А все інше — маси, натовп і способи ним керувати.
Пам'ятаю, як в одну з січневих ночей після чергових невдалих переговорів із Януковичем на сцену вийшли три лідери опозиції. По черзі виголосили пафосні і кучеряві промови, зміст яких важко було зрозуміти. Люди зібрались перед сценою лише, щоб дізнатись, чи визначилась трійця з головним із них. Не почувши бажаного, більшість спокійно посунула на Грушевського. Йшли, знаючи, що мусять робити далі і як самоорганізовуватись.
З Майдану не вийшло своїх "де Голлів". Тому в стрічці чуємо промову політиків на такому ж рівні за значенням, як безіменної бабці чи декламування віршів невідомими поетами. У фільмі нема окремих героїв. Лозниця навіть не акцентує увагу на перших жертвах, імена яких досі пам'ятаємо. Бачимо лише загальні плани, де тисячі людей готуються до виконання гімну. Середні, в яких сплять у Київраді, розносять чай біля профспілок, будують барикади, кидають каміння.
Водночас це не бунт бідних з відчаю, коли справді натовп хаотично лишає за собою руїни, а під собою - затоптаних відчайдух, яким не пощастило. Вдень 18 лютого з поле бою по-одному витягували беркутівців і вели до сцени. Попід руки вели двоє, а поряд ще кілька хлопців оберігали заручників від емоційних перехожих. Оберігали своїх же ворогів.
Саме цих кадрів нема у фільмі Лозниці. Як і не побачиш багато інших, що будь-кому з очевидців може здатись важливішим за кілька хвилин на кухні профспілок у кадрі. У 2-годинну стрічку помістити все не можливо і не потрібно.
"Майдан" вийшов побутовим. Якось знайомий активіст з Донецька, що випадково прийшов ще на листопадовий Майдан і залишився до кінця, порівняв його з організацією мурах. Кожна з них день у день виконує свою роботу. Таким чином, забезпечує існування інших і загалом усього мурашника. Саме щоденна особиста робота кожного майданівця зробила протест можливим і тривалим. Хтось був на передовій, а дехто мастив бутерброди медом для хлопців із самооборони.
Хоча фільм вийшов безособовим, око таки чіпляється за Михайла Жизневського, якого ледь можна розгледіти за обідом поряд намету. За козака Гаврилюка, який стоїть у своєму кожусі й рогатій шапці. Під час перегляду постійно вдивляєшся в обличчя, намагаючись упізнати знайомих, та складаєш образи у голові.
Найбільш запам'яталась у кадрі чорнява дівчина, що черпаком наливає чай у пластмасові стаканчики. Така пишна, рум'яна й темпераментна. Наче зійшла зі сторінок української класики: "кароока чорноброва". Інша заплітає їй в коси жовті та сині стрічки. Так, і ця територія з населенням і грошовою одиницею, що давно зветься Україною, тільки під час Майдану почала усвідомлювати свою державність і самостійність.
2 
4880
Коментарі
1