9 жовтня 2016-го помер польський кінорежисер і сценарист Анджей Вайда у віці 90 років. Його називали символом польського мислення, його фільми висвітлювали важкі події польської історії.
Мати Вайди Анеля – працювала вчителькою. Батько Якуб був офіцером. Його розстріляли органи НКВС 1940-го в Катинському лісі в Смоленській області. За іншою версією, вони вбили батька в Харкові. "Ми знали, що батько потрапив до радянського полону. Звістку приніс солдат. Тато писав, що його полонили у Шепетівці. Надіслав мамі гроші з останнього офіцерського утримання. Вони дали нам змогу пережити першу зиму. Ту, найлютішу".
У 13 років був зв'язковим Армії Крайової у Радомі та Варшаві. 1946-го вступив у Краківську академію мистецтв. Перевівся на режисерський факультет Лодзинської кіношколи.
1955-го дебютував картиною "Покоління" – про польську молодь, яка швидко подорослішала у воєнні роки. 1957-го з'явився фільм "Канал", наступного року – "Попіл та діамант". Обидва відзначили на Каннському й Венеціанському кінофестивалях.
1981-го вступив до профспілки "Солідарність". Через вісім років став сенатором. З 1990-го – член Ради з питань культури при президентові.
Відзначений кінопреміями "Почесний Оскар", "Сезар", "Фелікс". 2007-го на екрани вийшла стрічка "Катинь". Вважав її найбільшим своїм успіхом. Вайда створив понад 40 повнометражних фільмів. Багато з них описували Польщу часів Другої світової війни та комуністичного режиму.
Наголошував, що "Бог дав режисеру двоє очей: одне — аби дивитися в камеру, друге — аби пильно стежити за всім, що відбувається довкола".
1981 року стрічка Вайди "Людина із заліза" стала першим польським фільмом, який здобув "Золоту гілку" Каннського кінофестивалю. 2000-го режисер отримав почесний "Оскар" за "п'ять десятиліть видатної кінорежисури".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Показали колекцію речей, які належали Сергію Параджанову
Мав чотирьох дружин. Від перших двох шлюбів дітей не було. У третьому – з кіноакторкою Беатою Тишкевич – народилася донька Кароліна, теж кіноактриса. В останньому шлюбі з Крістіною Захватович – сценографом, дизайнером одягу та актрисою – прожив 44 роки.
Помер 9 жовтня 2016-го у варшавській лікарні від легеневої недостатності. Похований на Сальваторському цвинтарі у Кракові.
Пропонуємо до вашої уваги його вислови
У дитинстві я постійно застуджувався. Сидячи вдома, цілими годинами з заздрістю дивився у вікно на граючих на вулиці хлопців. Я рвався до життя, але хвороба тримала мене на відстані від нього. Напевно, так в мені з'явилася схильність до меланхолії, яка дозволяє мені час від часу бути творцем, а не просто кінорежисером.
Пам'ятаю прощання мами з батьком. Вона мала невеличку ікону з Богородицею Остробрамською. Образ розміром, може, з долоню поклала батькові до кишені, на серце. Після війни дедалі більше розуміли, що батько загинув. Але мама чекала. Померла 1950 року, сподіваючись на диво.
У колі моїх батьків вважали, що до Другої світової не дійде. Мовляв, німці випробовують, як далеко можна зайти. Що насправді сталося, зрозуміли 1 вересня 1939-го.
Восьма ранку, за вікнами темрява, перший урок – математика. Мене викликають до дошки, інстинктивно беру крейду в ліву руку. Я – шульга, але мене переконують, що писати потрібно правою. Саме тоді став конформістом: пишу правою, бо так треба, а малюю лівою, бо так зручніше. Постійно боровся з цим протистоянням.
У художній академії найбільше бентежить запах фарб. Він переслідував мене чимало років. Хотів стати художником. Здавалося, що це – моя доля. До сьогодні трапляються моменти, коли відчуваю той запах. Можливо, це було місце, де я став би щасливий. Але не мав сили характеру, наполегливості, волі. Бачив, що інші обдарованіші за мене. Більшим талантом була наділена перша дружина. Це мене засмучувало. Почав шукати другу компанію, інший університет, інше місце для себе.
У кіношколі я зрозумів відразу дві речі. По-перше, що є люди кращі за мене, і їх потрібно наздоганяти щосили. А по-друге, що існують враження, які розбурхують сильніше, ніж реальність.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Коли бачиш людину на дев'ятому десятку в активному стані - це вражає" - актор про померлого режисера
Якось ректор прочитав варшавським кінематографістам чудову лекцію про кіношколу в Лодзі. Слухав, як зачарований. Захотілося бути студентом цього чудесного навчального закладу. Не одразу зрозумів, що є його випускником.
У тоталітарних країнах цензура продиктована необхідністю фальсифікувати минуле. Фільм "Катинь" розповідає про такий вид брехні.
Не варто будувати бар'єри там, де в них нема потреби.
Не засмучуюся через дрібниці, бо світ і так досить огидний.
Мав у житті багато щастя. Без нього важко було б зарадити собі у часи, в які я жив.
Ніколи не виривався вперед. Не тому, що не мав амбіцій. А тому, що ентузіасти швидко гинуть або байдужіють.
Українці мають бути з кимось, хто б їх підтримав. Самотність – це самогубство.
Є люди, які впевнені, що бог існує тільки для того, щоб з ними розмовляти
Моє покоління завжди супроводжувала література - висока, незалежна, некомерційна. Сценарій замовляється і пишеться під конкретного режисера або актора, і мимоволі стає "прокрустовим ложем". А книжка вільна від усіх цих зобов'язань. Тому я і робив свої фільми за творами великої літератури.
Мої однолітки мислили літературними образами. Це був спосіб нашого сприйняття світу і мистецтва. Молоді режисери книжок майже не читають. Їм важко наситити фільми справжнім драматизмом. Вони відвернулися від соціальних проблем і зайнялися собою. Постійно дивляться або в телевізор, або в комп'ютер, занурюються в інші світи. "Картинки" - їхній спосіб самовираження. Іноді відчуваю себе з ними самотнім, наче з інопланетянами. Не слабким, консервативним чи старим, а саме - самотнім.
У старих майстрів є два способи навчити режисурі. Перший - розповідати у деталях, як знімав свої фільми. Але я обираю інший спосіб - надати молодим повну свободу і не засуджувати їхніх поглядів. Я вчу молодих критично ставитися до себе, відучую від самозамилування і застерігаю від марнославства - найнебезпечнішого у професії.
Квиток у кінотеатр зараз коштує дорого. Тому похід у кіно стає подією, від якої проста людина чекає багато - відпочинку, розваги, але тільки не проблем.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Анджей Вайда: "В Росії фільм "Катинь" не показали через любов до Сталіна"
Не наважився б знімати кіно про польсько-український конфлікт 1943–1944 років на Волині. Я там не жив і майже нічого не знаю про тамтешніх людей. А без цього хорошого фільму не буде. Серед небагатьох польських режисерів, які здатні робити серйозне історичне кіно, перший - Єжи Гофман. Гадаю, саме він міг би зняти вартісну стрічку про ті події.
В українського кіно є перспективи. У вас чудові традиції, які заклав ще Довженко, і я переконаний, що їх відтворять. Просто зараз через навалу розважального кіно ми переживаємо складні часи: важко створити фільм, який залучав би глядача, а не був би просто розвагою. Така сама проблема стоїть перед польським кіно.
Я думаю, що в житті серйозного художника завжди настає момент, коли він повинен впливати на сьогодення і майбутнє своєї країни не тільки творчістю.
Після появи звуку кіно початок надто багато говорити.
З дружиною тримаємо двох собак і чотирьох котів. Вони створюють милу приватність. Не лізуть у політику, не беруть участі в кастингу, не вимагають інтерв'ю й не висловлюють свою думку.
Наші покійники були кращі та сміливіші за нас. Вони загинули, тому ми залишилися й вижили. Ми – голоси померлих. Тому моєю темою стала війна.
Життя нагадує нудну п'єсу в театрі. Але не варто йти геть до кінця вистави.
Робіть фільми, які за вас не зробить ніхто.
Цікаве:
Анджей Вайда став навколішки і поцілував Параджанову руку, дякуючи за всесвітній шедевр "Тіні забутих предків".
Світовий класик Анджей Вайда отримував тоді до 300 тисяч євро авторської винагороди щороку.
8 
4880
Коментарі